Раді Вас бачити!

Наступного дня нам побачитись не вдалось, та я мала чим себе зайняти. До мене зателефонував Адріан і запросив на каву. Та і чому я мала відмовлятись – він мій друг врешті решт! Тому після пар я подалась в «Сніжинку». У них були столики надворі і найприємніше, парк недалеко, тому тут непогане місце.

Спочатку він мав забрати мене та не встигав, виникли якісь накладки. Тому він попросив зачекати мене кілька хвилин. Та мені й не було важко. В такому місці можна і самому посидіти. Тож я замовила капучіно та сіла на вулиці, зі сторони парку. Хоча я тільки вчора там була, та природи ніколи не буває багато, як і милування нею.

Коли офіціантка принесла напій завився Адріан. Спочатку він мене не побачив, я сиділа майже в кутку, тому пройшов мимо до дверей. Та на якусь секунду обернувся в мою сторону і ми зустрілись поглядами. Ніколи не думала, що буду рада бачити людину, яку так мало знаю. Та він не лишив мені вибору. Минувши інший столик на шляху і широко усміхаючись він протягнув мені букет з білих троянд. Уявлення не маю, скільки їх було, та я на якусь секунду втонула в ніжних пелюстках і ледь відчутному аромату.

- Який я радий тебе бачити. – Заявив він усміхаючись.

Я тим часом поклала букет на стіл і підвелась, щоб обняти його.

- Я тебе не менше. Ти якийсь не такий, як минулого разу…- відразу підмітила я. Його чорне волосся, як воронове крило, трохи відросло і стало ледь хвилястим, і він зробив собі бороду - чінстарп! Я не стрималась. – Добре, що вона в тебе не така густа, як в Санти.

- А то що? – Заусміхався він, все ще тримаючи мої руки.

- Я б тебе не впізнала. Присядь. – запросила я його. – Будеш щось? Сьогодні я пригощаю.

- Е, це вже ні. Навряд тут є якесь хороше вино, та і я за кермом. Зробіть мені каву, тільки нормальну, скільки вона коштуватиме, мені байдуже.

Запитавши чи ми ще щось будемо офіціантка залишила нас.

- Що ти тут робиш? – мені було дуже цікаво, бо він не говорив раніше і не писав, що приїздить.

- Є одна причина. Не знаю, чи тобі варто говорити.

- Я думала, що ми друзі.

- Так-то. Гаразд. Я приїздив, щоб розстатись з Крістін.

- Ого. – тільки й спромоглась вимовити.

- Хей. Не міг же я з нею по телефону порвати. – Виправдався він.

- Ти не маєш, щось мені пояснювати. Це ваша справа. Просто більшість би дійсно написали, чи подзвонили б, так простіше.

- Знаю, та вона хороша дівчина. Я її поважаю, це було б неправильно. Тим більше, не її провина в цьому, вона мала про це знати.

- А в чому ж?

- Я любив іншу, увесь час поки зустрічався з нею. Думав, що забуду. Та мені не вдається. Тому я не хочу, щоб вона страждала через мене. Я її люблю також, по-своєму та це не зовсім те, чого я хочу.

- То чому ти не зустрічаєшся з тією, що любиш?

- Вона не любить мене. – він потряс рукою волосся.

- Це звісно, проблема. Навіть не знаю, що тобі сказати. Любов не купиш – це точно. – Що додати ще я навіть не знала. Йдучи сюди я очікувала на дружню розмову, а не на сповідь, та коли ми вперше зустрілись я теж була досить відверта. То чому він не може очікувати, що я його вислухаю? На те й є друзі.

- А за тебе я дуже радий, - різко змінив він тему.

- Немає за що радіти, поки що. – віднікнулась я.

- Чому ж, якщо ви зустрічаєтесь, то це класно. Здається, твої мрії здійснились. – резюмував він.

- Та чи здійснились. Тепер ми переживаємо, що б ніхто не дізнався. Такі стосунки між викладачами та студентами ніколи не вітались.

- Він же ще не викладач.

- Тим більше. Із моєю допомогою його кар’єра може накритись.

- Що ж, він знає чим ризикує. – Вперто вів своє Адріан. – Якщо він мужчина, саме він має відповідати.

- Як скажете, та я от феміністка.

- Це не має ніякого значення. – Махнув він рукою. – А як там рибки? Ти хоча б годуєш їх.

- Звичайно, вони такі чудові. – Напевне, моє обличчя сяяло. Бо рибки були для мене маленьким чудом прямо в кімнаті. – Та тепер, коли вони є я боюсь, що не зможу нікуди поїхати. Хто їх годуватиме? Вони помруть без мене.

- Щось схоже говорить мій батько про свої виноградники…- Задумавшись сказав Адріан. – Ми відповідаємо за тих, кого приручили.

- Взагалі-то, я їх не приручала. Ти їх купив, от і будь добрий, дбай.

- Хочеш, що б я їх забрав? – Спохмурнів він.

- Ні, ні! Що ти! Звісно ні. Я пожартувала. – заспокоїла я його. – Я медитую біля них. Просто незвично дбати ще про когось окрім себе.

- А саме в цьому цінність кожної людини.

Ми ще довго говорили. На парк почали спускатись сутінки і стало холодно. На небі з’явились чорні хмари. Все віщувало дощ. Тож ми вирішили збиратись. Адріан запропонував мене підвезти, і коли ми доїжжали додому то великі каплі дощу розбивались об скло його Субару. Мені стало сумно. Не хотілось прощатись з людиною, з якою проводиш час так добре. Тим більше, ми навряд скоро побачимось. Раніше він приїздив до Крістіни. Зараз йому немає сенсу сюди їхати. Можливо, коли я буду в Італії, то сама знайду його.

- Що ж, ми приїхали. Дякую за гарний вечір.

- Це я тобі вдячний. Ти стільки часу витратила на мене. Надіюсь, ми скоро побачимось.

- Я теж.

І тут він нахилився і чмокнув мене у щоку.

- Хей. – вирвалось у мене.

- Вибач. – він щиро засміявся.

- Твоя борода колеться! – вигукнула я.

- Збривати її я точно не буду. – і він погладив її.

- Якщо ти думаєш влюбити в себе ту твою дівчину, чи жіночку то доведеться, - самовпевнено заявила я, хоча виглядав він шикарно і тоді і зараз.

- Навряд. Думаю, я їй таким сподобаюсь більше. Пиши.

- Ок. Пака.

- Пака.

Я вийшла з машини і стала біля своїх воріт. Адріан розвернув авто та поїхав. А потрібно ж було запросити його на чай. По-свинськи я себе повела. Але, врешті-решт на чай до мене, останнім часом попадають лише козли.