Раді Вас бачити!

Адам і Патрик стояли за скляними дверима, спостерігаючи, як Скарлет кашляла і захлиналась водою.

– Господи… Скарлет! – смикав ручку Адам. – Треба розбити скло, дай мені щось.

– Стій, Адаме. Не треба.

– Що? – не повірив власним вухам він. – Я маю допомогти!

– Якщо ти втрутишся, це може погіршити стан справ. Скарлет сильна, вона впорається з цим.

– Так. Вона сильна, але я не можу дивитись на це. Їй боляче. Поглянь! Вона ж вмирає!

– Так працює ця система, – спокійно відповів Патрик.

– Як? Вивертає душу назовні? Вбиває нахрін?

– Скарлет не загине у симуляції до закінчення фази швидкого сну. Якби вона сконцентрувалась, то змогла б переконати мозок, що це ілюзія.

– Сконцентрувалась? Ти кепкуєш? Тобі доводилось тонути на суші, Патрику? Яка тут може бути концентрація?

– Я розумію, – спокійно відповів Патрик. – Але ми не можемо втручатись. Просто стій тут.

– Як ти можеш дивитись на це? –хитав головою Адам.

– Ніяк, – похмуро відповів він, повертаючись до скла.

– Але дивишся, – помітив Адам.

– Бо я винен в цьому, це з мого сюжету взяли ідею витягти з людини найглибші страхи, біль і спогади, – потер перенісся він. – Я дивлюсь на це, бо я маю відчувати те, що я відчуваю. Провину.

Адаму було начхати на жертовність Патрика чи його провину. Він дивився на Скарлет, як вона бореться з усім, що ця симуляція звалила на її плечі і його розпирало від несправедливості і бажання втрутитись і витягти її звідти. Він дивувався всьому, що бачив по ту сторону скла. Звісно, вони всі тут мають певну силу, що не дозволила їм здатись свого часу, але знати, як хтось вистояв у кризу і бачити, як це відбувається на твоїх очах було геть різним. Він був захоплений цим і це водночас нищило його. Бо якщо всіх сильних людей гартує біль, то чи варто воно тієї сили?

Скарлет в якийсь момент просто припинила кашляти. Тепер вона лежала на підлозі із заплющеними очима. Одна рука була відкинута вбік, інша притиснута до грудей. Адам відчув, як тривога запульсувала на шиї, прямо там, де був його прискорений пульс.

– Патрику, вона не рухається.

– Ми не можемо втручатися, – повторив він.

Адам поглянув на хлопця, відчуваючи напад роздратування.

– Вона, бляха, загине! – крикнув він.

– Адаме…– почав був Патрик.

– Ні! – перебив його Адам. – Ти пробачиш собі її смерть? Бо я – ні!

– Якщо ти підеш туди – відкриєш новий етап проєкції. Ви знову блукатимете в пошуках виходу.

– Та, начхати! – смикнув двері він.

– Ти не можеш піти туди.

– Яка альтернатива? Стояти тут і чекати чи завершиться АСС?

– Ні, але…

– Але що? – знову перебив він. – Що, як вона не прокинеться?

– Вона прокинеться, – впевнено сказав Патрик.

– А якщо ні?! Що буде, якщо заснути у середині АСС?

– А чим ти допоможеш? – крикнув Патрик, не стримавшись. – Думаєш непрямий масаж серця спрацює в симуляції?

– Я маю зробити хоч щось!

Патрик мовчки дивився на Скарлет. Здавалось ніби він подумки благає її прокинутись і прийти до них. Але дівчина не рухалась.

Адам дістав свій світловий меч і з усієї сили вгатив ним по склу. Те розбилось на сотні уламків під ногами. Увійшовши у розбите вікно, від якого лишилась тільки рама, з маленькими гострими скельцями, що були притиснуті до обідку, він кинув меч і побіг до Скарлет. А тоді просто впав колінами прямо у воду, що розтікалась довкола неї.

Адам відчував, як страх стискає його зсередини, холодними лезами впиваючись у ребра. Його серце калатало, що геть не поєднувалось із рівним ритмом її грудей, що повільно здіймались і опускались. Так, вона дихала, але це аж ніяк не зменшувало його хвилювання.

Обличчя Скарлет було вільним від звичної напруги, сповненим спокою, повністю розслабленим, навіть мирним. Не було звичної складки між бровами, коли вона хмурилась(а робила це вона часто), губи не були стиснуті у фігурну лінію, а були трохи відкриті. Через це її обличчя здавалося незнайомим, майже чужим. Це лякало. Він не міг дозволити їй залишитися тут. Самотньою, загубленою у хибній реальності.

Адам затамував подих, бо раптом згадав, як припав до бездиханного тіла Кортні, тоді, у клубі, коли знайшов її на підлозі. Спогад про померлу дівчину був, як розжарена куля, що ковзнула десь глибоко в грудях, залишаючи пекучий слід. Тоді він не зміг нічого зробити. Але зараз… Зараз він мав врятувати Скарлет, не дозволити їй просто зникнути. Адам прогнав спогад і підняв дівчину, поклавши її плечі та голову собі на коліна.

– Скарлет…Якщо ти мене чуєш, будь ласка прокинься! – благав він, провівши рукою по її щоці, стираючи пальцем сльози, що продовжували повільно текти з-під її вій. – Знаю, ти не віриш у це, але ти не помираєш. Ти не захлинаєшся, просто все це дурна симуляція. Ти можеш розплющити очі прямо зараз. Повір мені. Ти це можеш. Ти не сама, я тут, поруч. І Патрик… – він озирнувся на скляну стіну, з якої прийшов, але її вже не було. – Десь там, мабуть.

Він зітхнув. Пальці знову торкнулись її обличчя, відводячи вологе волосся вбік, якби він міг – віддав би дівчині частину своєї власної сили, змусив би розплющити очі… Але поки, що він може тільки чекати. І боротися зі страхом, що наростає з кожною секундою.

– Прошу, прокинься. Нам потрібно йти звідси, – поривчасто зітхнув він. – І, випереджаючи твій цинічний пас – ні, я не кину тебе тут саму. Ти маєш це чітко усвідомлювати.

Він уважно подивився на її спокійне обличчя і продовжив:

– Як би ти зараз не змушувала мене піти – я залишатимусь поруч. Як далеко б ти не тікала – я бігтиму разом з тобою. Про що б ти не мовчала – не випитуватиму. Але завжди буду готовим вислухати, якщо тобі це буде потрібно, – він опустив очі, зітхнувши.

– Ти мабуть зараз бісишся і хочеш вилізти зі своєї підсвідомості і вдарити мене струмом? – він всміхнувся. – І я не проти, Скарлет. Я витримаю біль, аби ти тільки прокинулась.

Він помовчав, прислухаючись до тихого розміреного дихання.

– Чи може ти хочеш спитати, чому я все це тобі кажу? Просто смикни пальцем, якщо так і… ну, не знаю, поверни голову, якщо ні.

Жодного руху.

– Що ж гаразд. Я сам скажу. Я люблю теревеніти, сама знаєш, – знизав плечима він, кинувши погляд на ту саму нерухому дівчину. Усмішка поступово зникла з його обличчя, лишаючи очі пустими.

– Господи, що я роблю… – він провів долонею по своїх очах.

Адам вирівнявся, закинувши голову на стіну. Він відчував страшенну втому від усього, а постійне хвилювання за себе чи за когось перетворювалось на хронічний розлад, що нападав на нього загостреннями, чи зникав, навіть у критичні моменти, перетворюючи його на безстрашного і нерозважливого хлопця, що діє емоціями, а не розумом.

– Я втратив достатньо, – тихо сказав він. – Я стояв осторонь достатньо.

В пам’ять врізався спогад, як він так само тримав на руках Кортні, як він знайшов померлого Брендона, а тоді стояв на похоронах Маркуса. Гаряча сльоза пробігла щокою.

– Я не робитиму цього тут. Якщо ти захочеш забути про мене і всіх інших після симуляції – я зрозумію. Але поки ми всі тут – ми маємо довіряти одне одному. І я хочу, щоб ти вірила мені, Скарлет. Бо я нікуди не йтиму без тебе. Запам’ятай це. Не хочу, щоб хто-небудь з нас ще бодай хвилину провів тут на самоті зі своїми ілюзіями. Я не можу уявити, через, що кожному з нас довелось пройти.

Він замовк, знову поглянувши на Скарлет.

– І прошу, прокинься вже, пошли мене і мою мелодраматичність нахрін, доведи, що чула все це, бо я не хочу повторювати знову.

Він мовчав, вона нерухомо лежала на його колінах. Довкола було тихо, чувся тільки скрегіт неонових ламп на стелі. Раптом її вії затремтіли, Адам спершу цього не помітив. Та потім, коли Скарлет нарешті розплющила очі.

– Привіт, – з полегшенням зітхнув він.

Вона піднялась, повернувшись і сперлась спиною на стіну поруч з Адамом. Вони обоє мовчали, хлопець не ризикував почати першим.

– То був мій тато, – сказала вона. – Його голос.

Адам поглянув на неї, очікуючи продовження, щоб не перебивати її раптової особистої розповіді.

– Ми…Довго не бачились, – опустивши очі, відповіла вона. – А потім мені подзвонили і сказали, що він помер від хвороби, з якою боровся майже рік.

Скарлет змовкла. Адам простягнув руку і накрив нею її долоню. Вона не відсмикнула руку, тільки закрила іншою очі і важко зітхнула. Сльози знову покотились по щоках, змиваючи попередні.

– Знаю, як задовбує чути свівчутливе «мені шкода»…

– Але тобі справді шкода? – ледь всміхнулась вона.

Адам коротко кивнув.

– Я не дозволяла собі відчувати все це. Просто уникала, шукала чим відволіктися. Сподівалась, що це омине мене, – вона зітхнула вирівнявши ноги. – Я, схоже, якась ненормальна. Я мала плакати і страждати одразу. А не зараз. Не через два роки. Не у клятій симуляції…

– Ти цілком нормальна. Немає формули ідеальної скорботи. Кожен переживає це по-своєму.

Скарлет опустила очі.

– Кого втратив ти?

– Свою дівчину.

Скарлет виразно поглянула на нього. Адам дивився перед собою.

– Потім, в той же рік і двох найкращих друзів.

Вони мовчали. Скарлет, схоже не мала чого сказати, оскільки клішоване «мені шкода», вони між рядків помістили у чорний список відповідей. Адам відчув, як його руку легенько стиснули. Він зустрівся поглядом зі Скарлет, вичавивши посмішку. 

– Прошу, ніколи не відключайся більше, – зітхнув він. – Я мало не вмер.

– Якщо я ніколи не відключатимусь, то одного дня вигадаю собі альтер-его і піду кошмарити людей домашнім милом і старим-добрим мордобоєм, * – знизала плечима вона.

Адам розреготався.

– Я справді радий, що ти прокинулась. Ми хвилювались за тебе.

– Дякую, – вона роззирнулась. – То де ми тепер?

– Ну…Я наче як не мав втручатись, коли ти захлиналась. Мав чекати, коли прокинешся, разом з Патриком за дверима. А тепер ми у новій симуляції і маємо шукати вихід.

– Отже ти, знаючи, що ми загубимось, просто взяв і приперся сюди?

Адам знизав плечима.

– Схоже на те.

– Знаючи, що реанімувати мене в тебе все одно не вийде?

– О, вибач, я мав взяти твого електрошокера? – саркастично кинув він.

– В тебе якась фіксація на ньому? – спитала Скарлет, кинувши тінь усмішки.

– Коли тобі ним погрожують, складно не сфокусуватись.

Скарлет важко зітхнула і звелась на ноги. Її трохи хитало, та вона знайшла в собі сили опуститись і підняти куртку, що лежала на підлозі. Тоді вдягла її і, поправивши волосся, кинула:

– Ти йдеш?

Адам торкнувся стіни за собою, щоб піднятись і пішов за Скарлет.

– Ти не думала, чого саме ми маємо тестувати цю хрінь?– спитав він, коли вони рушили коридором на пошуки дверей.

Скарлет поглянула на Адама.

– Може ми травмовані виродки і це наше покарання? – знизала плечима вона.

– А я все думав чи здатна ти мислити ще більш похмуро, – пробурмотів він.

Скарлет реготнула.

– А в тебе є ідеї? – спитала вона.

– Ну, ви всі круті специ, – фиркнув він. – А я просто актор.

– Ну, так, просто актор з багатим татком у раді директорів, – закотила очі вона.

– Отож! – кинув Адам. – І він не міг не знати про це! – обвівши руками коридор, додав хлопець.

Скарлет замислилась.

– Ти думаєш, він дав згоду на досліди над власним сином?

– Іншого пояснення в мене нема. Не думаю, що це могло би пройти повз нього. Він знає про все, що відбувається у компанії.

– У вас погані стосунки?

– Не те, що б, – знизав плечима він. – Вони з мамою обоє божевільні, весь час намагаються щось одне одному довести.

– І використовують тебе задля цього?

– По мені так видно? – спинився він, зустрівшись поглядом з нею.

– Ні, – зізналась Скарлет. – Ти навпаки добре тримаєшся.

– Що ти маєш на увазі?

– Я ніколи б не подумала, що в цій голові є бодай одна серйозна думка. Ти завжди здавався мені трохи…

– Тупим?

– Поверхневим. Тупим ти ніколи не був, хоч нерідко поводиш себе трохи безпосередньо, як…

– Дитина?

– Обов’язково закінчувати за мною речення? – роздратовано спитала вона.

Адам всміхнувся.

– Посередність питань не викликає, – знизав плечима він. – Коли хтось бачить перед собою поверхневу особу без тіні інтелекту, на неї не покладають забагато відповідальності і не чекають висот.

Скарлет поглянула на нього.

– Отже, це твій план з фільтрування людей в оточенні?

– Радше перешкода для особливо цікавих, – замислився він. – Мені не лізуть в душу, бо не думають, що я маю у ній щось цінне. Це як грабувати порожній будинок.

– Боже, та ти ще більший психопат, ніж я і Харт разом взяті!

– Ти – не психопатка. Про Аарона я цього, звісно, не скажу, – всміхнувся він. – Але я не знаю, через що він пройшов. Я просто не пасую до вашої компанії.

– Ой, хмаринко, зніми біле пальто, ти в лайно вступив – забруднишся.

– Я не про це! – відповів він, стримуючись, щоб не засміятись. – Ви розумні і яскраві, ви багато чого вмієте, а я просто актор, який грає клішованих героїв з кількома рядками і верещить «знято» раніше за режисера.

Раптом, яскравий спалах засліпив обох.

Прохолодний літній вітер роздмухував пальмове гілля, сонячні промені пробивались крізь листя, граючи спалахами, немов самоцвіти. Адам насолоджувався спекою і прохолодним лимонадом у своїй склянці. Він заплющив очі і відкинув голову, відчуваючи, як легкий вітерець ковзає його шиєю і роздуває волосся на маківці. Скельця його окулярів ловили промені, пускаючи сонячні зайчики на металевий бік його трейлера. На обличчя лягла тінь і Адам розплющив очі, піднявши окуляри на лоба.

– Містере Кларк, починаємо за десять хвилин.

– Я підійду. Дякую, Лайло.

Дівчина з рацією на поясі і планшетом в руках кивнула, відійшовши вбік. Адам піднявся з розкладного стільчика і розім’яв плечі. Довкола бігали статисти, режисер через гучномовець кричав на освітлювача. Гримери підбігли до Адама, промокнувши себорегулювальною серветкою його лоба і підборіддя.

 – Дякую, леді, – весело відповів він і пішов на свою точку відзнімати наступну сцену.

Адам дзвонить у двері. Поправляє волосся і перевіряє час на наручному годиннику.

– Вже йду! – почулось за дверима.

Вродлива дівчина із русим довгим волоссям у персиковій сукні, відчиняє двері і цілує Адама у щоку.

– Привіт, Люку.

– Привіт, Амандо. Готова йти?

– Так, тільки візьму сумочку. Який вигляд я маю?

– Незрівнянний! – широко всміхнувся він.

Дівчина сором’язливо всміхнулась, і зайшла за двері, щоб взяти маленький крос-бег на ланцюжковому ремінці.

Вона зачинила двері, взяла Адама під руку і вони спустились зі сходів ґанку, рушивши під’їзною доріжкою до припаркованого авто. Він відчинив їй дверцята з пасажирського боку, допомігши сісти, потім підійшов до дверцят з боку водія і сів за кермо.

З обох боків автівки, що була встановлена на рельсах, під’їхали високі стійки із зеленим полотном і рядом червоних крапок, що повільно чередувались, ніби машина і справді рухалась. Адам вів діалог в межах сценарію, імітуючи поїздку за кермом. Вони спинились, хлопець залишив машину, тоді обійшов її та відкрив дверцята, подавши руку дівчині.

– Дякую, що погодився сходити зі мною на весілля колишнього. Ти не зобов’язаний цього робити.

– Я не проти, – знизав плечима він. – До того ж грати твого хлопця не так вже й погано, якщо, звісно ти не крастимеш їжу з моєї тарілки, як, коли нам було по п’ятнадцять.

Вона легенько штовхнула його в плече, регочучи.

– Стоп! – крикнув режисер. – Адаме, ви були закоханими у школі, а через десять років зустрілись. І зараз, відчуваєте, як починаєте зближатися. Ви більше, ніж друзі. А ти хоч і галантний, але холодний. Спробуй більше зацікавленості проявляти у погляді.

– Зрозумів, Френку. – кивнув Адам.

– Повтор сцени із моменту виходу з авто, – скерував режисер.

Адам із партнеркою повернулись до машини.

– Мотор…Почали!

Адам відкрив дверцята пасажирського сидіння і подав руку дівчині.

– Дякую, що погодився сходити зі мною на весілля колишнього. Ти не зобов’язаний цього робити, – загорнувшись у рожеву шаль, сказала вона.

– Я не проти, – знизав плечима Адам, кинувши на неї загадковий погляд. – До того ж грати твого хлопця не так вже й погано, якщо, звісно ти не крастимеш їжу з моєї тарілки, як, коли нам було по п’ятнадцять, – він усміхнувся дівчині.

Вона легенько штовхнула його в плече, регочучи. Вони пройшли до гарно оздобленої тераси. Аманда поглянула в бік весільної арки і поривчасто зітхнула.

– Ти як? – спитав Адам.

– Та…– Аманда піймала офіціанта із тацею келихів, підхопивши два, вона осушила один і протягнула інший Адаму, той похитав головою, тоді Аманда знизала плечима і випила другий.

– Отже це і є твій колишній? – оглянувши високого засмаглого блондина у білому жакеті і чорних штанях, що стояв біля арки, спитав Адам.

– Не починай… – зітхнула вона.

– Такий самовпевнений…

– Так. Він такий, – закотила очі вона. – Я вважала себе брудом під його нігтями.

– Все мало бути навпаки, Амандо, – похитав головою він.

Дівчина всміхнулась, демонструючи водночас і вдячність, і сором’язливість.

– І він зрадив тебе? Мабуть, якийсь недорозвинений?

– Ти про що?

– Хто недорозвинений? – порівнявшись з ними, спитав наречений.

–Та…сусідський кіт, – нещиро всміхнулась Аманда.

– Давно казав їй з’їхати з того дурнуватого району, то сусіди підглядають, то собаки на поріг серуть, тепер ще й коти дивні…До речі, я – Марк.

– Люк, – потис йому руку Адам. – Хлопець Аманди.

– О! Радий, що вона нарешті когось знайшла. Я вже думав звести її з одним своїм приятелем…

– Вона сама обирає з ким їй сходитись, – відповів Адам. – Не уявляєш скільки разів я благав її сходити зі мною на побачення.

– Що, справді? – насмішкувато мовив Марк, відпивши з келиха.

– Так. Та одного щасливого дня, вона таки погодилась.

– Що ж…радий за вас.

– Якого дідька? – крикнув хтось здалеку. – Що це, бляха за місце?

– Стоп! – гаркнув режисер.– Приберіть її з кадру!

– Хто це?

– Та начхати, заберіть її геть!

Адам поглянув у бік весільної арки де невисока дівчина у вишневій куртці з косою блискавкою штовхалась із якимсь статистом, який судячи з її слів, не так на неї глянув. Це не вперше, і раніше на знімальний майданчик завалювались сумнівні глядачі. За кілька хвилин охорона прибере нахабу геть і можна буде продовжити знімання. Вони заново почали сцену з точки виходу з машини, на цей раз без помилок.

– І, стоп… – почав режисер.

– Знято! – крикнув Адам.

– Адаме, не кажи «знято», коли ти у сцені, ти пореш дубль!

– Вибачте, – знітився він, це була його дурна звичка, ну подобалось йому це слово.

Партнерка по зйомкам засміялась, чомусь це завжди її веселило. А ще їй, схоже, подобався Адам. Та він ігнорував її увагу, тактовно віддаляючись, щоб увернутись від чергового спокусливого пострілу карими очима.

Він не надто любив грати клішованих любовних інтересів: грізний бос, що «несподівано» помітив асистентку, молодий, багатий мафіозі, якому потрібна проста і непримітна панна «ніхто», чи класичний лицар, як от зараз, який рятує дівчину в біді, закохуючись у неї в процесі.

Але, як говорили всі кастинг-директори, коли він проходив проби: у нього типаж популярного героя романтичної балади, неважливо це комедія, епічне фентезі чи низькопробна телевізійна новелла. І нехай спектр багатогранності такого типажу вражає, він би хотів зіграти щось драматичне, або навпаки комедійне, а не бути красунчиком, який неодмінно виділяє якусь жінку, перетворюючи її на особливу. Для нього це було щось достобіса банальне, але потрібно було за щось жити. А такий жанр користувався чималим попитом.

Тож, однакові банальні серіали штампувались студією мало не щодня і у більшості Адам брав участь. Уже два роки він повністю живе за власний кошт, не користуючись статусом та впливом батьків. І хоч ролі не завжди йому до вподоби, вони годують Адама та його кохану, а також дають приємний бонус: місцеву популярність.

На виході зі знімального майданчику Адама як завжди очікували прихильники і, здебільшого – прихильниці, вони тримали транспоранти з його фото, просили зробити селфі чи дати автограф.

– Вітаю, Адаме!

– Привіт, Адаме!

– Вітаю!

– Можна зробити фото?

– Розпишешся на моїй футболці?

– А ти можеш розповісти щось про фільм?

– Він знятий за твором Айріс Ґеттінг «Мій коханий друг», це взагалі-то еротична комедія. Там будуть інтимні сцени?

– Це, що бляха, за «Шоу Трумана»? – гаркнула дівчина з натовпу.

Це миттєво перемкнуло увагу Адама. Дівчина у вишневій куртці склала руки на грудях, гострі бордові нігті бликували сонячними променями на кінчиках.

– О, привіт! – звернувся до неї Адам. – Це Вас випхали зі знімань?

– Ти дебіл, хмаринко?

– Ой, нащо так грубо? – нахмурився він, розсписуючись на фото самого себе з якоїсь прес-конференції.

– Йди звідси геть! – шикнула на неї одна з прихильниць. – Ми стоїмо тут із сьомої ранку!

– То хто вам лікар, що у вас нема особистого життя? – фиркнула дівчина у вишневій куртці. – А-ну зваліть звідси.

– Що ти сказала?! – звернувся до неї молодий хлопець, випнувши груди.

– Кажу, – діставши лопату, вона вирівняла телескопічну ручку і підняла її, лезо блиснуло у вечірніх променях сонця, – якщо зараз не звалите, завтра матимете вельми цікавий некролог.

– Дурепа! – фиркнула одна з фанаток.

– Маніячка!

– Психопатка!

– Рада знайомству, Дурепо, Маніячко і Психопате, чи радше звертатись до тебе «вона/її»? Я толерантна до всіх гендерів! – знизала плечима дівчина.

Вони ще трохи пообмінювались образами, а тоді пішли. Адам весь цей час, немов, приріс до асфальту, не в силах відірватись від вельми захопливого полілогу. Вона провела їх поглядом. Адам склав руки на грудях.

– Я чимось можу допомогти?

– Ти чого? – підняла брови вона. – Агов, це ж я!

– Я вперше Вас бачу, міс, – хитав головою він.

– Ти дрифтанув обличчям об асфальт? – нахмурилась вона, склавши руки на грудях.

– Що? – перепитав він.

– Адаме, це ж я. А от оце все…– вона розвела руками. – Не справжнє.

Чомусь ця фраза хлопця налякала.

– Перепрошую. Але мені вже час.

Адам не розумів чому він відчуває таку стурбованість, перебуваючи поруч із дівчиною. Вона була дивною. І носила з собою лопату, якою погрожувала. І мабуть це була єдина причина.

Викликавши таксі, Кларк поїхав додому. Сонце саме заходило і все довкола вкривали персикові промені, це було гарно. Він останнім часом став філософом. Життя здавалось йому незбагненним і від того прекрасним. У всьому, що він бачив – знаходив якийсь інший сенс, красу і спокій. Чому він завдячував такій просвітленості, пояснити було складно, його мозок постійно туманився, коли хлопець думав стосовно причини такої різкої зміни курсу власного життя. Хай там як, він був радий цьому, бо, схоже, саме зараз нарешті щасливий.

Увійшовши до квартири, він погладив по голові коричневого бладхаунда, що прибіг зустрічати господаря і розбувся.

– Пахне божественно! – крикнув він.

– Як знімання? – донеслось із кухні, голос перекрикував телевізор і шум тушкування овочів.

– Все гаразд, – поставивши кросівки в ряд до іншого взуття, відповів Адам. Він пройшов на кухню і схопивши дівчину, схилив її на бік, чим викликав її захопливий вигук і поцілував. – Я страшенно скучив. – прошепотів він у її вухо і поцілував у скроню.

– Вечеря буде за пів години.

– Допомога потрібна?

– Погуляй з Брандо. Він весь день скиглить.

– Гаразд.

Адам швидко чмокнув щоку дівчини і повернувся до коридору. Він взяв повідець зі шлеєю і одягнув її на пса, що так і смикався, аби лизнути господаря в носа. Кларк страшенно любив цього собаку, Брандо був дуже вірним і любив свою сім’ю. Завжди спав поруч, а коли їв сосиску – завжди ділився її частинкою з господарем, так він виявляв свою любов.

Адам вивів пса на прогулянку, відчепив повідець і сів на лавку. Він саме перевіряв пошту, як йому зателефонував агент.

– Слухаю.

– Здоров, Адаме.

– Привіт. Є щось для мене?

– У тебе запланована фотосесія і коротке інтерв’ю завтра о восьмій.

– Пам’ятаю.

– Обов’язково розкажи про «Наречену для президента», прем’єру заплановано через пів року, уже заплановано вихід першого тизера. Ти маєш озвучити чітко назву і проговорити, що фільм скоро вийде.

– Вони хочуть, щоб я прогрів аудиторію?

– Ну, звісно. Фільми такого жанру цікавлять хіба домогосподарок. А на твоє гарненьке личко люблять дивитись жіночки різного віку, тож треба залучати всю можливу аудиторію.

– Гаразд, – зітхнув Адам.

– І ще, є кілька пропозицій, сценарії відправив тобі на пошту.

– Гаразд. Подивлюсь, дякую.

– Все добре? Ти якийсь сумний.

– Та ні, все добре, я просто трохи втомився.

– Що ж, добре. Завтра ввечері на пиво і у шутер поганяємо?

– Так, звісно.

– Добре, бувай.

Він зітхнув, піднявши очі, щоб подивитись, де там бігає Брандо. Песик саме гриз палицю, тож Адам відкрив пошту і прогорнув три сценарії.

– «Бійся мого кохання», – він скривився. – Принц-вигнанець… – читав вголос Адам. – Порятунок чарівниці у полоні узурпатора, що вкрав його корону...» Це чергове роментезі? Господи, сподіваюсь вони не ліпитимуть мені силіконові вуха? Той чортів клей хріна відмиєш!

Він похитав головою, гортаючи далі.

– «Кохання за домовленістю», – тут, мабуть волею випадку мене з кимось одружать і в процесі я маю закохатись у свою дружину? – примруживши очі замислився він, тоді проглянув очима сценарій і розреготався. В яблучко!

Він за ці роки вже навчився розгадувати сюжет низькопробного сценарію за назвою твору.

– «Моя маленька забіяка», о, а тут мабуть буде якась бунтарка на мотоциклі в шкіряній куртці і з пірсингом у носі. Вся така саркастична, самовпевнена, але з глибокою раною в душі чи проблемами з батьком! – він раптом спинився, це здалось йому страшенно знайомим, на думку одразу спала та дівчина у вишневій куртці, що спитала чи не, як там вона сказала? Чи не «дрифтанув» він бува лицем об асфальт? Так, здається. А що, якби вона була акторкою, було б цікаво зіграти з нею на одному майданчику. У тієї дівчини відчувався характер, був яскравий типаж, харизма… Адам нахмурився, з якого це дива він думав про незнайому йому жінку?

Він потрусив головою і покликав Брандо, дістаючи пакетик із кишені. Причепивши карабін із повідцем до шлеї, Адам тримав Брандо поруч і тим часом прибирав сліди вечірніх «злочинів» свого кумедного собаки.

Кларк повернувся додому, вечеря вже чекала на столі у вітальні у мерехтливому світлі свічок, що відкидали тіні на стіни скромної кімнати з невеликим диваном і двома м’якими кріслами.

– Як смачно пахне!

– Не заходь поки до спальні! – крикнула дівчина і Адам, криво всміхаючись, підкрався і зазирнув у шпарину. Його дівчина саме крутилась біля дзеркала у спробі застебнути атласну сукню глибокого винного відтінку.

Він забіг у середину і швидко поцілував її у спину, перехопивши застібку.

– Ну, я ж просила зачекати!

– А я не стримався, – всміхнувся він легко застебнувши сукню, а тоді повернув дівчину до себе і поцілував її, осипаючи цілунками її щоки і шию. Вона засміялась, бо боялась лоскоту і легенько вперлась руками в його груди.

– Ходімо, поїмо.

Адам всміхнувся і пішов разом з нею до вітальні, де вони повечеряли.

Його дівчина надавала сенсу існуванню Кларка, і за це він безмежно кохав її. Бо як би його не дратували шаблонні наштамповані сотнями прохідних сценаристів ролі, саме те, що вона чекала на нього вдома – надавало його життю особливості.

Наступного дня, одразу після знімань, він мав зустрітись із друзями, його кохана чекала на нього біля павільйону, щоб вони разом пішли до улюбленого бару. Помітивши дівчину у незмінній вишневій куртці, що взагалі не пасувала до жаркої погоди Лос-Анджелесу, Адам зітхнув. Ну, чого їй треба?

– Хмаринко? – покликала вона. – Нам треба поговорити.

– Хто це така? – невдоволено хмикнула його дівчина.

– Гадки не маю, – потер лоба Адам. – Вчора причепилась після зйомок. Мабуть, якась журналістка, або хейтерка. Чи просто міська божевільна, я не знаю.

– Йди до хлопців, – скомандувала вона. – Я її затримаю.

– Я б не хотів, щоб ти нервувала, – погладивши її плечі, сказав Адам.

– Жодних нервів, просто вріжу по зубах і все по тому, – всміхнулась вона.

– Будь ласка без агресії, хтозна, що в неї в кишені, – подумав він, згадавши про лопату.

– Та байдуже! – фиркнула вона. – В моїй – кулак.

– Моя забіяка, – всміхнувся він, потягнувшись до неї.

Вона всміхнулась, поцілувавши її Адам рушив вперед, пройшовши повз дівчину.

– Агов! Я не стирчатиму тут ще один день, йди сюди, Кларку, або я тобі вмажу! – крокувала до нього дівчина.

– Вітаю, – перестріла її дівчина Адама. – Я – Кортні.

– О…Здоров. – нахмурилась вона. – Скарлет.

– Ти така тендітна, Скарлет, – блиснула очима вона.

Все у погляді Кортні нагадувало погрозу. Ніби, якщо дівчина здалась їй тендітною, то її легко зламати. Скарлет схилила голову вправо, криво всміхнулась і кинула виразний погляд на Кортні, яка після цього раптом вдавилась власною слиною, почавши кашляти.

– Ти, що якась відьма? – хрипло спитала вона.

– Ні, просто не терплю вимахувань інших людей, – здійнявши брову, відповіла Скарлет.

– Бо хочеш одноосібно вимахуватись?

– Вгадала, – цинічно всміхнулась вона. – То ти, виходить, дівчина Адама?

– Наречена, – провівши рукою по шиї, відповіла вона, на її підмізинному пальчику виблискувала дорога каблучка. У тоні геть не бракувало самовдоволення. – Весілля завтра.

– Мої вітання, – сухо кинула Скарлет. – То куди здимів щасливий наречений? На парубоцьку вечірку?

– Так. Двоє його телепнів друзів потягнуть його на вечірку-сюрприз.

– Який це в сраку сюрприз, якщо він знає, що завтра одружується?

– Скажи? Я те саме сказала Маркусу.

Вони мовчки дивились одна на одну. Адам був трохи далі, та не міг змусити себе зробити бодай крок, щоб піти на вечірку.

– Чого ти від нього хочеш? – спитала Кортні.

– Щоб він прокинувся, – кивнула Скарлет. – А я, якщо подумати, втрачаю розум, якщо спілкуюсь з симуляцією.

– Із чим? – розреготалась Кортні. – Ти точно втратила розум!

Скарлет закотила очі.

– З тобою нема сенсу говорити, ти звичайний НПС, вирваний з його спогадів і поміщений у…Що це? Його мрії?

– Грати у прохідному теле-милі – точно не його мрія, – покосилась на неї Кортні.

– Тоді, що це? На кошмар не схоже.

– Ну, роль кошмару тут, вочевидь, відіграєш ти.

– Отже, це все ж ілюзія. Дякую, що не заперечуєш! – широко всміхнулась вона. – Бувай.

Скарлет розвернулась на підборах і рушила прямо до Адама.

– Я – пацифіст! – виставив руки він, помітивши рішучий крок дівчини. – Я проти агресії.

– Я не збираюсь тебе бити, йолопе.

– То чого Ви хочете? Автограф? Селфі?

– Засунь його собі до сраки!

– Я не розумію, чого Вам треба від мене? – розгублено хитав головою Адам.

– Кларку, дивись на мене!

– Що? Я не розумію, чого Ви хочете!

– Як мене звати?

– Я не знаю.

– Що тут відбувається? – влізла Кортні, хоч і не підходила впритул, Адама це здивувало.

– Завали! – гаркнула на неї Скарлет. – Іди, вирахуй квадратний корінь з 625.

– Двадцять п’ять, – швидко відповіла вона.

Адам подивився на Кортні.

– Що?

– Забий на неї, вона не справжня, – махнула рукою Скарлет. – Думай! Як моє ім’я?

– Я вас вперше бачу!

– Бляха, та ти знущаєшся?! – вона залізла до кишені і дістала елекрошокер. – А так?

– Ви точно божевільна, рятуйте!

– Ото дурне…– вона хотіла активувати електрошокер, але випадково натисла кнопку ліхтарика з іншого боку.

Погляд Адама затуманився.

– Це…ліхтарик? – спитав він.

– Е…так, – скривилась вона.

– Дуже зручно, – кивнув Адам.

Скарлет здійняла брови.

– Так! Ти тоді так сказав! – радісно відповіла вона. – Ну ж бо, згадуй, хмаринко!

Туман в його думках поступово розсіювався, в пам'яті сплила компанія, Патрик, Аарон, Лів і...

– Скарлет? – нарешті виринув з туману він. – Як ми тут опинились? – роззирнувся Адам навсібіч.

– Схоже, твоє чарівне слово, спрацьовує, базуючись на твоїх емоціях. Ти думав про те, що не пасуєш до нас усіх і тебе перекинуло у ілюзію, де ти зірка паршивих телевізійних серіалів і маєш наречену.

– Не дуже схоже на мрію, – нахмурився він.

– Хіба? Постійна робота актора, визнання, хоч і не світове, кохана дівчина, що стала нареченою. Брендон і Маркус, як я розумію, ті друзі, яких ти колись втратив, зараз живі і підтримують тебе.

– Так… – опустив очі він.

– Нам треба вшиватись, – кивнула йому Скарлет. – Тобі просто треба знову сказати «знято» і…

– Ні, я не піду нікуди, – хитнув головою він.

Скарлет повернулась до нього.

– Даруй, що?

– Я не піду звідси, Скарлет, я не можу, – підняв очі на неї він. – У мене весілля завтра.

– Адаме, мені справді шкода, – вона торкнулась його плеча, – Але це все несправжнє. Це – симуляція!

– Я знаю. Але я хочу таке життя. Я хочу приходити додому зі зйомок і бачити кохану дружину, хочу влаштовувати маленькі турніри по відео-іграм з хлопцями по п’ятницям. А не відвідувати їх могили щотижня. Я щасливий тут, Скарлет. Я не хочу йти.

– Ти не можеш надовго лишатись у ілюзії, Адаме! – хитала головою вона. – Твій мозок просто відключиться, ти впадеш у кляту кому!

– І нехай! – здійняв підборіддя він. – Я хочу лишитись із ними.

– Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі так тупо загинути – помиляєшся! – розгнівано сказала вона.

– Це мій вибір, Скарлет, – відповів він. – А не твій.

– Хіба це вибір? Це добровільна смерть, це – ідіотизм!

– Як би ти вчинила? – спитав він, ступивши на крок вперед до неї. – Якби потрапила до світу, де у вас з батьком класні стосунки, де він живий і приділяє тобі час, ти б лишилась?

– Ні, – хитнула головою вона. – Бо хай як це заманливо, цього ніколи не було і ніколи не буде. Ми наламали чимало дров з батьком, але завдяки його холоду, я і стала тією, ким я є.

– І це добре? – не повірив він.

– Так, хмаринко, – здавлено відповіла вона. – Це добре. Бо все, що ми пройшли загартувало нас. І дозволило не здатися у цій клятій симуляції. Ти втратив багато, я розумію. Ти хочеш знову мати їх у власному житті, але вони говоритимуть і робитимуть виключно те, чого хочеш від них ти. Бо вони – продукт твоїх бажань і світлих спогадів. Якщо ти лишишся тут – в якийсь момент усвідомиш їх несправжність, а втекти уже нагоди не буде.

– Так кажеш, ніби вона і зараз є.

– Є, – відповіла Скарлет. – Але ти маєш прийняти рішення піти.

– Я маю попрощатись, – зітхнув Адам.

– Ні, не маєш! – хитнула головою вона. – Симуляція затягуватиме тебе лишитись, вони казатимуть і робитимуть ті речі, які переконають тебе.

– Неважливо! – зірвався на крик Адам. – Я сказав, що прийму рішення, але за умови, що попрощаюсь із коханою і друзями.

– Гаразд, – здалась вона. – Я чекатиму тут.

Маркус курив, впершись ногою у бік старого понтіака його батька. Колись хлопчина вірив, що батько віддасть йому старе авто, однак коли той дізнався про залежність сина – продав машину, а виручені кошти передав благодійному фонду, що допомагає наркозалежним. Він виключив сина із власного життя, не бажаючи дивитись, як той занапастить себе. Отже, в цій симуляції Маркус не був залежним і мав авто, скоріш за все підтримував спілкування з батьком. Брендон вийшов з машини і підійшов до Адама.

– Вітаю нареченого! – всміхнувся він, поправивши симпатичні окуляри у тонкій оправі.

Брендон завжди носив лінзи і вдягався у стилі Адама, бо наслідував його у всьому. Але у цій симуляції він мав іншу зачіску, гарні окуляри, які йому страшенно личили і був вбраний у цікавий повсякденний образ, який пасував йому. Він нагадував молодого продюсера. Хоч і був агентом Адама, проводив перемовини із компаніями від його імені, влаштовував йому прослуховування і контролював весь його робочий графік. Вони співпрацювали останні два роки і Адам був цьому дуже радий, завдяки відповідальності друга, адже все завжди було чітко і у встановлений час.

Вечірка була скромною, кілька танцівниць та безалкогольне пиво. Бо ніхто з їх компанії не вживав, а ні алкоголю, а ні чогось забороненого. Адам відчував, що це те життя, яке вони могли б мати, якби не звернули колись не туди. Це було б просте, звичайне життя, без чогось видатного, але саме це життя Адам прагнув мати найбільше.

Після вечірки Маркус підвіз Адама до будинку і спинився.

– Слухай…Я рідко тобі це кажу.

– Отже ніколи, – вклинився Адам.

Маркус кинув на нього виразний погляд у стилі : «Закрий рота».

– Але я пишаюсь тобою, друже. Ти – справді молодчина. І Кортні з тобою дуже щаслива.

Ця думка чомусь кольнула Адама у скроню. Він подякував друзям і пішов до будинку. Кортні готувала вечерю, його улюблену печену картопельку зі свининою із часниковим соусом. Аромат у будинку стояв неймовірний.

Він підходив до Кортні і не міг викинути з голови слів Скарлет. Адже кохана рідко готувала, бо багато працювала, тож їжею займався частіше Адам, або замовляв доставку. У цій симуляції Кортні сиділа вдома, як він завжди пропонував, готувала смачну їжу і була геть не проти, щоб він її утримував.

Його друзі знайшли себе, Маркус заробляв пристойні гроші за те, що раніше робив безкоштовно: шарився голим по балкону, виставляючи селфі зі спокусливим поглядом. Саме так, Маркус став фото-моделлю і одне з його фото уже красувалось на білборді з рекламою чоловічої анатомічної білизни.

Брендон припинив бути тінню Адама і став крутим агентом, якого поважали і мав прекрасні стосунки із красунею, яка була закохана у нього до нестями. Він пригадав слова Маркуса в машині і поглянувши на Кортні, що саме перевіряла стан картоплі у духовці, спитав:

– Ти щаслива?

Кортні закрила духовку і, поклавши прихватки, повернулась до нього.

– Ну, звісно, я щаслива, – вона підійшла ближче і провела рукою по його волоссю, а тоді сіла йому на коліна.

Адам обійняв її, притуливши голову до її грудей, доки її пальці блукали у його волоссі.

– Чому ти питаєш?

– Бо все це схоже на сон, або… – в пам’яті вигулькнула Скарлет. – Ілюзію.

– Це та дурепа зі злими очима сказала? – вона підняла його голову і зазирнула у очі. – Слухай, не вір їй, вона просто якась божевільна.

– І ти навіть не спитаєш, звідки я знаю її?

– А для чого? – не зрозуміла Кортні.

– Ну, не знаю, вона ж дівчина.

– І що? Я довіряю тобі. Це неважливо.

Адам замислився, Кортні була дуже ревнивою, це була одна з найгірших рис її характеру. Вона завжди казала, що Адам дуже привабливий і хвилювалась, що його хтось спокусить. Втім Адам однолюб, і його ніколи ніхто не цікавив, крім Кортні. Вона мала все, що йому було необхідно. Але зараз…Її спокійна реакція на Скарлет була нетиповою.

Дівчина була вродливою, зі стержнем, Кортні таких жінок сприймала як потенційну загрозу, навіть якщо вони не мали жодних почуттів до Адама. Вона б могла спокійно кинутись на неї і лишити кілька синців, хоча враховуючи норов Скарлет, навряд чи дії Кортні лишились би без відповіді. І хоч в глибині душі, думка про те, що дві розкішні жінки б’ються за нього, підіймала йому настрій, він відмовлявся визнавати це, вважаючи, що будь-яка агресія від початку невиправдана. До того ж, ділити їм нічого: Адам кохає Кортні і має намір лишитись з нею назавжди, а Скарлет... Вона просто намагається врятувати того, хто порятунку не просить, саме тому на неї чекає невдача.

Він ніжився в обіймах Кортні і раптом усвідомив: якщо він лишиться тут, то і Скарлет не матиме можливості втекти. Якимось чином він затяг їх обох до цієї ілюзії і тепер, якщо помиратиме він – помре і вона. Розуміння цього боляче вкололо його у скроні. Він не може лишитись, бо на його руках загине вже друга дівчина. Він згадав Скарлет у попередній симуляції, її розслаблене обличчя на його колінах. Ні, він не може так вчинити з нею. Адам підняв голову і обережно поставив Кортні на підлогу.

– Ти куди?

– Дещо забув на зніманнях. Я повернусь.

Він брехав їй, бо знав, що якби вона попросила лишитись – він би зробив це. Але зараз він ризикував не лише власним життям.

Адам побіг до парковки, де так і стояла Скарлет, склавши руки на грудях.

– Я вже думала ти не повернешся, – похмуро промовила вона.

– Чому ти не сказала? – спитав він.

– Що?

– Що сама не вибралась би?

– А це не очевидно? – здійняла брову вона.

– Ні, – хитав головою він. – Ти не сказала про це свідомо. Чому?

– Як це, «чому»? – обурилась вона. – Бо це має бути твій вибір, а не комплекс рятівника. Ти мав сам прийняти рішення лишити цю всю оману і піти.

Адам опустив голову.

– Мені справді шкода, хмаринко, – пом’якшилась вона.

– Так. Мені теж.

– Адаме! – ніби нізвідки взявся голос режисера. – Більше стурбованості в голосі. Ти занадто стриманий. Все життя йде з-під ніг, важкий вибір, який ти приймаєш, має відображатись на твоєму обличчі, зрозумів?

– Що за хрінь? – здивувалась Скарлет, розуміючи, що довкола них ціла знімальна команда.

– Просто не зважай, – зітхнув Адам.

– Повтор із репліки «Мені справді шкода»! – гаркнув режисер. – Мотор…Почали!

– Я не…– розгубилась Скарлет, роззирнувшись. – Мені повторити?

– Ні. Це просто ілюзія. Я розберусь.

– Добре, тільки не облажайся, – знизала плечима вона.

– Ого, ти вперше довіряєш мені? – зиркнув на неї Адам. – Це має бути історичний момент!

– Я просто не хочу здохнути через твою дурість, – пробурмотіла вона.

– Справедливо, – Адам підняв голову, повернувшись, – Стоп. Знято!

Раптом, яскравий спалах засліпив обох.

І вони знову опинились у коридорі. Адам йшов мовчки, Скарлет теж вирішила нічого не коментувати. Коридор радше нагадував вузьку вулицю. Адам спинився і підняв двадцять доларів, що лежали складеними тричі.

– У симуляції є гроші?

– Схоже на те, – Адам запхав гроші у задню кишеню штанів. – Це схоже на район, у якому я брав уроки акторської гри.

– Район? Хіба ти не ходив у якусь модну школу майбутніх лауреатів Оскара?

– Ні, я займався з актором театру разом з кількома дітьми. Він водив нас до старого театру і вчив декламувати зі сцени без мікрофону.

– Цікаво.

– А ще він бив нас по лопатках палицею, якщо ми не тримали поставу. Бо «актор має з гордістю нести це звання!» – пародіюючи хриплий голос, просичав він.

Скарлет розреготалась.

– Беру слова назад.

Локація змінилась, вони ніби увійшли до іншого району, де була купа магазинчиків, захованих у тінях. Скарлет та Адам роззирнулись. Вулиця здавалась мертвою, жодної людини або звичного шуму міста.

– Я… – він спинився, побачивши на дверях музичного магазину, зав’язану трикотажну майстерку темно-сірого кольору із яскраво синіми і салатовими світловідбивними стрічками. Хтось пов’язав її рукави, лишивши на ручці.

– Не може бути…

Адам піднявся і дістав майстерку, розв’язавши рукави.

– Що? – не зрозуміла Скарлет. – Так роблять, якщо хтось загубив річ.

– Та це я її загубив! – крикнув він. – У випускному класі. Я страшенно любив її. Вона стильна, зручна і тепла.

– Ти не можеш бути певен, що це вона, – нахмурилась Скарлет.

– Можу, тому, що… – він поліз до кишені і дістав звідти ключ із брелоком у вигляді мініатюрного Дарта Мола. – Це мої ключі від дому. Думаю, це знак. Нам треба дібратись до мого дому, там будуть двері на вихід з цієї божевільні.

– Отже, нам треба ходити вулицею і сподіватись, що ми знайдемо всі речі, які ти колись губив, щоб таким чином знайти двері?

– Якось так, – знизав плечима він.

Локація змінилась на сквер із фонтаном і лавками довкола.

– О, сюди я приходив обідати. Моя школа через дорогу.

– Ти ходив до державної школи?

– З шостого класу, – кивнув він. – До цього навчався у приватній, але мене виключили.

– Тебе? – Скарлет розреготалась. – За що це?

– Я побив однокласника, який мене ображав.

– Оце так, хто б міг подумати, що ревний захисник пацифізму розпускає руки.

– Більше ні. Я тоді йому носа розбив. Мати чиюсь кров на своїх кістяшках не надто приємно. Мені не подобається бути агресором.

– То ти став жертвою?

– Якщо уникати агресорів, ти не станеш їх жертвою.

– Яке наївне твердження, – закотила очі вона.

І вони пішли вперед, прогулюючись довкола фонатну. Раптом Адам широкими кроками рушив до лавки.

– Дивись! Це ж мій телефон!

– Ти губив усе, що мав, чи робив це винятково? Тобі батьки не прив’язували рукавички мотузками?

– Ні. Просто купували нове.

– Ну звісно…

– Слухай, я намагаюсь вибратись звідси, – роздратовано кинув він. – Було б непогано, якби ти мені допомогла.

– Допомогла з чим? Збирати загублені речі, мов якесь бюро знахідок?

– А ти бачиш інший вихід?

Адам увімкнув телефон і перевірив останні повідомлення. Одне з них містило аудіозапис. Адам тицьнув на кнопку включення. Прозвучала мелодія з фургончика з морозивом.

– Що це ще значить?

Локація знову змінилась, тепер це був провулок біля нічного клубу «Бункер». Люди, що нагадували тіні, стояли і курили, не реагуючи на Скарлет та Адама, що йшли повз. Скарлет відчула, як на щось стала і мало не спіткнулась. Вона присіла і підняла золоту зіппо з відкидною кришкою.

– Чуєш, не твоє?

– Та ні, я…Чекай, – він перехопив запальничку і відкрив кришку. З внутрішнього боку було гравіювання «Моєму любому Альберту у день народження нашої родини. Даяна».

– Так, це моє.

– Я чогось не знаю, Альберте? – здійняла брову вона.

– Вона належала моєму діду. А коли він помер – я забрав її собі. Тож формально, вона моя.

– І ти її загубив.

– Так, загубив! – підвищив голос Адам. – І пустив скупу сльозу за нею, це дорога мені пам’ять!

Шум натовпу став гучнішим, до нього додався стукіт тарілок. Скарлет озирнулась, розуміючи, що знаходиться прямо посеред кав’ярні.

– Гаразд…Що ти міг загубити тут?

– Гадки не маю. Я давно тут не…ееей! Дивись!

Він підбіг до підвіконня, знайшовши зламані окуляри, що припали пилом.

– Ти викинув їх тут? – спитала Скарлет.

– Не викинув, а лишив. Ну, для антуражу. Тут такий ґранж, вони чудово вписувались.

– Як скажеш, – зітхнула вона.

Адам здмухнув пил і натягнув окуляри на себе. Тріщина пролягала прямо по центру скоби, яка лягала на перенісся. Тож сиділи окуляри, м’яко кажучи не надто добре.

– Не твоя форма, – скептично покосилась на нього Скарлет.

– Ой, заціпся! Я любив їх.

– Помітно, – пробурмотіла вона.

Залишивши кав’ярню Адам, ледь не зіткнувся із собакою, якого жінка саме вигулювала на повідку.

– Обережніше! – крикнув їй у спину він.

– Уявні друзі? – прокоментувала Скарлет.

– Що?

– З ким ти говорив?

– Ну, жінка і собака, ти не бачила?

Скарлет похитала головою.

Адам підняв окуляри, ні жінки, ні собаки не було, вони стояли посеред безлюдної вулиці. Тоді він одягнув окуляри знову: довкола снували люди, кожен у своєму темпі і всі у різних напрямках, одні бігли і поспішали, інші повільно рухались вздовж будівель.

– Ці окуляри чарівні!

– Слово «зламані» звучить не так, – відповіла вона.

– Сама поглянь, – він передав окуляри дівчині.

Абрамс взяла їх і здмухнула пил, перш, ніж одягнула на себе.

– Оце вже цікаво, – пробурмотіла вона, озираючись навсібіч.

– Я ж казав! – сповнений ентузіазму, Адам мало не стрибав.

– Так, гаразд…

– Скажи це!

– Вони чарівні, гаразд? – роздратовано кинула Скарлет. – Ходімо вже!

Адам одягнув окуляри знову і помітив, як у чоловіка, що йшов перед ними з кишені випав автобусний квиток. Кларк підхопив його і хотів віддати незнайомцю, але чоловік уже побіг вперед.

– Що там?

– Щасливий квиток на автобус, – він зняв окуляри і одягнув їх на Скарлет. – Бачиш?

Вона поглянула на маленький папірець, який він тримав між пальцями. Назва автобусу, а на звороті перелік не пов’язаних між собою слів, надрукованих, як це зазвичай роблять із маршрутом автобуса.

Мрія→Вулиця→Крамниця→Провулок→Свер→Кав’ярня→Ліхтар→Пустка→Дівчинка→ТРЦ→Ліфт→Сходи→Парковка→Двір→Смерть→Вихід.

– Нам потрібно дійти до мене додому, щоб відчинити двері.

– Це я пам’ятаю, але ти пропустив найважливіший момент.

– Який?

– Як ми, бляха, туди доберемось?

Адам підійшов до дороги і махнув рукою, спиняючи машину таксі.

– Ось так, – сказав він Скарлет.

Вона зітхнула і підійшла до машини, а тоді сіла на заднє сидіння. За вікном вулиця не змінювалась, хоча відчувалось, що авто рухається. Все вкривали тіні, які згущувались, немов хтось занурив пензлик з чорною фарбою у воду.

– Приїхали. З вас двадцять баксів.

Адам всміхнувся Скарлет і дістав з задньої кишені джинсів знайдені на початку гроші.

Вони залишили авто і опинились посеред темряви.

– Прекрасно, – хмикнула Скарлет у пітьму. – То куди нам далі?

Адам вдягнув окуляри.

– Прямо, там є ліхтар.

– Він світиться?

– Слабенько. Дай руку.

– Може, даси окуляри мені? Я нас проведу.

– Ти не знаєш цього району. Я дійду туди швидше. Тобі доведеться мені довіритись.

Скарлет зітхнула і взяла хлопця за руку, йдучи за ним навпомацки.

– Обережно, бордюр, – попередив він.

Вона підняла ногу, зробивши крок вперед. Адам розглядав темну вулицю елітного району, де рядами стояли чотириповерхові приватні будинки з терасами, сидіннями-гойдалками і басейнами. Він пригадав неприємних, вічно нещирих сусідів, що так і намагались зазирнути за тин будинку Адама і поморщився. Дивні люди, що живуть у не менш розкішних умовах, знаходять у собі сили заздрити сусідам. Огидно.

Все що було за межами старенького ліхтаря, який не зносили бо він був частиною історичної будівлі поруч, вкривала густа тінь. До будинку Адама йти ще хвилин сім, не менше. Він відпустив руку Скарлет і став навшпиньки, щоб дотягнутись до вкритої пилом кришки.

– Що ти робиш?

– Просто постій поруч. Зараз буде світло.

Кларк дістав запальничку і чиркнув по кресалу, доки не з’явився блакитний вогник. Він повернув коліщатко із подачею гасу і запалив. Закривши кришку, він опустився нижче і зняв окуляри. Сяйво ліхтаря не було надмірно яскравим, проте воно розсіяло тіні позаду.

– Ніколи б не подумала, що буду вдячна твоїй недбалості, – пробурмотіла вона, чим викликала усмішку Адама.

Він взяв Скарлет за руку і повів вперед.

– Я бачу, куди йти.– відпускаючи руку актора, сказала вона.

Дійшовши до необхідної точки, Адам застиг. Будинку на місці не було, ніби хтось просто взяв всю ділянку і кудись переніс.

– Куди тепер?

Він нахмурився.

– Ми взагалі-то тут.

– Але будинок зник?

– Так…

Скарлет важко зітхнула.

– Чекай.

Адам підійшов до дівчинки, що біля сусіднього будинку гралась із лялькою. Біля неї бігав коричневий бладхаунд, рік тому у нього був такий собака, його звали Марлон Брандо, на честь улюбленого актора Кларка. Але він сильно захворів і його довелось приспати. Хлопець досі страшенно сумував за улюбленцем.

– Привіт.

– Привіт, – всміхнулась вона. – Ти гарний.

– Дякую, – вишкірився Адам. – Ти теж гарна.

Дівчинка вдоволено всміхнулась.

– Не підкажеш, он-там, був будинок?

– Наче був.

Подув вітерець і дівчинка затремтіла, продовжуючи гратись.

– Ось, тримай, – сказав Адам, вдягнувши на неї свою колись загублену майстерку.

– Така тепленька, – всміхнулась дівчинка.

– Не знаєш, куди подівся будинок?

– В тебе немає листочка, щоб записати?

– На жаль, ні.

– Перевір свої кишені. Я часом теж, забуваю, що туди кладу.

Адам, поліз до кишені і дістав звідти квиток на автобус.

– Ось.

Дівчинка взяла його і перевернула, показуючи Адаму.

– То ти ж знаєш куди йти!

Кларк уважно поглянув на написи квитка.

Мрія→Вулиця→Крамниця→Провулок→Свер→Кав’ярня→Ліхтар→Пустка→Дівчинка→ТРЦ→Ліфт→Сходи→Парковка→Двір→Смерть→Вихід.

– Ти певна?

– Це ж мапа. Ти, що ніколи не грав у дослідників?

– Мапа?

– Ну, так. Мапа до твого будинку, – вона тицьнула пальчиком. – Ось де ти почав. А це, куди тобі далі.

– Тобто це типу контрольні точки? – спитав він у неї.

– Я не знаю, що це означає, – похитала головою дівчинка. – Просто рухайся і шукай те, що тут написано.

Почувся звук фургончика з морозивом. Адам, дівчинка і Скарлет водночас повернулись на нього.

– Я на хвильку, – сповістив Адам і пішов до фургончика. Обличчя продавця видно не було. Але він протягував Адаму ріжок вершкового морозива.

– Я не маю коштів.

Продавець мовчки тримав ріжок. Адам забрав його і відступив, коли фургончик рушив далі. Кларк розвернувся і передав ріжок дівичнці.

– Будеш морозиво?

– Дякую!

Вона почала їсти і всміхалась Адаму.

– Це твоя дівчина? – з цікавістю поглядаючи на Скарлет, спитала вона.

Адам поглянув на неї, Скарлет стояла трохи далі, схрестивши руки на грудях.

– Ні. Це…Вона мій друг.

– Вона гарна, – з захопленням сказала дівчинка.

– Так…так, вона гарна, – Адам поглянув на дівчинку. – Що ж дякую тобі, ми…

– Ай! – скрикнула дівчинка і виплюнула в долоньку дві монетки. – Що це таке?

Адам підставив долоню, дівчинка висипала монетки у неї.

– Зуби цілі? – спитав Адам заглядаючи в її очі.

– Та цілі…

– Офеліє, час вечеряти! – гукнули з дому.

– Мені вже час. Бувай.

– Дякую.

– І тобі.

Адам повернувся до Скарлет. Собака потрусив за ним.

– Не йди за мною, малий. Твій дім – там.

Собака гавкнув, висолопивши язика. Адам почухав його за вушками, пес піднявся на задні лапи та лизнув щоку Адама.

– У тебе був собака? – спитала Абрамс.

– Так. Ми його дуже любили. Він прожив з нами шістнадцять років.

– В нього було хороше життя.

Адам поглянув на Скарлет і кивнув:

– Так…

– То що далі?

– Треба шукати ТРЦ.

– А чого не музей одразу? – роздратовано кинула вона.

– До чого тут музей?

– Намагаюсь вигадати бодай щось, що звучало б ще більш недоречно для цього контексту.

– Ну, в тебе не вийшло, – підмітив він.

– Мабуть тому, що ТРЦ у приватному секторі і так достатньо безглуздо.

– Бачиш? – всміхнувся він.– Ти все зрозуміла!

Скарлет невдоволено загарчала.

Вони рушили вперед, просуваючись вузькими темними вулицями. Обоє мовчали, Адам часом кидав заціквлені погляди на Скарлет, та не ризикував порушити тишу. Вже за кілька хвилин вони вийшли у центр міста, якого в реальності тут бути не могло.

– Нам туди.

– Що це?

– ТРЦ.

– Не схоже на ТРЦ, – нахмурилась вона.

– В цьому весь прикол.

Будівля попереду більше нагадувала старе офісне приміщення. Втім, коли заходиш всередину – зустрічаєш класичні атрибути торговельного центру: глянцеву підлогу, парфуми для магазинів одягу, кав’ярні і магазини з авторськими десертами.

– Тут сказано, що нам потрібно на ліфт.

– Але на який поверх? Я взагалі не розумію, як ми звідси можемо потрапити до твого будинку.

Скарлет рушила в бік ескалатора, який чомусь не відреагував на вагу і не почав рухатись.

– Схоже доведеться ніжками, – хихотнув Адам.

Абрамс почала підійматись і раптом спіткнулась, мало не впавши. Адам швидко підхопив її під руку.

– Обережніше.

– Дякую, дуже цінна порада, – прогарчала вона. – Може, мені її записати?

– А допоможе? – здійняв брови він.

– Чого ти дорвався до мене? – роздратовано спитала вона.

– Я не думав, що ти буваєш такою незграбною.

– Ого, ти тепер мій герой? Я тобі щось винна за порятунок? Можу кинути мішечок золотих тобі прямо в пику!

– До речі про монетки…– він дістав з кишені дві мідні монети з незрозумілими символами, тоді знизав плечима і повернув їх до кишені. – Ти ж не думаєш, що я дозволю тобі так тупо загинути? Ти мені ще потрібна.

– Я пропустила момент, з якого ти став моїм охоронцем?

– Якщо хочеш, можемо обговорити умови контракту, – знизав плечима він, коли вони піднялись на поверх. Адам помітив що у вазоні декоративної рослини, яка стояла довкола кожної лавки на поверсі, лежала знайома блакитна стрічка.

Він підійшов ближче і потягнув за неї. Пластикова магнітна картка із назвою компанії і не надто вдалим фото Адама.

Скарлет склала руки на грудях.

– Я колись працював у колцентрі, – пояснив він.– Недовго.

– І умудрився посіяти пропуск? – спитала вона.

– Так.

– Який висить весь день на шиї? – тим самим тоном уточнила Скарлет.

– В нас був квест на обіді на честь річниці компанії, – виправдовувався він.

– Ага…– недовірливо хмикнула вона.

– Я грав у лімбо! –підвищив голос він, намагаючись переконати її.

– Ну, звісно, – тим самим тоном відповіла Скарлет.

– І він випав! – продовжував Адам.

– Не нервуй ти так… – заспокоїла його вона. – Загубив, то загубив. Дрібниці.

Вони рушили коридором у пошуку ліфта. Металева кабіна всередині більше нагадувала вузенький ліфт старих будівель: світлі стіни, низ кабіни вкрито лінолеумом, тьмяне жовтувате світло і старенька панель із напівстертими кнопками.

 – Куди натискати?

– Там щось сказано за парковку, думаю нам треба вниз.

– А це -1, -2 чи -3 поверх?

– Мабуть -3? – нахмурився Адам.

– Що ж, спробуємо, – Скарлет натисла кнопку і ліфт з повільним скрипом рушив.

– Нащо нам ліфт, якщо ми спокійно могли пройтися – не ясно, але гаразд.

– Ця колимага їде, наче через Канаду. Я б на своїх двох уже сто разів дійшла, – роздратовано зітхнула Скарлет.

– Ти кудись поспішаєш?

– Мене просто вже дістала ця симуляція. Це нагадує сон під час гарячки. Купа рандомних речей.

– Принаймі це не хоррор.

– Ненавиджу хоррори, – одночасно сказали вони і всміхнулись.

– Погано спиш після них?

– Стаю знервованою,– знизала плечима вона.

Адам кивнув.

– А де ж твоє : «більше, ніж зазвичай?», – спитала вона.

Він знизав плечима.

– У всіх є неулюблені речі і це нормально.

– Що, хмаринко, позитив взяв вихідний? Якийсь ти похмурий.

– Мені інколи набридає. Я просто втомився.

– Не думала, що одвічне дуркування тебе бодай колись втомлює.

– Все з часом втомлює.

– А як же твій позитив і жартики? Я думала ти так відволікаєшся.

Адам схилив голову до стіни ліфта.

– Коли забагато дуркуєш, часом сам забуваєш, де закінчуються жарти і починається правда.

– Ще скажи, що ти з тих акторів, які весь цей час просто грають роль, ховаючи себе, – не вірила у власні слова вона.

Він уважно поглянув на неї.

– А ти ні?

Вона теж поглянула на нього. Відповіді не знайшлося.

– Якось ми не туди зайшли, – прокоментував Адам. – Я мав тебе розважати, а натомість загрузив.

– Ти не маєш нікого розважати, – не погодилась Скарлет.

– Але ж я зараз не такий, до якого ти звикла і тебе це бентежить, чи не так?

– Я думала, що ти просто безтурботна дитина без проблем. Типовий золотий хлопчик у якого трастовий фонд – рішення всіх життєвих труднощів. Який кидає жартики, щоб додати сенсу власному існуванню.

– І ти справді вірила в це?

– Ні. Але я хотіла в це вірити, бо це простіше, ніж пізнавати когось. А зараз я бачу перед собою абсолютно стомленого хлопця, який свій біль ховає за видимістю веселощів, сподіваючись, що колись йому стане легше.

– Я тебе розчарував?

– Я звикла розчаровуватись,– знизала плечима вона. – Але ти тут ні до чого. Ти – це просто ти.

– Це якийсь мазохізм.

– Чого це? – не зрозуміла вона.

– Просто здається, ніби ти шукаєш вади в людях, щоб розчаруватись в них швидше, – замислився Адам.

– Може й так, – погодилась вона.

– Чому? – нахмурився він. – Ти так звикла до болю, що не уявляєш життя без нього?

– А ти так боїшся його, що робиш вигляд, ніби його не існує? – відповіла вона, кинувши на нього погляд, що змусив його на мить затремтіти.

Ліфт спинився, але двері не відчинялись. Скарлет натисла кнопку, але панель не реагувала. Виклик диспетчера(так, Адам доволі оптимістична натура), відреагував тільки шурхотом та відсутністю відповіді.

– Схоже ми тут замкнені,– прокоментував він.

– Дідько.

– Що робитимемо?

– Підсади мене.

– Не кажи, що ти видерешся на кабіну.

– А що такого?

– Це проти правил безпеки!

– Хмаринко, я звісно знала, що ти гальмо, але це занадто, навіть для тебе. Яка нахрін безпека у симуляції, яка бляха, хоче нас вбити?!

– Але ж ти можеш якось собі нашкодити…

– Так, харе, мамо-квочко. Допоможи піднятись, або сядь в куточку і збирай шмарклі в долоньку, щоб я не бачила! – рявкнула вона.

Адам зітхнув, підхопивши її за талію, він опустив голову, дозволивши дівчині сісти йому на плечі. Скарлет пригнулась, щоб не вдаритись головою об дах ліфта і дістала лопату.

– І взагалі, можна обходитись і без цих прізвиськ, – пробурмотів він.

– Яких? – спитала Скарлет, посунувши лезо лопати у щілину між люком і стелею.

– Ну, «хмаринка», «кульбабка», тепер «мама-квочка».

Скарлет опустила руки, нахмурившись.

– Це тебе ображає?

– Знаю, ти скажеш, що тобі на це начхати, але в мене є ім’я і мені було б приємніше, якби ти кликала мене Адам.

– Але це так нудно…

–Ну, можеш вигадати щось інше, але з мого погодження.

Скарлет всміхнулась, продовжуючи боротись із кришкою люка.

– Є якісь ідеї? – спитала вона.

– Ну…Я не знаю. Можеш просто глянути на мене і що перше в голову прийде.

Скарлет здійняла брову:

– Тоді ми точно не погодимо тобі поганяло.

Адам закотив очі.

– Обов’язково ненавидіти всіх довкола?

– А обов’язково їх любити? – відповіла вона.

– Чому б і ні?

– Та сама відповідь на твоє попереднє питання, – почувся скрип і люк привідкрився. – Ну, нарешті! Ти як там, хма…– вона себе урвала. – Пупок не надірвав?

– Ти не така важка, як думаєш.

– Чого не скажеш про мій характер? – відкривши люка, спитала Скарлет.

– О, так. Добре, що ти про це заговорила! – притримуючи Скарлет, що саме лізла нагору, сказав він. – Ну, що там?

– Та, що…– зітхнула вона. – Двері я можу привідкрити, але цього буде недостатньо, щоб пролізти.

– Я можу допомогти?

– Краще сиди.

Адам засмучено опустив очі. І так всюди. Ніби він якийсь тупенький, мала дитина, що завжди лізе під руку і нічим не допомагає.

– Взагалі-то…– почала Скарлет.

– Так? – всміхнувся Адам.

– Зможеш видертись сюди? – спитала вона.

– Звісно!

Адам ривком вхопився руками за обідок люку і підтягуючись поступово виліз нагору. М’язи рук неприємно нили.

– Ти можеш прорізати ці двері, щоб ми увійшли?

– А як?

Скарлет закотила очі і потягнулась до нього. Адам несвідомо затримав дихання. Вона потягнулась до його поясу і дістала звідти світловий меч.

– Це клятий джедайський меч, чи цяцька з аліка? – роздратовано спитала вона.

– О! Так-так! – перехопивши руків’я всміхнувся він.

Скарлет зробила півкроку назад, бо на даху ліфта особливо не розженешся. Адам натис кнопку і меч зарипів, освітлюючи його обличчя блакитним кольором. Він встромив меча у залізні двері і вирізав кривий круг аж до підлоги. Пропалені рівчаки, залишені мечем горіли темно-помаранчевим кольором, Адам вдарив ногою вирізану частину і вона з гуркотом впала на підлогу поверху.

– Після вас, – вклонився Адам.

Від ліфта і до поверху була непогана відстань, їй довелось стрибати. Скарлет залізла на поверх і повернулась.

– Твоя черга, Скайвокере.

Адам вишкірився. Він тільки зробив крок, як трос ліфта з неприємним скрежетом урвався і кабіну понесло вниз. Адам дивом встиг вхопитись за виступ поверху. Скарлет протягнула йому руку, допомігши вилізти.

– Ну, от, тепер і ти мене врятувала.

– Борг сплачено, – всміхнулась Скарлет.

– В тебе гарна усмішка, – зауважив Адам.

Скарлет напружилась, Адам раптом теж.

– Окей, це було недоречно, – одночасно сказали вони і розреготались.

Вони увійшли на поверх і рушили до сходів, щоб спуститись останні два прольоти. Спинившись біля дверей аварійного виходу, Скарлет пробурмотіла:

– Хіба аварійний вихід має бути на магнітному замку?

– Цей мабуть так, – діставши свій бейдж, сказав він і приклав картку до зчитувача.

Замок пискнув. Вони увійшли у двері і опинились прямо перед будинком Адама.

– Чудово. Зараз відчиняємо і нарешті звалимо звідси! – радісно кинув Адам.

– Не розумію, до чого тут Смерть? – опускаючи окуляри на носа, Скарлет крутила між пальців квиток. – Хтось з нас має вмерти? Це ж було вже!

Адам розстебнув кишеню її куртки і поклав туди ключ.

– Що ти робиш?

– Якщо щось піде не так, ти втечеш першою, – попередив він.

– Ні.

– Не сперечайся, це – єдиний шанс.

– Якщо ти відкинеш копита, Кларку, я витягну тебе з чортової симуляції і вб’ю!

– Я не сумніваюсь, – всміхнувся він. – Ходімо поки спробуємо відчинити двері.

– То нахіба, ти запхав ключа в мою кишеню?!

– Для драматичного моменту.

Скарлет закотила очі і дістала ключ, підійшовши до дверей будинку.

–Тут хитрий механізм. Дай мені.

Адам прокрутив ключ тричі і, потягнувши ручку на себе, почув клацання. Не встиг він привідкрити двері, як заволала сигналізація.

– Дідько! – закривши вуха руками, гаркнула Скарлет.

Адам швидко ввів необхідний код, але сирена не припинила гудіти. Тоді Адам спробував ще раз. Тоді ще. Потім кинув стривожений погляд на Скарлет.

– Що таке?

– Я, мабуть…трохи помилився з кодом.

– Що?!

– Чи, мабуть, забув його, – сором’язливо відпові він. – Типу…Начисто забув.

– Як можна було забути пароль від сигналізації власного будинку!

– Я не живу тут уже чотири роки! Я не пам’ятаю цього!

Скарлет загарчала, стиснувши волосся біля коренів.

– Щось має бути…Щось має бути…– вона присіла і підняла м’ячик, що лежав у клумбі.

Адам мовчки дивився на дівчину.

– Чекай. На квитку було написано Смерть? Може, це не буквально смерть когось з нас?

– Про що ти? – нахмурився Адам.

– Де похований твій пес?

– У саду на задньому дворі, – нахмурився він. – А що?

– Покажи мені.

Адам пішов до хвіртки, що вела у сад і пропустив туди Скарлет. Симпатична могилка зі скульптурою собаки у повну величину була обсаджена різнобарвними квітами. Скарлет присіла біля неї і провела рукою носу кам’яного пса. Тоді опустила руку і торкнулась нашийника. Це був подвійний ланцюжок із символом двох лапок, які кріпились одне до одного на магніті.

– Ти знаєш, що це?

Адам нахмурився.

– Вперше бачу.

– Може згодитись, – вона погладила морду кам’яного пса. – Пробач друже, я маю це взяти.

Адам чомусь відчув вдячність за таку повагу до померлого улюбленця. Вона зняла ланцюжки і сховала їх до кишені куртки.

– Коли він помер? – спитала вона, повернувшись до Адама.

– Двадцять дев’ятого травня минулого року.

– Зрозуміло…Скарлет встала і швидким кроком пішла до дверей.

Адам поспішив за нею, спостерігаючи, як дівчина відкрила панель набору і почала вводити код:

*5#2924#.

Сигналізацію було знято. Двері відчинились. Скарлет і Адам вийшли до нового коридору.

*Відсилання до екранізації книги Чака Поланіка "Бійцівський клуб".