Раді Вас бачити!

Побачивши Патрика, Лів та Аарон переглянулись і повільно підвелися. Патрик стояв у ліфті і явно не був задоволений обома. Він дочекався, коли Лів та Аарон зайдуть до кабіни і натис кнопку. Ліфт пересувався доволі повільно і між ними трьома зависла незручна тиша. Патрик дивився перед собою, Лів уникала погляду Аарона, а той раз по раз стріляв очима в її бік.

– Куди ми зараз? – спитала вона у Патрика.

– До серверної, – коротко відповів він.

– Але як? Ти ж втрутився, отже ми у новій симуляції, хіба ні? – спитав Аарон.

– Ні, бо в мене є це, – він показав Лів підвіску у вигляді відбитків собачих лапок. – Друга зараз у Адама, він у серверній разом зі Скарлет.

– Ця штука прив’язує до місця? – пригадав Аарон.

– Ні, вона прив’язує до власника пари, – поясним Патрик. – Отже, якщо один підвіс, або одну монету дати іншому гравцю, який сидить, як Адам зараз, у серверній – наша наступна локація буде саме там. Зрозуміли?

– Так, але це якось… – почала Лів.

– Тупо? – пирхнув Аарон. – Це – симуляція, крихітко, тут майже все або тупе, або хоче тебе вбити.

– Слушно, – зітхнула вона.

Ліфт раптом затремтів.

– Дідько… – почав Патрик.

– Що? – не зрозуміла Лів, озираючись.

– Тримайтесь, – зітхнув Патрик.

– За що? – панічно верескнула вона, коли ліфт нахилило із застрашливим скрипом.

Аарон схопив її за руку і сам смикнувся в бік, коли кабіну ліфта почало трясти. Раптом двері відчинились і ліфт спинився між поверхами, так і не доїхавши до своєї стандартної точки. Підлога поверху сягала майже стелі кабіни, протиснутись у таку щілину зможе хіба Лів, хлопці точно ніяк не виберуться.

– Підсади її, – сказав Патрик Аарону. Він підтримав дівчину за талію, доки Аарон одним ривком відірвав її від підлоги. Лів потягнулась по підлоги, ледь тримаючись однією рукою. Іншою вона притримувала сукню на сідницях.

– Господи, Вейл, та тримайся обома руками, дуже нам треба твої червоні трухани! – гаркнув Аарон.

– Вони не червоні! – пискнула вона.

Аарон криво всміхнувся. Лів усвідомила, що попалась.

– Йолоп! – фиркнула вона.

Раптом зі щілини показалась рука з довгими бордовими нігтями.

– Здоров, Небраско.

– Скарлет? – здивувалась Лів.

– Дай руку. Я витягну тебе звідси.

Вона перенесла вагу на іншу руку і торкнулась долоні Скарлет. Хоч дизайнерка і була малою, сили їй було не займати, вона ривком смикнула до себе Лів і, притримуючи за лікоть, витягла.

– Дякую.

– Дідько…Де ми? – роззирнувшись, спитала Лів. – Ми ж мали бути біля серверної?

– Так. Але другий кулон у Адама, а монетки, мабуть, забрав Харт.

– І нічого не сказав мені?! – крикнула вона. – От же виродок!

– Та забий. Ми виходимо зі швидкого сну, наступна симуляція буде легшою.

Вони роззирнулись. Довкола була простора кімната оточена дзеркалами від підлоги до стелі.

– Ти думаєш? – із сумнівом спитала Лів, зазираючи у одне із дзеркал.

– Я бачу вихід! – крикнула Скарлет, побігши до дверей над якими світилась табличка «Аварійний вихід». – Ти йдеш?

Лів поглянула на себе у відображенні. Зображення було таким чистим, реалістичним і охопленим таким затишком, що дівчина мимоволі всміхнулась. Вона поправляла капелюха і крутилась в ідеальному купальнику, що чудово підкреслював все, що їй хотілось підкреслити. Стрункі підтягнуті ніжки були засмаглими й аж сяяли. Глибоких шрамів, залишених аварією, що вкривали середню частину стегна, ребра і плечі було майже не видно. Вдалий купальник, немов на неї шитий. Дівчина задоволено поправила довге волосся, оглянувши нові окуляри. Вона і справді була бездоганною. І це завжди її невимовно радувало.

– Схоже я на Балі. Як завжди і мріяла! – захоплено зітхнула Лів, оглядаючи краєвид, що був за плечима її версії з відображення.

– Рада за тебе. Але тут є вихід і нам потрібно… – Скарлет поглянула на двері і гаркнула: – Дідько!

– Що? – не відриваючи очей від відображення, спитала Лів.

– Він зник!

Лів реготнула.

– Може в тебе галюцинації?

– Всередині симуляції? – насмішкувато кинула Скарлет. – Тобі цензурно відповісти, чи як я думаю?

– Ти таке хамло! – просуваючись до іншого дзеркала, фиркнула Лів.

–Ой, дякую!

Лів оглянула себе, відчувши гордість за бездоганну зачіску та вечірню сукню смарагдового відтінку, яка пасувала їй. Її шкіра сяяла від такого колірного поєднання.

– Міс Вейл? – покликав хтось і Лів із відображення обернулась. – На вас уже чекають.

– Дякую, Джоззі. Я скоро підійду.

Асистентка кивнула, вийшовши за двері. Лів повернулась до дзеркала, поправивши волосся.

– Що це ще бляха таке? – зазираючи до іншого дзеркала, спитала Скарлет.

– Можливо це варіації майбутнього? – спитала Лів, спостерігаючи за тим, як в одному з дзеркал отримує нагороду.

– Не думаю, що малий Адам у театральній постановці «Пригод Тома Соєра» це його майбутнє, – скептично покосилась на відображення Скарлет.

Лів поглянула у дзеркало, біля якого стояла Скарлет і бачила там саму себе, вона приміряла дорогу сукню у бутику. Саме ту модель, про яку завжди мріяла.

– Я не бачу ніякого Адама, – хитала головою вона. – Тут лише я.

Скарлет замислилась, поглянувши в інше дзеркало, де Аарон відчайдушно тарабанить по клавіатурі, пишучи якийсь код. Тоді в інше, де був уже Патрик, що густо намазував хліб арахісовою пастою. Дзеркала, у які вона дивилась випромінювали холодне біле сяйво, у неї не виникало жодних сумнівів, що вона бачить ілюзію.

– Гаразд, – сказала вона. – Отже, я бачу спогади інших, а ти бачиш власні мрії.

– Ніякі це не мрії! – фиркнула Лів. – Я вже це отримала.

Скарлет поглянула на Лів, що стояла неприродно вивернувши руку, ніби тримала в ній щось невидиме. Впевненість дівчини, змусила Скарлет напружитись.

– Що ти отримала? – обережно поцікавилась вона, ступивши крок вперед.

– Я вже маю Пулітцерівську премію. Моє ім’я відоме на весь світ! –захопливо сказала вона.

– Гаразд…

– Що? Ти заздриш мені? – Лів змахнула волоссям. – Ну, звісно. Це нормально, Скарлет. Просто я довго працювала і заслужила на це.

– Добре-добре. Вітаю! – вона повернулась, оглядаючи простір за собою. Отже, двері не з’являться, доки Лів не роздуплиться, – зробила висновок вона.

Лів пройшла до іншого дзеркала, де вона підписувала документи на купівлю апартаментів, про які завжди мріяла.

–Це будинок…

– Так-так. Зразковий будиночок Барбі, який ти отримала і сама не зрозуміла як. Гаразд, начхати, ходімо далі!

– Обов’язково бути таким злостивим стервом? – спитала Лів, поглянувши на дівчину.

– І цим ротом ти виголошувала промову за Пулітцерівську премію? – скептично покосилась на неї Скарлет. –Неподобство.

Лів закотила очі.

– Неначе, якби ти побачила втілення заповітної мрії – не повірила б у неї! –недовірливо кинула їй Лів.

– Наразі моя заповітна мрія – вийти з цього дурдому. Але в мене є ти, яка не надто і зацікавлена у її втіленні, тож…

– Знаєш, що…О, чекай! – спинилась вона біля дзеркала.

– Скоріш за все це була дуже важлива твереза думка, та вона зникла, щойно самозакохана дівуля побачила власний писок у люстерку. – закотила очі Скарлет.

– Тут я отримала дозвіл на відпустку! – повертаючись до Скарлет відповіла Лів. – Отже, в теорії, в одних із цих дзеркал я можу дізнатись, як отримала премію!

– Так це і працює, – погодилась Скарлет. – Все задля того, щоб ти лишалась тут якнайдовше. Якщо ти залишишся в ілюзії – отримаєш відповіді як та версія твоїх відображень досягла всіх поставлених цілей. Якщо підеш – назавжди відмовиться від своїх мрій.

– То нащо мені тоді йти? – не розуміла Лів.

– А ти дуже хочеш в кому?

– Маячня! – відмахнулась Лів. – Не впаду я ні в яку кому.

Вона знову поглянула у дзеркало і відчула те тепло і затишок, ту тріумфальну гордість за себе, від якої навертались сльози. Сяйво розширювалось, огортаючи її, немов стаючи самою реальністю. І вже за мить не було жодної кімнати чи дзеркала, не було Скарлет, була лише Лів у новому місці, де працювала, насолоджуючись повагою колег і захватом керівництва.

Колеги плескають в долоні, коли зустрічають її.

– О! Лів, ти незрівнянна!

– Ти така молодець! Я так пишаюсь тобою!

– Дякую! – задоволено відповіла Лів.

– Міс Вейл, для мене честь працювати з вами.

– Дякую. Це дуже приємно.

– Допоможете з цим завданням? Ніхто крім вас не розбирається в цьому.

– Ну, звісно! – вона взяла протягнутий до неї планшет. – О, тут все доволі просто. – Лів прогорнула записи, додаючи свої коментарі і передала планшет назад. – Ось, тримай.

–Дякую Вам! Ви – неймовірна!

Далі вона опинилась на якомусь корпоративному заході, де був банкет, невеличка сцена з живою музикою, де стояв веселий молодий чоловік, що, здавалось, втирає сльози щастя.

– Я хочу подякувати своїй керівниці, міс Вейл, без Вас тут нічого б не працювало так! – він поглянув їй в очі, його рука з мікрофоном трохи тремтіла від хвилювання. – Без Вас ця компанія неможлива, тож дякую Вам за те, що ви завжди підтримуєте і за те, що Ви такий крутий професіонал! Ви приклад для нас усіх.

– О, дякую! – і собі просльозилась Олівія.

Далі вона вже йшла кабінетом, де працювали її підлеглі. Один із редакторів не міг зняти кришку з термочашки.

– Уявляєш…Пристала і не знімається! – пирхав чоловік, хапаючись за кришку.

– Чекай-но… – Лів підняла запобіжний клапан і кришка легко знялась з верху.

– Ти просто генійка! – задихнувся захватом він. – Дякую!

– Е…та прошу, – розгублено кинула вона, направляючись до виходу. Біля ліфта стояв колега з іншого відділу.

– Де ж той клятий ліфт! – невдоволено бурчав він, поглядаючи на наручний годинник. –Чекаю на нього вже годину!

– А ти викликав когось? – поцікавилась Лів.

– Ні.

Лів спробувала натиснути кнопку і двері ліфта одразу ж відчинились.

– Який же я бовдур! Що б я без тебе робив…

Чим далі, тим ясніше Лів усвідомлювала, що все довкола створене, аби славити її, нерідко без особливого сенсу. І хоч шоу імені Олівії Вейл тішило її нарцисичну натуру, здоровий сенс, (у вигляді дратівливої грубіянки з лопатою в руках), бив на сполох, намагаючись переконати дівчину, що все, що вона бачить перед собою ілюзія, з якої їм час вибиратись.

– Сподіваюсь, ти насолодилась цим серіалом із собою в головній ролі? – гаркнула Скарлет, відтягуючи Лів від дзеркала.

– Чого ти хочеш від мене? – затремтіла вона.

– Вихід прямо за цим дзеркалом, але я не можу його розбити. Мені потрібна твоя допомога…

– Який ще вихід?! – крикнула вона.

– Господи, Небраско, тобі не набридло тупити?

– Припини мене ображати! – опустила очі вона, відчуваючи, що от-от заплаче.

– То припини ображатися! – крикнула на неї Скарлет, тоді опустилась, зазирнувши у її очі і пом’якшилась. – Слухай. Це все твої бажання, вони несправжні, і ти мені пробач, але більшість з них нездійсненна. Я бачу тільки минуле, твоє і інших.

– А своє? – спитала вона.

– Ні, я не бачу себе в жодному з дзеркал, – зізналась Скарлет. –Бо це симуляція для тебе, а мене вона намагається випхати. Підсуває марні зачіпки і запасні виходи.

– То йшла б собі! – невдоволено кинула Лів.

– Я б із задоволенням! – крикнула Скарлет. – Та я не планувала тебе кинути, хоч і витягти тебе звідси я не можу. Ти маєш сама відмовитись від усього чим заманює тебе ілюзія і тільки тоді зможеш вийти.

– Звичайно, ти зразу все зрозуміла! – бурмотіла невдоволена Лів. –Така розумна! Напевно, Стамп вже готує для тебе окремий контракт?

– Ти головою вдарилась? – нахмурилась Скарлет. – Яка Стамп? Ти серйозно лишишся тут після всього, через що та курва змусила тебе пройти?

Лів мовчала.

– Слухай, ти можеш ненавидіти мене далі, начхати, – махнула рукою вона. – Але це не змінить правил цієї довбанутої гри. Ти або залишаєш ілюзію, або лишаєшся в ній і ми обидві поступово перетворюємо власний мозок на пудинг. Я не робитиму цього вибору за тебе, але все це несправжнє і переглядаючи як вигадана версія тебе досягає цілі, ти не дізнаєшся як досягнути її насправді. Ти просто не матимеш змоги це зробити в реальності бо відкиснеш тут! – Скарлет знизала плечима. – Чому вам всім так кортить лишатись в ілюзіях? Що там цікавого?!

– чА ти в нас така особлива, що на тебе одну симуляція не впливає? – фиркнула Лів, змахнувши волоссям.

– Я не казала, що вона не впливає на мене, – хитала головою Скарлет. – Я просто не мала жодного бажання лишатись у ній. Тож тікала щоразу, не завжди успішно, але витягати мене звідти, бо я впиралась, як дехто – вже точно не доводилось.

– Може в тебе просто немає мрій? Приємних снів, від яких не хочеться пробудження?

– Може і так, – знизала плечима вона.

– Твоє життя аж настільки лайняне? Тоді ти навіть більш нещасна, ніж я.

– Нема поняття «більш нещасний», господи, Вейл, читай книжки!

– Обов’язково мене принижувати?

– Обов’язково будь-яке невдоволення твоїми словами сприймати за приниження?

Лів роздратовано зітхнула.

– Напевно, ти не просто талановита, а й везуча. Так швидко зрозуміла, де вихід.

Скарлет не дивилась на неї.

– Ніяке це не везіння, Небраско. Просто я не витрачаю час на те, щоб заздрити чужим успіхам. Бо ми тут всі однакові, ще не дійшло? Наша єдина можливість вибратись звідси – діяти спільно. Прокинься, нарешті! – крикнула Скарлет. – Нема ніякого підвищення, не буде ніякої слави! Ми або вибираємось, або під цим клятим офісом буде декілька безіменних могил.

– Я не заздрю чужим успіхам... – не погодилась Лів.

– Я не знаю що це, Небраско. Але в тебе якась фобія, що ти можеш бути не найкращою. Ніби, якщо тебе не любитимуть і не захоплюватимуться тільки тим як елегантно ти вдихаєш повітря носом – твоє життя обернеться на пекло. І це страшенно тебе дратує, ти дуже хочеш бути ідеальною і викликати захват, хочеш бути кращою за всіх на світі. Та я відкрию тобі секрет: ти ніколи не будеш найкращою. Завжди знайдеться купа людей, що перевершать тебе у тій, чи іншій справі. Чи робить це тебе гіршою? Ні. Чи робить це їх гіршими за тебе? Знову ні. Чи винен в цій ситуації бодай хтось? Ні. Бо це життя. Працюй над тим, що тобі подобається і матимеш з цього щось. А коли женешся за ідеалами – будь готова, що не перестанеш бігти ніколи. Я не знаю, хто вклав тобі у голову це дурне прагнення бути на п’єдесталі, але це наслідок страшенної невпевненості й зневаги до себе. Ти зробила достатньо і проявила себе достатньо, ти маєш прийняти це, порадіти за себе. Бо ти заслужила на це, чуєш? Тобі варто спинити свою гонитву за успіхом. Бо ти пробіжиш усе, бляха, життя!

Лів стояла перед дзеркалом і відчувала, як сльози душать її. Вони стікали її скривленим від болю обличчям. Її відображення такої зламаної, нещасної та невдоволеної собою викликало огиду. Тремтячими пальцями, Лів намагалась просканувати кімнату, але жодних даних не з’являлось. Вона сподівалась якимось чином відкрити рамку дзеркала і побігти до дверей які помітила у відображенні. Бігти якомога далі від клятих дзеркал, аби не бачити себе такою страшною, змученою, нещасною. Бо її врода це частина її сили, її важливості, її цінності. Без неї досягнути й половину того, що вона мала, було б значно складніше.

Дзеркало випромінювало слабке, пульсуюче сяйво. Ніби відчуваючи вагання Лів, її відображення мерехтіло, готове зникнути. Вона закричала і вдарила по склу мультиінструментом. Та нічого не сталось. Скло навіть не тріснуло.

– Я хочу піти звідси, – плакала вона, продовжуючи завдавати ударів. – Я ненавиджу себе такою. Я ненавиджу себе. Я – невдаха. Я програла. Навіть підвищення не змогла отримати, я…

Скарлет, взяла її за плечі та розвернула до себе.

– Заспокойся.

– Відвали! – вирвалась з її рук Лів і впала на підлогу. – Тебе я теж ненавиджу!

– Та мені начхати, Небраско. Сюди дивись, – вона підняла її підборіддя, вдивляючись у її очі. – Ти ніяка не невдаха. Якби була – не потрапила б до нашої вельмишановної п’ятірки. Якби ти була невдахою, ти не потрапила б до цієї клятої компанії, бо сюди обирали тільки найкращих спеціалістів. Якби ти була невдахою, Лів, ти була б, як тобі подобається казати, «більш» щасливою, бо не висіла зараз на волосині від смерті. Тож бути невдахою не так і погано, раджу зараз намотати свої шмарклі на рукав і стати нею. Бо нам час вибиратись, – вона хитнула головою. – Реально час.

Лів шмигнула носом і повільно піднялась. Вона стала перед дзеркалом, уникаючи погляду на себе заплакану у відображенні. Вона стисла в руках мультиінструмент, тоді замахнулась ще раз. Скарлет протягнула їй лопату.

– Краще цим, – порадила вона.

Лів поглянула на дівчину і перехопила телескопічну ручку, міцно стиснувши в долоні. А тоді замахнулась і вдарила лопатою прямо по склу.

Дзеркало розбилось і вони побігли до дверей, що майоріли десь в кінці кімнати, заманюючи зеленим написом. Лів штовхала ручку, але та не піддавалась. Вона приставила мультиінструмент, відсканувавши двері.

– Відійди-но! – гаркнула Скарлет і всадила лезо у проміжок між дверима і наличником, а тоді з усієї сили вдарила по них ногою. Двері злетіли з петель і гучно впали на підлогу. – Ходімо. Я пам’ятаю цей коридор. Ми маємо бути поруч.

– Досі не можу повірити, що лопата у симуляції де повно дверей і замків згодилась більше за мультиінструмент... – здавленим голосом промовила Лів.

– Це була крута ідея, Небраско. Але часом тут підходить тільки груба сила. Ти розбираєшся з проблемою, а я частіше її руйную дощенту і збираю наново... – знизала плечима Скарлет і рушила вперед.

Лів йшла за нею, відчуваючи, як у голові пролітають спогади і слова. Все, що вона бачила, пусті ідеї, мрії та думки. Довбане визнання, якого їй не судилось отримати. Омріяний відпочинок, який вона сама не дозволяла собі брати останні два роки, щоб дослужитись до того клятого підвищення, якого так і не отримала. Слова Скарлет били боляче, але вона мала рацію. Дурнувате прагнення щось довести померлим батькам і собі самій. Нав’язлива думка, що ніхто ніколи не любитиме і не цінуватиме її без «медалей» без постійного підтвердження її цінності як працівника, як людини, як жінки. А те її бажання бути бездоганною? Починаючи від сукні, закінчуючи виразом обличчя і постановкою «робочим» боком до камери, на всіх корпоративних фото? Вона ховалась за гучне «я ідеальна», бо насправді була страшенно далекою від того ідеалу. І це нищило її, бо саме через це батьки ніколи не вважали її цінною. Дитиною, яку б вони могли полюбити, якщо не більше за брата, то хоча б так само.

– Так і є, –прошепотіла вона. – Я – найбільший твій провал, мамо. І мені дуже шкода.

А тоді вона заплакала.

– Де Лів? – зустрівши Скарлет на підході, спитав Аарон.

– Плететься далі, забери її, – вона торкнулась його плеча. – Але не знущайся, чув, Харте? Вона геть розклеїлась.

Аарон побіг вперед, спинившись біля Лів.

– Лів?!

Вона підняла на нього очі. Він мовчки розвів руки в сторони. Вона так само мовчки притулилась до його грудей. Він обійняв її, схиливши підборіддя на її маківку.

– Ну, нарешті! – зітхнув Патрик. –Я зібрав усіх, не можу повірити!

– Так, дайте хтось Патрику «ачівку» за збір недолугих учасників клубу, – закотила очі Скарлет.

Адам всміхнувся.

– Мушу визнати, вас дуже не вистачає! – підійшовши до Скарлет, сказав він.

– Еге ж, нема кому триндіти над вухом, – криво всміхнувся Аарон, повертаючись разом з Лів.

Скарлет кинула на нього виразний погляд, який змусив хлопця одразу нахмуритись.

– То куди далі, Патрику? – спитав Адам.

– Маємо трохи зачекати, – відповів він.

– Зачекати? – не зрозуміла Скарлет.

– Так. Ми з Аароном уже додали сценарій до команди, я запущу її як тільки продовжиться оригінальний сюжет.

– А без цього ніяк? – зітхнула Скарлет.

– Ні. Ми просуваємось швидше оригінального сюжету і зараз маємо дочекатись, доки відкриються наступні локації, які дозволять нам рухатись.

– Ми просто стоятимемо тут і чекатимемо, доки завантажаться текстурки на мапі? – невдоволено спитала Скарлет.

– Ні, – Аарон всівся на підлогу, – ми сидітимемо тут і чекатимемо, доки завантажаться текстурки на мапі.

Скарлет роздратовано зітхнула. Вони посідали на підлогу, де провели найближчі шість з половиною хвилин.

– Готуйтесь, – сказав Патрик, раптом, схопившись.

– До чого?

Скарлет одразу ж дістала лопату. Лів закотила очі.

– Обов’язково так пафосно це робити?

– Заціпся і тримай міцніше свій мультиінструмент, раптом по сюжету треба буде за таймером скласти диван із Ікеї? – пробурчала Скарлет.

Почувся спів і стукіт маленьких підборів. Жінка, вбрана у сукню із пишною спідницею, немов зійшла з кіно 50-х, різко спинилась і широко всміхнулась.

– О! Ви вже тут! Яка прикрість…Наш "друг" ще не готовий до поїздки. Можу запропонувати вам чай?

– Е…Генію? – спитала Скарлет.

– Так, ми б не відмовились від чаю, – гучно відповів симуляції Патрик.

– Гаразд, – вона повернулась і пішла до дверей.

– Що як ми… – почала була Лів, прослідкувавши за дверима попереду.

– Можна спробувати, –кивнув Патрик. – Але тут має лишитись четверо.

– Стій! – схопив її за зап’ясток Аарон. – Чого це раптом тут має лишитись четверо?

– Бо вона несе чотири чашки, – помітив Адам.

– Чотири якорі, чотири чашки, вони від початку планували тільки чотирьох гравців? – нахмурилась Скарлет.

– Сама ілюзія мала відвернути нас одне від одного, – знизав плечима Патрик.

– Типу, ми вже до цієї точки мали дійти тільки вчотирьох, перед тим вколошкавши п'ятого? – спитала Скарлет.

Патрик мовчки дивився на неї.

– Бляха... – зітхнула вона.

– Відпусти мою руку! – бурмотіла Лів, відсмикнувши зап’ясток. – Ти чого?!

– Нічого, – знітився Аарон. – Я просто…

– Що?

– Я б не хотів, щоб ти йшла туди сама.

– Чому?

– Бо це небезпечно.

– Тут все небезпечно.

– Ти можеш постраждати.

– Та я наче як вже страждаю! – склавши руки на грудях, хмикнула вона.

– Бляха, Вейл, ти можеш просто лишитись тут? – розгнівано спитав Аарон.

– Чому?

– Бо я не дозволю тобі спороти таку дурість і піти туди без мене, вкурила?

Лів всміхнулась.

– Чудовисько стало людяним?

– Що ти сказала? – перепитав він.

– Нічого, – відвернулась Лів.

– Ага, так і чую! – закотив очі Аарон.

Лів різко скочила і побігла до дверей.

– Стій! – крикнув вслід Аарон.

– З нею все буде гаразд, – запевнив Патрик.

Аарон мовчки дивився на двері, за які забігла Лів. Скарлет тихим підтюпцем наблизилась до Аарона і, не зводячи погляду з дверей, шепнула:

– Чуваче, та ти ж поплив!

– Про що ти? – нахмурив брови Аарон.

– Вона тобі подобається!

– Неправда! – відвернувся він.

Скарлет вдоволено всміхнулась.

– Жодного слова, – шикнув на неї Аарон.

– Аякже.

– Там є прохід, – відповіла Лів, визираючи.

Адам, Скарлет і Аарон рушили вперед. Патрик лишався біля жінки, що саме наливала йому чай у чашку.

– Коли буде готовий наш "друг"? – спитав Патрик у неї.

– Як тільки приїде його водій, – накладаючи печиво на тарілку, відповіла вона.

– Коли це буде? – спитав Патрик, взявши печиво.

Жінка застигла, спостерігаючи за ним. Він підніс печиво до губ і поклав назад на тарілку.

– Обіцяв примчати вже за годину, – відповіла вона одразу після цього.

– Тоді, ми, мабуть, підемо, зачекаємо його зовні, гаразд?

– Звісно, любчику. Дякую.

Патрик зачекав, доки жінка не забере чашку і піде якнайдалі, а тоді побіг до інших, щільно зачинивши за собою двері. Опинившись у маленькій кімнатці, де стояла труна, Патрик скривився.

– Я це пам’ятаю, – торкнувшись оксамитової оббивки, сказала Скарлет.

– І? – спитав Аарон.

– І… – вона присіла, проводячи пальцем по ідеально вшитим переплетенням тканини. Тоді спинилась, щось намацавши й різко встала, схопившись за лопату. – Я бачу свою розбіжність.

– І що далі? – не розумів Аарон.

– А далі, я її розширю... – вона встромила лезо лопати у вузьку, тоненьку, як ниточка щілинку між матерією.

– Скарлет, стій! – крикнув Патрик.

Але було пізно, пускаючи широкі хвости руйнувань, розбираючи на пікселі кожну стінку, всю стелю і підлогу – проєкція розпадалась. Навчені гірким досвідом, Аарон та Лів, хутко згрупувались, Лів встигла схопити мультиінструмент і натиснути кнопку, щоб утримати в повітрі себе, Патрика та Аарона. Скарлет вона піймати не встигла, тож та полетіла вниз, Адам поспішив за нею. В одній руці він тримав меч, іншою намагався піймати Скарлет, що швидко летіла до низу. Розуміючи, що сповільнюється, Адам кинув меч і, наблизившись, підхопив Скарлет.

– Тепер ми обоє впадемо! – її волосся вкрило його обличчя і він хитав головою, намагаючись відкрити очі, щоб поглянути перед собою. Але дивитись не було на що, все було чорне і нескінченне. Вони летіли собі вниз, не відчуваючи ні простору, ні відстані, ні часу.

– Ми ж маємо десь приземлитись, як думаєш? – спитав він.

– Самогубці, що цибають з вікон теж такими думками керуються?

– Можливо... – пирхнув він.

– Аароне! – покликав Патрик. – Треба, щоб ти якось дістав ноутбук.

– І, що? Начаклував нам підлогу?

– Я не певен, що Адам і Скарлет приземляться. Там нічого немає. Вони у нескінченному падінні. А якщо ми затримаємось тут…

– То всі помремо, дякую, ботане, я тільки почав забувати про це! – він відстібнув фастекс на грудях і звільнив плече від однієї лямки, перевісивши вагу наплічника на інше плече. Ледь повернувши рюкзак на груди, він дістав ноутбук із кишеньки та спробував його розкрити.

import pygame

def restore_floor():

global falling

pygame.draw.rect(screen, BLUE, (0, HEIGHT - 50, WIDTH, 50))

Почувся звук перекидного табла аеропорту. Лів поглянула на Аарона, згадавши такий самий звук, коли симуляція розпадалась того разу.

falling = False

Почувся вереск Скарлет і зойк Адама.

– Ви там живі? – спитав Аарон, намагаючись розгледіти у чорноті бодай обриси парочки.

– Так! – відповіла Скарлет. – Ми зависли у повітрі.

– Супер.

running = True

while running:

screen.fill(WHITE)

– Бляха, ми летимо!

– Вдалого польоту! – розреготався Аарон.

– Я тебе вб’ю, Харте!

– Спершу, доберись до мене.

if falling:

player.y += velocity

pygame.draw.rect(screen, (255, 0, 0), player)

for event in pygame.event.get():

if event.type == pygame.QUIT:

running = False

if event.type == pygame.KEYDOWN:

if event.key == pygame.K_SPACE:

Він натиснув пробіл.

restore_floor()

pygame.display.flip()

clock.tick(30)

pygame.quit()

Під Аароном, Лів та Патриком вибудувалась частина підлоги.

– Лів, можеш опускати нас.

Лів натисла кнопку на мультиінструменті й всі вони опустились вниз.

Адам і Скарлет перенеслись на новостворену підлогу.

– Ви у нормі? – спитав Патрик.

– Так. Дякую, Харте.

– Звертайся, Абрамс. Що вже передумала вбивати?

– Живи поки... – фиркнула вона.

– Дякую!

Скарлет повернулась до Адама.

– Адаме, твій меч…

– Це просто забавка! – знизав плечима він.

– Але раптом він знадобиться?

– Байдуже.

– Ти маєш думати наперед, Скайвокере, – хитала головою Скарлет. – Якщо розкидатимешся інструментами – у найбільш необхідний момент пожалкуєш.

– Сподіваюсь ти будеш поруч зі своєю чарівною лопатою. – криво всміхнувся Адам.

– Мені здається я довела, що навіть такий, здавалось, би безглуздий предмет, може бути достобіса крутим, як гадаєш? – всміхнулась вона.

– Я думаю, що ти б могла зробити крутою навіть банку шпинату, – замислився Адам.

– Хіба це вже не робив Моряк Папай?

– Ти б його перевершила.

– Звідки така віра?

Адам знизав плечима.

– Ти просто крута.

– Крута як «Секс, наркотики, рок-н-рол» чи крута, як ті танцюючі носії труни?

– Ні. Не наркотики, – відповів він, нахмурившись. – І які ще носії…А! – Адам на мить застиг, пригадуючи старий інтернет-мем, а потім розреготався. Дідько, тепер та мелодія гратиме в його голові до кінця дня.

–Однозначно друге! – запевнив він.

– Агов? Ви йдете, голубки? – криво всміхнувся Аарон.

– Ти чекав весь цей час, щоб помститись мені, чи не так? – пробурмотіла вона.

– Розумна ти дівчинка, Абрамс, – хихотів Аарон.

Скарлет похитала головою.

– Помститись за що? – не зрозумів Адам.

– Та, забий, красунчику, – хмикнув Аарон.

– Красунчику? – здивувався Адам.

– О, то ти і це в мене відібрав?! – невдоволено хмикнула Скарлет.

Аарон застиг на мить, пригадуючи, а тоді розреготався.

– Про що ви говорите? – не зрозуміла Лів.

– Та, Харт ще на початку симуляції заявив, що Адам красунчик. Я сподівалась якось розповісти йому про це, а він взяв і сам себе видав.

Лів і Адам спантеличено перезирнулись, а тоді поглянули на Патрика.

– На мене не дивіться! – попередив він. – Я їх слухаю у пів вуха.

Вони пройшли трохи вперед. Лів йшла біля Патрика і сканувала простір.

– Там є прохід, – сповістила вона.

– Там пусто.

– Пусто, бо знято верхній шар, симуляція це рядки коду, – пояснював Аарон. – Тут все насправді є.

– То нащо тоді було відновлювати підлогу, якщо вона насправді є? – не зрозуміла Лів.

– Бо мене попросили відновити підлогу! – крикнув він. – Чого ти причепилась? Архітектура симуляції будується горизонтально, а все, що згори й внизу добудовується окремо.

– Типу…ми все ще можемо рухатись горизонтально, але якщо падаємо – потрібно відновити код? – нахмурилась Скарлет.

– Типу того, так.

– Гаразд. Лів каже, що є прохід. Чому нема дверей?

– Привіт! – гукнув хтось збоку. – Я можу допомогти?

Скарлет поглянула у бік напіврозваленої ілюзії. Там була та сама жінка, що заварювала чай Патрику всього хвилин десять тому. Тепер вона була вбрана у все чорне і стояла на ґанку будинку. Біля неї був припаркований блискучий катафалк, під будинком зібрались люди в чорному одязі, на низькому столику стояла закрита труна із червоного дерева.

– Привіт, – посміхнулась до неї Скарлет. – Позич машину.

Жінка мовчки дивилась на Скарлет. Чоловіки спинились.

– Що ж, тоді я реквізую це авто.

– Перепрошую, сонечко, – відповіла жінка. – Та в цій машині поїде наш друг.

– Та, ні. В цій машині поїду я, сонечко! – вона вгатила дівчину лопатою по скроні й залізла в катафалк.

– Чого повставали? – гаркнула вона іншим. – Залізайте!

– Нахіба? – не зрозумів Аарон.

– Ну, дверей нема, але є стіна, так? – спитала вона. – До того ж ця машинка занадто вилизана, не підходить назві нашого клубу, пропоную її трошки, розквасити.

– Ти хочеш, щоб ми всі тут повмирали? – крикнув Аарон. – Я так і знав, що ти психопатка!

– Може й так, – знизала плечима вона. – Але помру я не раніше, ніж вибʼю все лайно зі Стамп. Певна, ви також.

Адам і Лів рушили першими.

– І ти туди ж, кралю? Не думав, що ти схильна до саморуйнування!

– Сідай уже! – гаркнула Лів. – Неначе в тебе є краща ідея!

Аарон зустрівся поглядом з Патриком. Той знизав плечима, що було свідченням відсутності кращих ідей.

Адам сів на пасажирське сидіння, Лів, Патрик та Аарон повсідались ззаду. Лів одразу ж пристебнулась, чим викликала усмішку Аарона. Скарлет озирнулась на них:

– До речі, я не вмію кермувати, але для того що я збираюсь робити того і не треба чи не так?

– Що?! – крикнула Лів.

Скарлет розреготалась, увімкнула магнітолу і вдавила педаль газу у підлогу. Машина летіла до стіни. Лів верещала, у магнітолі розривалась старенька і прекрасна «Let Go» гурту Red.

– Ну, що, готові? – спитала Скарлет, не спиняючись.

– Ні! – крикнула Лів.

– Мене зараз знудить... – зізнався Патрик.

– Ти точно навіжена! – Аарон хапався за ручку, що була попід стелею.

– Слухай… Я тобі довіряю, але… – почав Адам, поклавши руку на бардачок.

– Жодних але! – крикнула Скарлет. – Ви всі визнали, що довіряєте мені, щойно посадили свої зади у цю чортопхайку!

Машина з гуркотом в’їхала у стіну, всіх хитнуло вперед. Скарлет вперлась руками в кермо, Адам у панель перед собою, Лів вдарилась головою об пасажирське сидіння. Капот зім’яло, а каркас посипався, вкривши блискучу поверхню пилом. Роз'єднавшись на пікселі залишки ілюзії зникли, а підбитий катафалк нісся пустою дорогою в нікуди.

– Спинись! – сказав Патрик. –Треба дочекатись, доки завантажиться залишок шляху. Інакше ми їхатимемо вічно.

Скарлет спинила авто і повернулась до Лів, Аарона і Патрика, що сиділи на задньому сидінні. Заграла «Fine Again» гурту Seether, Скарлет заплющила очі:

– Обожнюю цю пісню, – прошепотіла вона.

– О, крута пісня! – одночасно з нею відповів Аарон.

– Я колись заслухала цей альбом до дірок, –водночас з ним сказала Лів.

– Шикарний трек, – в ту саму мить сказав Адам.

– Люблю її... – синхронно з ними сказав і Патрик.

Скарлет розплющила очі, поглянувши на кожного по черзі.

– Не кажіть мені, що слухаєте те саме, що я.

– Так, звучить доволі образливо, – хмикнув Аарон.

– Схоже деяка музика прийшлась в тему кожному з нас в різні періоди життя, – знизав плечима Патрик.

– Не думаю, що в нас настільки схожі історії життя, – відповів Аарон.

– Але кожен з нас жалкує про щось, чи не так? – спитала Лів.

Всі мовчали. Скарлет почала підспівувати. Далі вступив Адам. Аарон хитав головою, коли Лів штрикнула його ліктем і собі заводячи куплет. Уже на приспіві і Аарон і Патрик здалися, горлаючи слова улюбленої пісні. Чи то музика, чи то відсутність звичної токсичності в їх стосунках, але перебування в авто, де вони просто співали, змушувало кожного з них нарешті відчути себе нормальними.

Коли пісня закінчилась, вони всі одночасно замовкли.

– Я сказала батькам, що вони найгірші у світі за секунду до того як вони загинули у автотрощі, – сказала Лів, трохи помовчавши.

Аарон і Скарлет уважно поглянули на неї.

– Я втратив кохану і трьох друзів за один рік через кляті наркотики...– знизав плечима Адам.

Він не хотів вдаватись в деталі, бо знав, що не зможе спинитися.

– О…Мені так шкода, Адаме... – зітхнула Лів.

– Я поцілував алергіка змащеними у арахісовій пасті губами,– тихо відповів Патрик.

– Що? – не зрозумів Аарон.

– Ну, формально він мене поцілував. А я не знав, що він алергік.

– Нащо ти змащував губи арахісовою пастою?

– Я просто їв сандвіч перед цим.

Вони замовкли. Скарлет зітхнула.

– Мій батько хворів на рак і я дізналась про це тільки після його смерті.

Аарон нахмурив брови, знервовано ковтнувши. Щось у його погляді було вибачливим. Ніби те, що він чув від інших змушувало його серце завмирати. Патрик мовчки підняв на неї очі. Лів подалась вперед і торкнулась її руки.

– Я став свідком збройного нападу у школі, серед загиблих моя сестра – Патриша та мій найліпший друг. Обох вбили на моїх очах, – відповів Аарон не підводячи погляду.

– Бляха... – зітхнула Скарлет.

– Еге ж… Тотальний Колумбайн... – сумно всміхнувся Аарон, хоча всміхатись йому геть не хотілось. В авто ставало дедалі тісніше, після того, як він промовив це вголос. Ніби все повітря стало важким і густим.

– Мене вражає, як ми весь біль, який мудохали все життя і більшу частину симуляції, змогли вмістити в одне речення, – помовчавши сказала Лів.

Вони перезирнулись і раптом синхронно розреготалися. Відчувалась дивна легкість, хоч вони говорили про дуже складні речі, просякнуті болем від втрати. Але те, що вони мали змогу розділити це, здавалось чимось дуже цінним, рідкісним і водночас неосяжним. Цей сміх був необхідністю, бо крізь нього вони, немов, позбувалися від усього пережитого.