Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Щоб сонце засвітило по-іншому
потрібно змінити свої координати.
Всім людям властивий страх. І саме зараз я його переживала. Ну не тільки його, трохи ейфорії, бажання якихось цікавих пригод, чогось нового, чого ще не було. І, хоча, це вже був другий рік навчання, все одно було якось страшнувато. Але ж для того він і є, страх, щоб його перемогли. Хоча більшість людей дають страху і часто безпричинному здолати себе. Потім нарікають все життя, що їм щось там не вдалося. Це абсурдно…
Так собі думаючи я поспішала на заняття. Це були перші пари цього року. Хоча і канікул було малувато, та все ж я скучила за однокурсниками, аудиторіями, викладачами. А ще за запахом книг. В кожної книги свій особливий запах.
День видався не дуже погожим. На небі висіли хмари, навіть протягом дня час від часу пускався дощ. Але життя вирує, незважаючи на перепади погоди. Звичайно, краще було б сидіти удома, закутавшись в теплий плед та читати книгу, або ж дивитись улюблений фільм з чашкою гарячого шоколаду, але інколи треба робити відповідальний вибір. Як би сказав наш куратор – якби ви прогуляли роботу, вас оштрафували, або вигнали б…вчіться зараз. На що ми все одно робили по-своєму.
На жаль, чи на радість (в майбутньому) мене занесло на міжнародні відносини, економічна географія... Якщо добре подумати, то вибирала мама… Як то кажуть, хто платить, то й і замовляє музику. А мені було практично все одно. Незважаючи, на те, що мені було вже 18, я і не думала «одумуватись», як мало не щодня говорили мама і бабуся. Моє життя було непоганим. Правда і нецікавим, але в тих в кого було більше цікавого було більше проблем. В мене тільки незадовільно з більшості предметів. Я то хотіла стати художницею…
- Привіт! Зачекай мене! - Пролунало з вулиці. Я оглянулась, це була Соня – моя подруга. Вона телефонувала зранку, але що прийде обіцяти не стала. Вчора у них вдома була вечірка. Молодший брат пішов у школу. Особисто я не бачу причин радіти, але що мені до цього.
- Привіт! – відказала я, і усміхнулась аж по вуха. – Як твій братик?
- О! хоч він був винуватцем свята його ще о дев’ятій запроторили в ліжко. Він довго сердився і плакав.
- Класно, що в тебе є брат. – зітхнула я в черговий раз.
- Після такого ти б думала, що класно, що у тебе його немає.
- Але ж це просто несправедливо. – я знала, що це дармове ниття, та все ж не втрималась.
- Так, міс справедливість давай вже будем топати, бо в нас нові заняття, нові преподи. Думаю не варто попадати в немилість з першого дня.
- Мама завжди говорить, що хто платить, той…
- …замовляє музику. Думаю, що зараз це несуттєво. Ходімо, займемо кращі місця, поки всі припхаються!
І сьогодні нам навіть пощастило. Кращі місця, а для нас - це біля вікна десь посередині аудиторії, були вільні і ми швидко позакидали свої сумки за столи. І подались привітатись з нашими однокурсниками, що сиділи на задніх партах. Вони, як і я були далеко не відмінниками, та і їх це не цікавило. Всі ми знаєм, що в нас по житті оцінки грають не дуже велику роль. Важливо куди ти приточиш, те що знаєш, і не «знаєш» також.
