Раді Вас бачити!

– Летті… – шепотів голос.

Скарлет озирнулась і, поривчасто зітхнувши, побігла вперед. Її весь час оточували одні й ті ж локації: чорний пісок, скелі та кам’яний подіум, що простягався на висоті від гори до гори. Під подіумом бриніла холодна темно-сіра вода, б’ючись об скелі, вода пінилась і шуміла. Сонця видно не було, лише щільно затягнуте сірими хмарами небо. Всюди відчувався запах, як перед дощем, затишшя, а потім різкий поривчастий вітер нагадували відчуття перед штормом, що скоро розпочнеться. Ставало дедалі темніше, вітер роздмухував волосся Скарлет, та вона не відчувала холоду. Лише присмак солі на язиці та краплі бризу на шкірі.

Вона рухалась вперед, сподіваючись, що по той бік подіуму будуть хоч якісь двері. Що символізував собою цей берег, Скарлет не знала. Проте тут їй було неспокійно. Тут вона почувалась загубленою і самотньою.

Ніч насувала свої тіні та скоро Скарлет бачила тільки каміння під ногами і більше нічого. Небо було беззоряним і чорним. Навіть місяць, немов заховався, вирішив не показуватись на обрії. Спіткнувшись, дизайнерка вилаялась і дістала ліхтарик з кишені. Той, за законом підлості, не вмикався одразу. Тож, вона продовжувала обережно рухатися і нарешті змусила його працювати. Підсвітивши чиюсь біляву потилицю, Абрамс від несподіванки підскочила і впустила ліхтарика. Жінка перед нею була у дуже схожих чоботах. Скарлет підняла ліхтарик.

Дівчина стояла посеред шеренги жінок різного віку. Всі вони були зі світлим волоссям і у схожому взутті. Вбрані у щось чорне, що Скарлет не могла роздивитись через темряву і недостатнє освітлення ліхтарика. Хто всі ці люди?

– Вибачте? – почала вона.

Та дівчина перед нею не реагувала. Скарлет спробувала ще раз.

– Вибачте, де я?

Вона торкнулась плеча дівчини перед собою і водночас відчула, як хтось торкнувся її правого плеча. Скарлет повернулась назад. Дівчина за нею теж тримала руку на її плечі і теж повернулась назад. Дизайнерка нахмурилась і знову подивилась вперед.

– Агов? – вона постукала по плечу дівчини двічі і відчула як по її плечу хтось зробив те саме. Мурахи вкрили її шию.

– Припиніть повторювати! – крикнула вона, озирнувшись.

Дівчина за нею знову дивилась назад. Скарлет визирнула за неї, щоб оглянути кінець черги. Та він, схоже, тягнувся ще далеко аж в пітьму. Кожна наступна жінка була схилена в бік так само як Скарлет – ніби визираючи. І це не дозволяло розгледіти їх обличчя.

– Треба валити з цієї божевільні, – пробуркотіла Абрамс.

Вона вийшла з шеренги, та черга просто повторила крок за дизайнеркою, утворивши нову, (бо вони всі просто змістились на крок вбік). Дівчина відчула занепокоєння, це вже було занадто дивно. Тоді вона спробувала обійти людину перед собою, та щойно Скарлет зробила крок – черга знову змістилась, поміщаючи на те ж місце у шерензі.

Вона спробувала ще кілька разів, та посунутись і на дюйм не вийшло – черга повторювала кожен її рух. Скарлет була частиною цієї шеренги і не мала жодної гадки, як з неї вийти.

Доволі швидко відчуття безвиході і того, що Скарлет проведе решту життя у незрозумілій черзі, заполонило дівчину ввівши у стан паніки. Вона вся тремтіла від хвилювання, тоді закричала і схопила людину перед собою за плечі і повернула. В цей самий момент вона відчула як її розвернуло в інший бік. І от вона у тій самій черзі тільки з іншої сторони. Тоді Скарлет повернулась направо, черга одразу ж змінила положення і плечей дівчини тепер торкались плечі інших дівчат. Вона повернула голову направо – всі у черзі зробили те саме. Тоді вона перевела положення голови вліво, і знову всі у шерензі відвернуті від неї в тому ж напрямку. Скарлет опустила очі, намагаючись щось розгледіти боковим зором. Та бачила тільки розмиті профілі.

Вона зітхнула і зробила крок до краю. Шеренга повторила. Потім ще крок, який знову повторила черга жінок. А тоді Скарлет просто стрибнула вниз. Сама, бо шеренга так і лишилась на подіумі. Холодна темна вода зімкнулась над її головою. Дна видно не було, Скарлет не знала в який бік плисти. Кожен її рух неначе відтягував її назад, немов вона пливла у зворотному напрямку. Вона гребла і гребла, але простір не зменшувався. Скарлет спробувала виплисти нагору, щоб вдихнути трохи повітря. Але ніяк не могла дібратись до товщі води. Вона спробувала знову, потім ще. Але лишалась на тому ж місці. Легені палали, страх близької смерті огортав її своїми обіймами. Скарлет повільно втрачала свідомість.

Потім щось смикнуло її. Холодне повітря обдувало вологе обличчя і волосся. Її тягли по берегу, чоботи загрібали чорний пісок, він налипав на мокрий одяг, на її руки і волосся. Хтось тримав Абрамс за куртку, тягнучи, мов якийсь лантух з картоплею. Потім рух припинився, рука відпустила куртку і дизайнерка з усієї сили вдарилась розслабленою головою об землю. Прийшовши до тями після вібруючого удару, від якого вона випадково прикусила язика, Скарлет рухала щелепою, відчуваючи, присмак крові. Вона закинула голову, щоб подивитись, хто ж її тягнув. Ті ж чоботи, такі самі штани, та сама куртка і вологе світле волосся.

– Як це розуміти? – прохрипіла вона.

Дівчина спинилась і озирнулась через плече. Виразний погляд сірих очей впився у Скарлет і вона усвідомила чому так багато людей уникають зорового контакту з нею.

– А як би ти це описала? – спитала інша Скарлет.

– Це типу філософія про те, що врятувати власну дупу можу тільки я сама?

– Це ніяка не філософія, – склала руки на грудях вона. – Це твоє невміння покладатись на інших.

– О, то ти тепер мене виховуватимеш? – перекотившись на бік, вона повільно підвелась, коліна тремтіли. – Ще скажи, що в мене купа психологічних установок, які не дозволяють мені вибудовувати довіру з іншими.

– Ну, те, що ти це усвідомлюєш – уже непогано.

– Тобто проблема не у людях, на яких неможливо покластись, а саме в мені? Чудово, я це вже десь чула.

Інша Скарлет роздратовано зітхнула і зробила крок вперед оступившись.

Скарлет розреготалась.

– Як я люблю цей пафосний вираз обличчя, у моменти незграбності.

– Моменти? – вирівнялась інша Скарлет. – Люба моя, та ти – синонім незграбності. Я ще не зустрічала людей, які б не могли випити води, не облившись, йти по рівному, не спіткнувшись чи нести щось в руках, не розкидавши по дорозі. І все це завжди з таким виразом обличчя, ніби винна в цьому не ти, а обставини, предмети, чи сторонні люди. То це в тебе пиха чи стиль життя?

– Гаразд, – виставила руку Скарлет. – То яка твоя функція, крім як мене ненавидіти?

– Я тебе не ненавиджу, – зауважила інша Скарлет.

– Та, годі! – фиркнула Скарлет.

– Ти ж себе не ненавидиш! – підмітила вона.

– З чого б це мені себе ненавидіти? – обтрусивши пісок з вологої куртки, спитала вона. – Я не ідеальна і ніколи до того не прагнула, але мені багато що в собі подобається. То й що? Подай на мене до суду за це.

Інша Скарлет розреготалась.

– Ну, серйозно. Нащо ти тут? Ти – не мій тригер.

Сміх урвався.

– О, так, – уважно позираючи на Скарлет, відповіла інша. – Я не тригер. Але тобі добре відомо хто ним є.

– Я тікаю від цього.

– І правильно, – кивнула вона, – бо ти не готова зустрітись із ним.

– І не буду готова ніколи.

– Тому і не треба. Тому ти тут.

– Де «тут»? – озирнулась вона. – Це взагалі, що за місце?

– Так ти уявляла сраку світу.

– Та ну! Ісландія – то не срака.

– Та до чого тут Ісландія, дурепо?

– Ну, чорний пісок…

Інша Скарлет закотила очі.

– Згадуй. Коли в тебе були панічні атаки, ти придумала собі, як можна відволікатись.

– А, то це те місце…

– А ти не впізнала?

– Ну, в мене в уяві просто був скелястий пляж і дощове небо. А отих страшних тіток в черзі і мого клона, який, (я повторюсь, ненавидить мене) – вже точно не було.

Колись, багато років тому, Скарлет вперше зіткнулась з панічною атакою – це було у автобусі, посеред травня. Безпричинний тремор, сльози, що котились обличчям самі собою, серце, що вистрибувало з грудей і нудота, що накочувала на неї, викликаючи таке потемніння в очах, що вона на кілька хвилин повністю осліпла. Вибігши тоді з автобуса, дівчина навпомацки просувалась до найближчої лавки, щоб засунути голову між колін і відновити дихання. Вона рахувала кожен вдих і кожен видих. Їй знадобилось близько десяти хвилин, щоб заспокоїтись, в очах почало поступово світлішати, піт враз вкрив все тіло, а сама вона відчула знесилення. Тоді їй здавалось, що в неї просто впав рівень цукру в крові, що їй просто треба перекусити, або вона перенервувала.

Скарлет просто шукала виправдання незрозумілому стану, бо це було простіше. Але за кілька тижнів історія повторилась, коли вона була у ліжку вдома сама і це справді налякало її. Але нащо шукати допомогу, якщо є гугл? Вона почала шукати симптоми свого стану, начиталась страшних речей і кинула телефон, подумуючи взяти лопату з гаража і вирити собі вмиральну яму.

Стан повторився за три дні, коли вона була на роботі, Скарлет відкрила палітру з посібника Pantone, закрила назви кольорів і почала по пам’яті озвучувати чудернацькі назви кожного.

З часом, вона звикла до цих нападів і стала вигадувати собі місце, куди б вона втекла від атаки. Їй завжди уявлявся пляж, скелі і океан. Тож такий світ вона уявляла до найменших деталей, доки панічний стан не зникав. Цей пляж рятував її, спиняючи це страшне відчуття, тож з часом воно турбувало Скарлет дедалі рідше. З моменту останньої атаки минув майже рік. І те, що показала симуляція, доволі віддалено нагадувало те місце, яке вона уявляла колись.

Інша Скарлет знову закотила очі.

– Серйозно? – подивилась на неї Скарлет. – Я так часто це роблю? Як в тебе очі ще не повистрибували?

– Гаразд. До речі, про тих «тіток», – інша Скарлет взяла за плече нашу Скарлет і повернула її до подіуму, що продовжував висіти, натягнутий від скелі до скелі. В цій темряві було видно тільки товщину кам’яного подіуму, і все.

– Святі гівна, Абрамс, увімкни світло! – гаркнула інша Скарлет. – Тут темно, немов у дупі!

– Я це можу? – здивувалась дівчина.

– Це твоя симуляція, дурко.

Вона заплющила очі, уявляючи як небо прояснюється. Не одразу, але тіні почали відступати від пляжу.

– Вже краще.

– Господи... – здригнулась Скарлет, коли побачила довжелецький ряд жінок і дівчат, що стояли лицем до неї і не кліпали. Початок шеренги був виставлений по зросту, а от від середини черги, де не вистачало однієї фігури, (дизайнерка розуміла, що її власної, бо ж вона стрибнула у воду), і аж до кінця, де ряд входив у темряву – всі жінки були однакової висоти та статури.

– Що це? Мої клони?

– Не зовсім. Це – твій життєвий шлях.

– Мій, що?

– Бачиш он там… – вона вказала пальцем на початок шляху зліва, де ряд поступово опускався до низу, згідно зі зростом дівчат.

Скарлет придивилась.

– Це, що…Немовля?

– Ну, так. Навіть такий монстр, як ти колись був дитиною.

– Ой, та припини вже. Я не проти добрячої просмажки, але чути це від себе трохи кріпово.

– Трохи? Я дивлюсь на тебе і мені геть не трохи кріпово. Мені хочеться вчепитись у цю лебедину шийку.

– Хіба у мене є суїцидальні нахили? – інстинктивно провівши рукою по своїй шиї, спитала Скарлет. – Не пригадую такого.

– Та де там! – фиркнула інша Скарлет.– Ти надто любиш псувати життя іншим, щоб забирати своє.

– О, справді. Якось аж тепліше стало, – всміхнулась вона.

– То, може ти в костюм помочилась поза симуляцією? Не плутай із симпатією, це не вона.

– Яка ж ти зарозуміла! – крикнула Скарлет.

– Навзаєм! – саркастично всміхнулась інша Скарлет.

– Гаразд, то нащо мені життєвий шлях у симуляції?

Інша Скарлет склала руки на грудях.

– Ну, давай, вмикай свою філософію.

Скарлет зітхнула і собі склавши руки на грудях.

– Типу… – замислилась вона. – Я єдина, хто може себе врятувати, але я ж і та сама, хто є перешкодою цьому порятунку?

Інша Скарлет всміхнулась.

– Окей, – кинула вона і розвернулась, щоб піти геть.

Це було так раптово, що Скарлет аж задихнулась власним обуренням.

– Стривай! Куди ти?

– Я не стирчатиму з тобою цілий день! – роздратовано кинула вона. – Збери себе до купи, Абрамс. Ти не така дурепа, як хочеш здаватись.

– Що це ще значить? – нахмурилась вона.

– Це значить, що ти звикла покладатись лише на себе, це правильно, але не завжди спрацює. У твоєму оточенні є і будуть ті, хто хоче допомогти, тож засунь свою гордість до сраки і спробуй хоч раз прийняти цю допомогу. Без умов, без скарг, чи сумнівів. Навчися довіряти комусь, окрім себе, якщо не хочеш, щоб твій життєвий шлях був саме таким.

– Яким «таким»?

Інша Скарлет роздратовано зітхнула.

– Самотнім, Абрамс. Ти бачиш біля себе в різний період бодай когось?

Вона перевела погляд на шеренгу і нахмурено похитала головою. Інша Скарлет задумливо кивнула:

– А там завжди хтось є. Якби ти придивилась – побачила б це.

На цьому вона зникла. А Скарлет знову поглянула на ряд жінок і дівчат попереду. Хвилі бились об скелі, її підбори вгрузали у вологий пісок. Дівчина рушила нагору та уявила підйом до подіуму. Розплющивши очі, Абрамс побачила сходи вже внизу, хоча сама стояла на кам’яному подіумі, хвала богам не у шерензі, а збоку.

Скарлет ще раз поглянула на сходи, що закінчувались аж на березі, перетинаючи широку смугу води.

– А ми легких шляхів не шукаємо, так? Хотіла сходи – отримала телепортацію.

Вона зітхнула і рушила до немовляти. Воно лежало у лавандових пелюшках і щось собі кректало. Смішне щокасте дитя з блакитними очима-намистинками.

– От і вір після цього мамі, яка розповідає, що ти була гарненьким дитям. Ні тобі вій, ні тобі брів…Самі тільки щоки, – тихо прокоментувала вона.

 Довкола і правда нікого не було. Скарлет прислухалась. Щось було у шумі хвиль. Щось ще, щось дзвінкіше і глибше. Вона заплющила очі, вслухаючись. Спів. Ніжний і тихий, з гарно поставленим голосом, ну, звісно, вона ж співала у хорі в дитинстві і в юності. Цей спів не був повноцінним спогадом Скарлет, радше лише натяком, якимсь забутим і далеким спалахом у свідомості. Бо мама часто співала їй колискові.

Дівчина розплющила очі і рушила далі. Вона вслухалась у звуки та заплющила очі знову. Біля дівчини років двох був хтось, хто нагадував тінь з людськими обрисами. Скарлет намагалась придивлятись краще. Тінь і дівчинка йшли поруч, дівчинка спинилась біля ліхтаря і розкривши ротика задивилась на нього.

Поступово тінь набула образу мами. В неї ще було довге волосся, це зараз вона полюбляє короткі стрижки. Скарлет вже і забула маму з таким довгим волоссям. Це її відволікло. Вона знову поглянула на дівчинку. Та продовжувала із захопленням спостерігати за ліхтарем.

– Доню, ходімо, – покликала мама. – На що ти так задивилась?

– Мамо, а це сонечко? – поглянувши на верхівку ліхтаря, що яскраво сяяв жовтогарячим світлом, утворюючи жовтий ореол на тлі темного неба.

Мама всміхнулась.

– Ні, донечко, це – ліхтар.

– Ліхтар? – захоплено повторила вона, продовжуючи спостерігати за ним.

– Ходімо, малеча! – всміхнувся тато, взявши її за руку. Навіть коли тато вів її геть, вона продовжувала озиратись на ліхтар, ніби він був чарівним.

Скарлет розплющила очі та рушила далі. Тепер це була дівчинка років п’яти з коротким волоссям на кілька тонів світлішим, ніж у дизайнерки зараз. Вона знову прислухалась і заплющила очі.

Ліхтарі миготіли десь попереду. То підіймаючись, то опускаючись. Рухалась вона чомусь не до них, а в зворотному напрямку. Скарлет відчувала невагомість. Очі заплющувались, вона відчувала під підборіддям щось тверде і вологе.

– Вона спить? – спитав жіночий голос, такий знайомий і рідний, схожий на її власний.

– Так, ще й добряче. В мене все плече заслинене, – з ніжністю напівшепотом промовив інший, чоловічий. Такий далекий, майже забутий.

Вона розплющила очі, помітивши, що батько несе її, поклавши голову дівчинки собі на плече.

– О, привіт. Сама підеш, чи віднести?

– Тату? Як ти можеш тут бути?

Голос належав їй, а не п’ятирічній дівчинці, що сиділа на руках у батька і викликала стурбований погляд матері.

– Я не… відпусти мене.

Вона пам’ятала це. В те літо, вони втрьох їздили на відпочинок у Санта-Моніку, їй було п’ять, вона спала зірочкою на широкому готельному ліжку, їла досхочу солодкої вати, щовечора вони ходили фотографуватись, бо батько був фотографом і вмів поставити кадр, а коли Скарлет нудилась, вони ходили в цирк чи зоопарк і батько садив її собі на плечі.

Варто було татові поставити її на землю – Скарлет дременула. Вона бігла з усієї сили й взагалі не відчувала землі під ногами. Куди ж та дівчинка бігла? Нащо? Розплющивши очі, Абрамс заклякла.

– Летті…

І Скарлет знову побігла. Вона перебігла весь подіум, опинившись на скелі, довкола було саме лише урвище. Голос наздогнав її на каменях і вона, спіткнувшись, смикнулась назад, втративши рівновагу і мало не впала. Руки і ноги затремтіли, передчуваючи падіння. В останню мить її тіло щось притягло, руки і ноги сіпнулись за інерцією, як у ляльки. Хтось втримав її.

Кімната різко перебудувалась. Тепер вона була білою зі скляними стінками, що зонували кімнату на чотири сектори. На стелі були неонові лампи, що занурювали кімнату у фіолетові, пурпурові, салатові та сині кольори. Скарлет вхопилась за руку, що тримала її і вирівнялась.

– Привіт! – всміхнувся Адам.

– Хмаринко? – зраділа вона. – Ти що тут робиш?

– Тебе шукаю, – знизав плечима він. – Ти в нормі?

– Я…

– Летті…– почувся хриплий чоловічий голос.

Губи Скарлет затремтіли, очі застигли, ніби стали скляними.

– Тікай, – сказала вона до Адама.

– Що?

– Біжимо, негайно!

І вони побігли, побігли щодуху, а кімната лише розширювалась, ніби була нескінченною. Коли голос припинив являтись, Скарлет насилу спинилась і сіла на підлогу. Вони обоє намагались відхекатись.

– Хто це був?

Вона мовчала.

– Скарлет?

Знову тиша. Адам підповз до дівчини, поклавши руку їй на плече.

– Ти можеш мені сказати, –запевнив її він.

– Можу, – погодилась вона, а тоді підняла на нього очі. – Але не буду.

– Он ви де! – всміхнувся Патрик.

– Привіт, – всміхнулась Скарлет. – Я рада тебе бачити.

– О… – знітився Патрик. – Неочікувано. Водички? – простягнув пляшку він.

Скарлет взяла її і відкрутила кришку.

– Чудово! – зітхнув Адам. – Я рятую її від стадії млинця після падіння зі скелі, а рада бачити вона Патрика.

Скарлет ледь втримала воду в роті, коли почала сміятись. Вона передала пляшку Адаму.

– Дякую, – сказала вона йому. – Просто в цьому пеклі я рада бачити вас всіх. Навіть Харта, хоч він і вилупок.

–Летті…

Патрик і Адам обернулись, Скарлет знову заклякла.

– Не тікай від нього, – застеріг Патрик, уважно поглянувши в її очі.

– Я не можу, – хитнула головою вона. – Це занадто.

Патрик присів поруч.

– Я знаю, – кивнув він. – Але ким би він не був це – форма твого болю, це частина тебе. Чим довше ти тікаєш, тим сильніший він.

– Але чому?

– Тому, що біль не зникає, якщо його не відчувати. Він просто стає на паузу, – Адам зустрівся поглядом з Патриком. – Зустрінься з ним. Ми будемо поруч, якщо тобі потрібно.

– Нащо це вам?

– Бо ми вже зустрілись зі своїми, – відповів Адам. – Ми розуміємо тебе.

Скарлет поглянула на нього і зітхнула.

– Ким я стану, якщо дозволю це?

– Наш біль формує нас, Скарлет, але не визначає,– відповів Патрик. – Ти лишишся собою, просто болітиме трохи менше.

– Хочеш, я піду з тобою? – спитав Адам.

Скарлет всміхнулась йому. Дизайнерка не могла встати з підлоги, ноги ковзали і не тримали її вагу. Адам і Патрик простягнули їй руки, підхопивши за лікті. Поставивши дівчину на ноги, вони переглянулись.

– Ти маєш піти туди, Скарлет, – уважно поглянувши на неї, сказав Патрик. – Якщо ти цього не зробиш – симуляція просто змусить тебе зробити це пізніше. Ти не втечеш.

– Он як? Закладемось? – криво всміхнулась вона.

Кутики Патрикових вуст смикнулись. Вона повернулась до дверей. Тривога немов змій, скручувалась в кільця біля її ніг, готуючись до нападу.

Вона простягнула руку, щоб відчинити двері, але пальці затремтіли.

– Я допоможу! – взявшись за ручку, сказав Адам.

– Не треба, хмаринко, – сказала вона, глянувши на нього і пом’якшила голос. – Серйозно, я вдячна, але не треба мені допомагати.

Вона відчинила двері і зробила крок. Але страх, що холодив їй живіт був ознакою того, що дівчина має намір знову накивати п’ятами. Тож кинувши останній погляд на хлопців, вона кивнула Патрику і…Побігла геть з кімнати.

– Не спиняй її, – Патрик виставив руку перед Адамом, що вже бив копитом, щоб наздогнати дівчину. – Це її бій. Скарлет має сама приймати рішення. Якщо вона не готова – ми не змусимо її.

Лишивши хлопців позаду, за скляною стінкою, Абрамс раптом спинилась, розуміючи, що не може дихати. Вона не могла зробити жодного вдиху, немов щось тримало її легені. Її голова поверталась на всі боки, в пошуку порятунку. Адам намагався відчинити двері, та нічого не виходило. Пальці дизайнерки впивалися в одяг, гострі довгі нігті дряпали шию, в намаганні повернути потік повітря. Вона тремтіла, всім тілом прокочувались судоми. Її розпашіле обличчя пульсувало від нестачі кисню.

Скарлет почала знімати з себе куртку, намагалась зайняти зручну позу, щоб вдихнути, але нічого не виходило. Очі сльозились, утворюючи туман в полі зору, кров гупала у вухах так сильно, що їх позакладало. Вона чула кожен удар власного серця, він роздавався у грудях, мов механізм, що от-от вибухне. Раптом горло запекло від страшенного бажання прочистити легені.

Абрамс з силою змусила себе вдихнути і не встигла зрадіти, як видихнула глибоким низьким кашлем, від якого її почало нудити. Кожен спазм виривався з її грудей з неконтрольованою силою, він ставав агресивним, невпинним. Судомний вдих викликав шалений біль у грудях, що ніби постріл, закінчувався десь під лопатками. Кашель не спинявся, а тоді її горло, рот та ніс почали набиратись водою.

Скарлет захлиналась нею, паніка захопила її розум разом з чітким усвідомленням: те, що відбувається з нею – ненормально і вона не здатна цього змінити. Як це можливо? Шок вкрив тіло дизайнерки голками, пощипуючи всюди. Вона помирає, прямо зараз вона помирає. Ця думка не йшла їй з голови, змушуючи тремтіти.

Кашель був нестерпним, все горло роздирало від потоку води, що раз по раз вивергався з неї. Вся підлога була в калюжах прозорої води, її чоботи, навіть нижня частина штанів. Води було забагато, і Скарлет не могла спинити кашель. Груди роздирало від болю, сльози стікали її обличчям, вони були лише реакцією організму, хоча могли б бути і сльозами відчаю.

Абрамс намагалась спертися на щось, сподіваючись стабілізувати себе, але її руки та плечі тремтіли занадто сильно. Через кашель, вона випадково вдарилась головою об стіну. Розвертаючись спиною до неї, дівчина спробувала вдаритись об неї лопатками, сподіваючись очистити легені. Вона зробила це кілька разів. Але де там, вона навпаки захлиналась сильніше. І от, коли її тіло повністю скували судоми, а повітря в легенях остаточно скінчилось, вона почула телефонний дзвінок. Кашель на мить припинився і Скарлет провалилась у пітьму.

Дзвінок був занадто голосним. Дизайнерка розплющила очі та перевела погляд вбік. Її тіло досі судомило, а перед очима стояли чорні цятки. Ледь підвівшись, вона рушила до самотньої стійки, де стояв старий дисковий телефон. Піднявши слухавку вона прохрипіла:

– Алло?

– Скарлет? – голос на тому кінці проводу здався віддалено знайомим, захриплим, неначе вона проплакала щонайменш кілька днів, перед дзвінком. – Ми особисто незнайомі, мене звати Еллен, я – дружина твого тата. Я телефоную сказати, що він помер кілька днів тому.

Скарлет не знала що сказати. В цей момент в грудях похололо, а довкола стало підозріло тихо. Ця думка ще певний час не сприймалась реальною.

– Як… – почала вона і не договорила.

– Останній рік він дуже хворів. Я пропонувала йому розповісти тобі, але він не хотів, щоб ти бачила його таким.

Спершу дизайнерка збиралась сказати, що батько не хотів, щоб Скарлет бачила його будь-яким останні шість років. Але для чого це Еллен?

Дмухнув вітер і Скарлет озирнулась, продовжуючи тримати слухавку у руці. Вона знову була на кам’яному подіумі. Її так само оточувала шеренга Скарлет різного віку. Вона кинула слухавку, та просто собі повисла з подіуму, і рушила в бік шеренги. Вони не чіпали її, а вона – їх. Лише прислухалась.

Дівчинка шести чи семи років тримала іграшкового зайця. Скарлет опустилась на коліна біля неї і заплющила очі.

Тата відпустили з роботи на цілі чотири дні, тож вони провели багато часу разом. Сходили у кіно, де він з’їв цілий пакет шоколадних цукерок і заснув, а вони з мамою потім нагадували йому про це. Потім тато, коли вони проходили повз магазин з іграшками, спитав у Скарлет:

 – Хочеш якусь іграшку?

– Так!

– Ходімо. Обереш, яку тільки захочеш!

І вона обрала рожевого плюшевого зайчика, з яким спала щоночі. Тепер уже зайчик чекав на малечу у ліжку, а мама тим часом допомогла Скарлет прийняти ванну і зараз витирала вологе волосся рушником.

Обережними рухами, вона висушувала волосся Скарлет, вкладаючи його красивими рівними пасмами, злегка підкручуючи кінчики гребінцем, як їй подобалось. Тато сидів перед телевізором і гиготів над якоюсь старою комедією. Мама вимкнула фен і поглянула на малу Скарлет.

– Все, красуне.

Вона всміхнулась і побігла до тата, всівшись біля нього.

– В кого свіженьке волоссячко? – поглянувши на неї, спитав тато.

Він поклав руки на голову Скарлет і вдихнув аромат шампуню, а тоді кілька разів поцілував її у маківку, погладивши волосся з боків.

Скарлет розплющила очі. Вона досі відчувала, як руки батька гладять її волосся і цілують голову. Затремтівши, вона рушила далі. Її кроки гулко звучали на кам’яному подіумі, вітер дув прямо в обличчя, підіймав волосся і розкидав його навсібіч. Скарлет пригладила неслухняні пасма і спинилась біля наступної дівчинки в черзі. Ця була старша на кілька років. Але, мабуть не старше восьми-десяти рочків. Скарлет сіла біля неї по-турецьки, це була її улюблена поза, в ній завжди було зручно. Вона вдихнула і заплющила очі, прислухаючись.

Малеча прокинулась о шостій тридцять і побігла до спальні батьків. Мама завжди спала до десятої у вихідні. Та цього разу тато спав поруч. Він приїхав! Щаслива дівчинка побігла до тата, поцілувавши його в щоку. Тато крізь сон щось пробуркотів і повернувся на інший бік. Скарлет не могла дочекатись, коли вони прокинуться, щоб обійняти тата, радіючи його поверненню.

Скільки вона пам’ятала, тато працював і жив у іншому місці, йому рідко давали кілька вихідних поспіль, щоб він міг приїхати до родини, тож, щоразу, коли він приїздив – це було справжнє свято. Скарлет задоволено вляглась до ліжка і стала чекати пробудження батьків. Сьогодні вони, мабуть, підуть у парк, Скарлет обожнювала парки, там можна було побігати наїстись морозива і покататись на атракціонах. А потім, вони, мабуть, підуть до піцерії, де вона з’їсть свою улюблену пепероні. Тато замовить для неї цілу піцу. А мама буде буркотіти, що це для неї забагато. А тоді тато вмовить її ще обрати собі десерт. Чудовий буде день.

Скарлет задихнулась, вийшовши зі спогадів і з недовірою покосилась на наступну дівчинку. Цій було уже років десять. Вона заплющила очі і почула крики. Знову сварка.

– Діне, не йди! – крикнула мама.

– Я не лишуся тут. Нащо мені ці скандали? Я стомлений, приїхав до сім’ї відпочити, а тут таке…Ні!

Скарлет вийшла зі своєї кімнати і побачила тата, який приїхав кілька годин тому, що знову запихав свої речі в рюкзак.

– Тату не йди! – попросила мала.

– Мені треба, – не підводячи очей, відповів він.

– Але я скучила… – сором’язливо сказала вона.

– Мамі своїй скажи! – батько застебнув наплічник і закинув його на плече, починаючи взуватись.

– Все, я пішов, – кинув він. – Зачини за мною.

– Тату!

Вона вчепилась в його ногу. Батько погладив її по голові і обережно розчепив руки дівчинки.

– Все. Я тебе люблю. Бувай.

Скарлет похитнулась, вибираючись зі спогаду. Вона хутко переповзла до наступної версії себе, уже дванадцятирічної.

– О котрій в тебе заняття? – спитав батько, що якраз приїхав у відпустку.

– Сьогодні в другу зміну. Аж о дванадцятій.

– Ходімо, з’їмо по тако? Покажу тобі такерію, куди маму водив на побачення.

Вони смачно поїли і тато повів її до знайомого фотографа, щоб зробити спільну світлину, яку вони одразу ж надрукували і повісили у рамку на стіні в кімнаті Скарлет.

– Їй треба було розчесати чубчик. Ти хіба не бачив, що в неї волосся неохайно лежить? – невдоволено кинула мама, поглянувши на світлину.

– Та нормальна вона на фото! Чого ти починаєш?

– Я просто не розумію, чого ти не подзвонив мені? У нас так мало спільних сімейних світлин! А ти пішов зі Скарлет сам…

– Ти ж на роботі. Я не хотів тебе смикати.

– То я б відпросилась! Ти так рідко приїздиш, твоя дитина скоро забуде як ти виглядаєш!

– Ясно. Не подобається фото – викинь. А мене це все дістало!

Батько широкими кроками рушив до своїх речей, які знову почав, за обридливою звичкою, пхати до наплічника.

– Ну, і куди ти зібрався? – зчепивши руки на грудях, спитала мама.

– Назад! – гаркнув він. – Завтра вийду на роботу.

– Ти тільки приїхав!

– Ну, мені тут не раді. Нащо лишатись?

– Я цього не казала.

– Це помітно і так, Лано!

– Не їдь нікуди. Лишайся.

– Я не хочу. Це все мене дістало вже! Ти всім незадоволена!

– Гаразд. Не заради мене, так задля дитини лишись. Вона так на тебе чекала!

– Я їй не треба, – скидаючи, згорнуту жмутом футболку, хмикнув батько. – Вона каже все твоїми словами. Все, як ти її вчиш.

Мама важко зітхнула і рушила до ванної кімнати, щільно зачинивши двері, почулись схлипування і шум води, що витікала з крана. Скарлет стала в дверях спальні, спостерігаючи за батьком.

Вона мовчки дивилась, як той складає речі, чула як мама плаче.

Дівчинка не казала, йому, що скучила і що не хоче, аби він йшов. Бо вона вже це робила неодноразово. Але тато не лишається. Ніколи.

Скарлет важко зітхнула, серце гупало в грудях, змушуючи її пригадувати деталі спогадів, які вона давно поховала в собі. Перейшовши до наступної дівчинки, років тринадцяти, вона приготувалась.

Батьки з криками сваряться. Батько збирає всі свої речі у валізу. Зриває телевізор зі стіни, бо «я його купував!». Мама плаче і намагається щось йому довести.

Абрамс тремтить від гніву, хапає навушники та вмикає улюблений фінський рок-гурт, сподіваючись, що голос виконавця і активні партії бас-гітар заглушать крики. Батьки сварились доволі часто, Скарлет звикла до цього, і хоч це дратувало дівчинку – вона ніяк не могла вплинути. Бо щоразу, як намагалась їх заспокоїти, на неї кричали й вимагали, аби вона замовкла і пішла до своєї кімнати. Тож останнім часом, вона раптом стала слухняною: мовчки сидить у себе в кімнаті, ігнорує чужі крики та плач, і слухає собі музику.

В той день вони розлучились. Звісно формування паперів і підписів відбувалось ще певний час, але вже без її участі. Все, що було їй відомо, так це те, що після розлучення батько кілька місяців не бачився зі Скарлет, хоча приїздив підписати папери і відвідати залу суду. Про його приїзд вона дізнавалась постфактум і мала образу на батька за те що він не бажає бачити дочку, яка взагалі не винна у їх розлученні.

Та Скарлет пішла у батька, тож ніколи не вміла озвучувати свої переживання, вона тримала їх всередині, дозволяючи чаші терпіння раз по разу переповнюватись, виливаючись у нервовий зрив чи черговий напад апатії.

Після розлучення, мама майже припинила їсти, через що схудла на десять кілограмів за кілька місяців. Вона плакала, погано спала і перебувала, немов на автопілоті: готувала сніданки, обіди та вечері, будила її в школу, давала гроші на кишенькові витрати, ходила до школи, коли її викликали за порушення дисципліни Скарлет. Але в маминих очах тоді ніби згас той вогник, який дівчинка завжди помічала у її погляді.

Вже за пів року Скарлет потрапила до лікарні. Той період вона пам’ятала не надто добре. Лихоманка, дурнуваті сни, а в перервах між ними, кашель від якого здається, що скоро виплюнеш легені. А ще, близько сотні уколів в дупу за три тижні лікування. Абрамс пам’ятала, як прокинулась, а мати саме вийшла подзвонити татові. У палаті було тихо, а у мами достобіса гучно чути розмову.

– Вона у лікарні, – тремтячим голосом сказала вона.

– Що сталось?

– Вірусна лівостороння пневмонія.

– Бляха…

– В неї висока температура. По п’ять уколів на день, вона так кашляє… – голос мами затремтів. – Я боюсь за неї.

– Ну, вона ж зараз у лікарні. За нею наглядатимуть.

– Мені потрібна допомога. Ліки дуже дорого коштують.

– В мене немає грошей. На роботі скорочення.

– Я розумію. Але я сама не впораюсь.

– Що ти хочеш від мене? – роздратовано спитав тато. – Мені нирку продати?

– Вона може вмерти, Діне! Поліпшень немає, хоч лікування проходить уже другий тиждень. Ти розумієш, що ми її втратимо?

– Я розумію, – відрізав він. – Але грошей у мене немає.

Мама завершила виклик і розплакалась. Скарлет заплющила очі. І так було з усім: мати просить про допомогу – батько відмовляє. Вона закочує рукави і намагається працювати більше, брати більше проєктів, не спить ночами, аби мати гроші.

Саме мама вилікувала Скарлет. Звісно, своїми силами. Родина матері допомогла, чим могла, але все завжди було на ній. Вона була надмірно сильною, тож батько ніколи не прагнув стати їй опорою, бо чомусь вважав, що їй достатньо власної. Скарлет провела в лікарні три тижні, батько не приїхав до неї жодного разу. Телефонував кілька разів, цікавився здоров’ям, але на тому все.

Абрамс виринула зі споганів, судомно видихнувши. П’ятнадцятирічна Скарлет була з телефоном в руках. Більшість спогадів тут була про її підліткові сварки з мамою, стосовно стратегічно важливого миття посуду і проблеми космічного масштабу: таємно зробленого пірсингу у носі.

За постановою суду, батько мав виплачувати аліменти. На суму, яку призначив суд, можна було один раз купити базові продукти, які за законом жанру з’їдаються за тиждень. Мама скеровувала ці кошти у одяг, книги для школи чи інші речі, необхідні Скарлет для навчання чи хобі. Як правило вони накопичували їх на рахунку за кілька місяців і потім витрачали на щось необхідне, як то пара нових чобіт, на заміну старим чи нову осінню куртку. Доступ до рахунку мали спільний, але мама завжди витрачала кошти виключно на Скарлет.

Доволі скоро у мами почались проблеми на роботі, позакласні заняття, які мали підготувати Скарлет до навчання у академії мистецтв, куди б вона вирушила після випуску, коштували досить дорого. І хоч мама відкладала кошти, які б покрили підготовку і навчання у академії, Скарлет відчувала несправедливість того, що всі витрати лежать виключно на мамі. Тож вона звернулась до батька, описавши ситуацію. У відповідь почула сакраментальне: «грошей немає». І образу на три місяці, коли жоден з них не писав і не дзвонив іншому. Далі було коротке привітання з Новим Роком від батька. Подяка і взаємне привітання від Скарлет. Знову тиша на кілька місяців.

– Ти з татом говорила? – спитала якось мама.

– Йому на мене начхати.

– Не кажи так, – хитнула головою вона. – Яким би він не був – це твій батько і він любить тебе.

– Він мене не любить. Я йому не потрібна, він був у місті тиждень тому і навіть не сказав про це.

– Я знаю, люба, мені дуже шкода.

– Я так це ненавиджу! Чому він така каменюка?

Мама мовчки опустила очі.

Пізніше того ж вечора, коли Скарлет пішла зробити канапку на ніч(грішила цим з дитинства і продовжує нині), вловила уривок розмови, у мами як завжди гучно чути співрозмовника, що, якщо подумати, часом було навіть дуже зручно.

– Я їй не потрібен, – стримано відповів батько. – Вона навіть не дзвонить.

– То може, ти б міг їй подзвонити?

– Їй це не треба.

– Ти її спитав про це? Ти був тут і не зустрівся з нею!

– Вона знає?

– Звісно вона знає, Діне. Твій батько з нею теж спілкується.

– Я просив його не казати.

– Чому було не зустрітись?

– Я не маю змоги кудись її зводити.

– Ти справді думаєш, що їй від тебе потрібні ресторани і культурна програма? Вона хоче тебе побачити!

– Вона це сказала?

– Звісно.

– Ні. Це твої слова. Вона говорить твоїми словами, Лано. Ти не знаєш її думок.

– А чиїми словами їй говорити? Вона живе зі мною і бачить все.

– Вона – дитина. Ти нав’язала їй неприязнь до мене. Вона ж дивиться вовком на мене, хіба не розумієш? Це все твій вплив.

– О, як же ти паршиво знаєш свою дитину, Діне! Твоїй дочці неможливо нав’язати нічого! В неї власна думка на все, навіть на ті речі, які було би правильно їй нав’язати.

– Що б ще ти могла сказати? – роздратовано кинув батько.

– Коли ви зустрічались востаннє? Пів року тому?

– Я все сказав, Лано, – сповістив він і поклав слухавку.

– Який же ти козел, Абрамс! – гаркнула вона, та було запізно.

Скарлет заборонила мамі писати чи казати йому що-небудь від її імені. Батько занадто боявся проявляти власні почуття, тож не знаходив нічого кращого, ніж знецінювати чужі. Вона закривалась, бо не хотіла, щоб їй знову зробили боляче. Не хотіла показати, що їй болить, коли від неї йдуть. А це батько вмів найкраще – зникати з життя інших людей, викреслюючи їх із власного і мимоволі передав цю бісову рису Скарлет.

Вона зібралась з духом. Серце гупало в грудях щоразу, коли вона намагалась зв’язатись із батьком. Стало млосно, та вона вводила букви одна за одною:

Привіт, як ти?

Все гаразд.

І більше нічого…Скарлет зітхнула відкинувши телефон. Який же він йолоп! Вона не напише йому ні слова!

Святвечір. Тиша.

Різдво ранок. Тиша.

Різдво вечір. Тиша.

Скарлет роздратовано хмикнула і набрала повідомлення:

З Різдвом!

І тебе, будь щаслива!

Кілька місяців тиші. Він забув про її день народження. Що ж…буває, вона не мала перейматись цим, але її це засмутило.

Сімнадцятирічна Скарлет не віщувала нічого доброго. Тож заплющивши очі, дівчина уже знала, що знайде у спогадах. Вона вступила до академії на кілька років раніше закінчення школи, це було безпрецедентно, перші два роки їй дозволили відвідувати академію безкоштовно, і гордості мами не було меж. Вона хотіла поділитись цим з усім світом, бо страшенно пишалась будь-якими успіхами Скарлет. Вона ніколи не стояла на шляху її мрії стати дизайнером. Навпаки, всіляко підтримувала і пропонувала будь-які гуртки, курси та групи, в яких вона могла б навчитись чомусь новому для себе у професії.

Батько ніколи не цікавився її вподобаннями і вважав, що все це вона ще переросте, тож ділитись із ним власними успіхами Скарлет не бажала. Мама, звісно мислила інакше, вона відправила батькові фото дочки із листом щодо вступу, яка усміхалась у камеру. І написала велике повідомлення про те, яка дівчина талановита і як мати пишається нею.

У відповідь було сухе:

– Молодець. Якщо це те, що вона сама хоче – добре.

Далі мама підняла тему оплати за навчання, яка буде відбуватись із третього курсу навчання, на що батько не забарився нагадати про чергові проблеми на роботі та відсутності грошей.

Скарлет тоді розсердилась. Вона набрала батька і висловила йому все, що думає про його відмовки, його гроші і все інше. Але у відповідь було традиційне:

– Ти телефонуєш чи пишеш мені тільки коли тобі потрібні гроші!

– Що ж чудово. То за твоєю логікою ти не телефонуєш і не пишеш, бо я тобі взагалі не потрібна?

– Летті…

– Не зви мене Летті! Я – Скарлет. Ненавиджу, коли ти так робиш! Мама тягне все це сама! Ти міг би хоч раз допомогти!

– Не згадуй про свою матір. Мені начхати. Я в твоєму віці уже мав першу роботу. Якщо ти так хвилюєшся за гроші і за неї, то шукай де зароблятимеш.

– Я маю навчатись, а не відволікатись на роботу. До того ж в мене наче як обоє батьків працюють. Чи ти думаєш скинув копійки раз на місяць і цього вистачить на пожерти, пожити і вивчитись? Ти такий наївний?

– Слухай, Ле…Скарлет, ти подзвонила мені, щоб що? Мати послала надавити на жалість? Не треба цього. Я сказав: як буде можливість – допоможу. Як нема – вибачай.

Скарлет зареклась ще бодай раз говорити з батьком стосовно грошей. Вона чітко усвідомлювала, що працюючи у великому місті батько має цілком достатньо, щоб орендувати апартаменти на п’ятнадцятому поверсі, а отже все не так погано, як він описує. Але те, як він подає все це…Те, як йому начхати на добробут дочки, бо «у тебе ж є мама», це завжди змушувало Скарлет відчувати огиду і гнів. Після сварки, вони не говорили майже рік. Він знову не привітав її із днем народження. Та вже за місяць вона вітає батька з його власним. Просто тому, що почуває себе розумнішою. І прагнула тицьнути цим йому прямісінько в мордяку.

Вже за кілька місяців він приїхав, різка зміна його настрою здивувала дівчину, бо він (о, Боже мій!) запросив її відсвяткувати пропущений день народження. Скарлет їхала на зустріч стурбованою. Вона не пригадувала, щоб так хвилювалась, перш ніж побачить тата. Вони бачились десь роки два тому і останній з них не спілкувались зовсім. Яким чином пройде ця зустріч, вона не знала. Вони домовились зустрітись у ресторанчику китайської кухні, де часто бували колись. Біля ресторану на неї чекав тато і дідусь. Батько всміхнувся, побачивши Скарлет і протягнув їй рожеві тюльпани.

– Дякую, – всміхнулась вона.

Тоді тато обійняв її і вони якийсь час так і простояли. Скарлет відчувала, що от-от заплаче, але стрималась. Дідусь був доволі ексцентричною людиною, драматичний художник якого ніхто не розумів, та і він не відставав – сам не намагався зрозуміти нікого. Той обійняв онуку і кинув якийсь загадковий жарт, вочевидь, зрозумілий виключно йому самому.

Вони зайшли до ресторану, тато допоміг Скарлет зняти куртку. Вона сіла за столик, навпроти батька і діда.

– Це тобі, – всміхнувся батько, протягнувши їй пакунок Pandora, у той період ці браслети були просто на піку своєї популярності. Скарлет всміхнулась і розв’язавши стрічку, яка була на пакунку, дістала білий квадратний футляр, де на подушечці виблискував срібний браслет із прикрасою у формі серця, яке обіймали крила.

– Я, звісно, не знаю чи ти таке носитимеш…Просто попитав у жінок на роботі, в них дочки твого віку приблизно…Вони порадили це.

Скарлет всміхнулась, піднявши очі.

– Дуже гарний, допоможеш?

Вона протягнула браслет батькові і підняла руку, щоб тато закрив застібку опустивши прикрасу на зап’ясток.

Дідусь всміхався, попиваючи свій чай, але нічого не сказав.

Вони пообідали, поговорили легко і ненапружено. Тато розповів, як сам приготував лімончелло, дідусь захопливо слухав, ставлячи питання. А Скарлет спостерігала за ними обома і не могла позбутись думки, наскільки вони всі схожі. Та сама лінія профілю, той самий колір волосся. Наскільки батько буде схожим на діда в старості. Ця думка засіла в її голові на довгий час, перш ніж вона усвідомила потім: не буде. Тато ніколи не буде старим.

Ця тепла зустріч після дня її вісімнадцятиріччя, була останньою зустріччю Скарлет із батьком. Далі були чергові сварки та ігнорування. Потім короткі листування, що починались із «як справи?» і закінчувались «я теж», з паузами на кілька місяців.

Востаннє, вони листувались влітку два роки тому. Скарлет добре це запам’ятала, бо саме дістала з чистого одягу свою улюблену футболку. Вона була дивного кольору, який вона зараз, працюючи з палітрами, описала б не інакше, як поєднанням відтінків 12-5202(горлиця) і 14-1315(фундук). Це була татова футболка, яку він колись, ще як виїжджав остаточно, залишив тут. Вона була із якісного трикотажу, який після стількох років постійного використання не зносився. Футболка була як нова, Скарлет колись обрізала її, зробивши оверсайз кроп-топ, і вивернула її навиворіт, бо напис був двостороннім і це мало цікавий вигляд. Скарлет одягнула її і сфотографувалась. Тоді знайшла їх старе спільне фото, де тато в цій самій футболці до усіх модифікацій. І відправила йому:

Привіт! Диви, які фото знайшла!

Привіт! Яка ти гарненька!

Футболку впізнав?

Це, що моя стара?

Еге ж! Обожнюю її, тягаю вже рік восьмий, тільки я її обрізала і вивернула!

Та вона ж, мабуть, геть зношена вже, хоча вигляд має класний на тобі.

Вона шикарна! Не зношується. Дівчата запитували, де взяла, кажу: татків підгон+мої вмілі рученята.

Та, це радше твоя заслуга, ти у нас майстер!

Дякую! Як ти?

Нормально, а ти як? В тебе є ще фото?

Дитячі?

Та усі. У мене дуже мало фото твоїх...

Скарлет надіслала йому шість знімків, де їй від чотирьох до семи років і кілька знімків, які робила в останні роки.

Дякую, доню.

Ти не маєш змоги приїхати найближчимчасом, чи може я до тебе?

Ні. Зараз багато обставин…Трохи пізніше.

Гаразд…

Добре, доню. Пиши мені, телефонуй. Люблю тебе.

І я тебе люблю, та.

Скарлет вибралась зі спогадів, впавши на кам’яний подіум. Від нього тягнуло солоною водою і водоростями. Вона притислась лобом до холодного каміння і заплакала.

Вже потім, пізніше, вона дізналась, що в лютому батьку діагностували рак легень четвертої стадії, у червні у нього була ремісія. Тож, коли вони спілкувались, йому якраз стало легше і він мав йти до одужання. Але уже восени хвороба повернулась і діяла дуже агресивно, забравши його життя в грудні.

Шум хвиль раптом змовк, Скарлет чула тільки власне дихання і шепіт:

– Летті…

Вона піднялась. Одна зі Скарлет, така ж як і наша, тільки на два роки молодша, залишила шеренгу і мовчки перегородила їй шлях.

– Ні. Я не хочу цього бачити, – хитала головою Скарлет.

Дівчина не рухалась, продовжуючи загороджувати шлях.

– Летті… – почулось знов.

– Ти, бляха, глуха?! – крикнула на себе молодшу вона. – Я сказала: йди геть! Я не дивитимусь більше жодних спогадів!

Вона розвернулась і пішла вперед, широко розкинувши руки:

– Йдіть всі У СРАКУ! – крикнула вона, показавши середні пальці обох рук. Доволі скоро її шлях привів її звідти ж, звідки вона і прийшла – до молодшої версії себе.

– Ой, бляха! Та ви серйозно?

Скарлет молодша мовчала. Тільки дивилась на старшу версію себе, мов на лайно. Вона б мала відчувати іронічність ситуації, але була занадто роздратована.

– Чого ти хочеш?!

– Звільнись! – відповіла молодша версія.

– Що? – перепитала Скарлет.

– Звільнись! – повторила вона, зробивши крок вперед.

Молодша торкнулась плечей Скарлет і різко розвернула її у протилежному напрямку. Дівчина роззирнулась. Вона стояла на березі, її підбори вгрузали в піску, а у воді, перед нею стояло дзеркало на весь зріст у рамці.

Почулось бурмотіння, але слів Скарлет розібрати не могла. Вона роззирнулась:

– Агов?

Подіум попереду, над водою залишався на своєму місці, шеренга дівчат і жінок стояли там, де Абрамс їх лишила. Вона знову поглянула на дзеркало. Бурмотіння ставало дедалі чіткішим, але слів все одно було не розібрати. Дизайнерка притулилась вухом до поверхні.

– Якого біса це відбувається?! – кричав хтось по той бік дзеркала.

Скарлет нахмурила брови, цікавою деталлю дзеркала було і те, що свого відображення у ньому дівчина не бачила. Його не було. Вона звісно пожартувала в своїй голові про сцену із «Новолуння», але це все одно не вселяло надмірної радості.

Перед дзеркалом опинилась інша Скарлет. Її волосся коротше, а на повіках градієнт від помаранчевого до бордового. Скарлет давненько не робила яскравий макіяж, бо їй раптом, після майже п’яти років постійного відточування хисту, набридло розмальовувати очі різними цікавими колірними рішеннями. Дівчина поправила своє волосся і зазирнула собі в очі. Вони доволі швидко набирались сльозами і Скарлет влупила собі ляпаса.

– Ай…Дідько!

Щока тепер була червона. Зате сліз як і не бувало.

Вона зітхнула. Тоді ще раз. Скарлет із відображення зчепила руки в замок за шиєю і закинула голову, поглянувши на стелю. Сльози знову збирались в очах, та вона не дозволяла їм вийти на поверхню.

– Чого я не можу пробачити, так це того, що втрачено скільки можливостей виправити стосунки, що на ладан дихали, – тихо сказала вона.

Дівчина, що стояла на березі смикнулась від цих слів, ніби її хтось штовхнув. Інша Скарлет, по той бік дзеркала заплющила очі.

 – Не можу зрозуміти, коли ти лежиш на смертнім одрі, невже ти не зважуєш своє життя, що підходить до кінця?! – крикнула вона.

Її пальці затремтіли і вона зчепила руки в кулаки.

 – Невже у тому скам’янілому серці не з’явилось щемливого болю, що ти просрав стосунки зі мною?! – крикнула вона знову у пусту квартиру. – Невже тобі не хотілось хоч трохи дізнатись про мене? Хоча б трохи поспілкуватись? Хоч перед смертю удати, що ми рідні, перш ніж бляха, піти?

Вона видушила сухий смішок.

– Чи ти навмисне лишив мені стільки питань для відповіді, щоб я що? Сповнилась жалю? Почувалась винною? А за що, та? Прошу дуже, я ж ТВОЯ дитина, тож схоже я не вмію відчувати провини!

Вона закрила лице руками і всілась на диван.

– Ти ніколи вирішував проблеми, тату. Просто тікав і в іншому місці створював нові. Ти просто тікав…

Скарлет на березі відійшла від дзеркала. Не було сенсу дивитись на це, не було сенсу згадувати. Так, батько завжди тікав від проблем, і тепер тікатиме вона, від спогадів про нього. Тож, дівчина дременула геть, вона бігла якнайдалі від берега, пісок сповільнював її кроки, засмоктуючи чоботи, немов трясовина.

Вона продовжувала бігти, і радісно скрикнула, коли пляж змінився черговим коридором зі скляними стінами. Вона дістала лопату, і розбила скло, тікаючи в сусідній коридор, тоді зробила те саме з наступною стіною, а тоді у іншому коридорі. Дівчина продовжувала бігти, аж доки не спіткнулась і не впала до лікарняного ліжка. Всюди пахло медикаментами, дезінфектором і відчаєм. Засвітлі лампи, забагато білого. Ледь вловимий, різкий запах сечі. Занадто змарніла, змордована хворобою людина на ліжку.

Вона не впізнала його. Думала, що опинилась не в тому місці. Проте це був тато. Його ніс, його очі. Очі, які завжди мали стовідсотковий зір, зараз шукали точку, яку зможуть розгледіти. Його шкіра була блідою, колись золотисте волосся, було відсутнє, його замінила бліда лисина з маленькими рожевими плямками. Батько страшенно схуд і не лишилось сліду від спортивного минулого юності легкого атлета. Він хрипів, бо не міг дихати, його легені заповнювала вода. Мав старший вигляд, ніж вона памʼятала. Старший, ніж, коли Скарлет бачила його востаннє. Тоді, шість років тому. Його дружина Еллен тримала тата за руку.

– Любий, ти памʼятаєш мене?

– Н-ні, – важко зітхнувши прохрипів він.

– А памʼятаєш свою молодшу донечку Скайлер?

Тиша. Очі неохоче рухались стелею.

– Не памʼятаю, – важко дихаючи із характерним булькотом, відповів він.

– А кого ти памʼятаєш?

На мить він застиг, очі продовжували невидющим поглядом рухатись стелею, а тоді спинились на одній точці. Він ніжно всміхнувся, заплющивши очі:

– Летті.

Скарлет затремтіла, відводячи погляд. Еллен поглянула на неї, так, ніби дівчина і справді тут була. Абрамс важко ковтнула.

– Вона поруч, любий. Вона прийшла до тебе.

Еллен підбадьорливо кивнула, її щокою потекла самотня сльозинка. Скарлет переминалась з ноги на ногу, а тоді повільно підійшла ближче.

– Це я, та... – взявши слабеньку шорстку руку з катетером у вені, прошепотіла Скарлет.

Його очі рухались десь довкола дочки, він ледь помітно всміхнувся, важко дихаючи.

– Я так хочу тебе побачити... – прошепотів він.

Вони мовчали, тато важко дихав, а Скарлет відчувала, як давиться власними сльозами.

– Летті? – покликав він.

– Так, тату? – хрипло спитала вона.

– Обійми мене, притули мою голову до себе, – попросив він.

І вона притулила, і звила від болю, який маскувала, який запихала якнайдалі останні два роки, не дозволяючи собі плакати. Даючи болю шанс стати самостійним, мучити її безперервним болем у сонячному сплетінні, який вона запивала жменями знеболювальних. Бо лікарі розводили руками. Бо можна тільки зняти симптом. Бо від розбитого серця немає ліків. А уламки мають тенденцію врізатися у мʼякі тканини і викликати загострення невралгії.

Цього ніколи не було. Скарлет не бачила батька під час хвороби, бо не знала про неї.

Але це могло би бути. Хтозна як би Скарлет прожила це, якби і справді була тоді в останні хвилини поруч з татом.

– Летті? – почувся голос.

Скарлет розплющила очі. Її руки були пусті. Вона знову перебувала у скляній кімнаті. Не було нікого, але татів голос був бадьорим і чистим. Він мугикав якусь з пісень Depeche Mode і Скарлет мимоволі почала мугикати із ним.

Він вийшов з тіні. Такий, яким вона його пам’ятала. Тоді, за шість років до своєї смерті. Вона усвідомлювала, що це спогад, симуляція, ілюзія. Але зараз вона не хотіла тікати. Вона втомилась від бігу. Тато підійшов впритул. Він був значно вищий за Скарлет, всміхнувся як завжди, одними губами. Кинув на неї задумливий погляд. Дівчина стояла перед ним, важко дихаючи. Очі пекло від постійних сліз, лице стягнуло від солоних потічків, що скрапували з підборіддя.

– Ну, чого ти плачеш? – спитав він, пом'якшившись.

Скарлет не мала відповіді. Бо їй болить? Бо шкода, що батьку довелося через це пройти? Бо жалкує витраченого часу на тупі образи, гнів та ігнорування? Бо зла, що він не зізнався про хворобу? Бо винить себе за мізерне спілкування з ним? Чи може все це разом? Може вона просто сумує за ним, може просто жалкує про втрачене життя, спілкування, втрачені можливості, втрачене все?

Тато дивився на неї так, ніби вона все це сказала в голос. А тоді підняв руку і притулив до себе, міцно обійнявши. Він поклав підборіддя на її маківку і погладив дочку по спині. Вони ніколи не були багатослівними одне до одного. Але зараз, чи не вперше за все життя, вони розуміли одне одного.

– Ну, все, Летті. Я пішов.

Він поцілував її у маківку, погладивши волосся, як робив завжди. Це був їх ритуал, коли вона була маленькою.

– Мені так тебе бракує, – прошепотіла вона.

– Що б ти не думала, я завжди любив тебе і завжди любитиму.

– Пробач мені за все, – тихо мовила Скарлет, не розплющуючи очей.

– Пробачу, якщо ти пробачиш, згода?

Вона, крізь сльози засміялась у його плече. Типовий тато з його умовами. Ніби він вмовляє щось поїсти, в обмін на десерт.

А тоді тато відпустив її і пішов, не озираючись. Як робив це безліч разів, от тільки тепер, він пішов назавжди.