Раді Вас бачити!

До другої пари Соня вже знайшла нашого поета. Його звали Антон. Свої твори він просто забув. Забирав книги, вони залишились внизу, як сироти, а так як в нього їх гори, то не помітив пропажі. І таке буває.

Після пар вона мала нас познайомити. Йти і шукати його по аудиторіях було не в моєму стилі. А зачекати під корпусом – простіше нікуди.

Тож після останнього дзвінка вона потягла мене на вулицю. Мерзнучи та підтанцьовуючи біля дверей я вже пошкодувала, що вона не завела мене познайомитись прямо на перерві.

- Привіт! – прозвучало в мене за спиною і я повернулась. – Я Антон. А ти, очевидно, Олівія, дякую, що повернула мені вірші.

- Взагалі-то я не збиралась їх повертати. Я обіцяла прочитати їх бабусі. Ти віднайшовся занадто швидко. Не без детективних талантів Соні. – відзначила я.

- Я знаю. – заявила вона. – Що ж, ви знайомтесь, а мені треба бігти на побачення. – вона чмокнула мене в щоку і поспішила.

- То ти дасиш свої вірші? – спитала я в нового знайомого.

- Якщо запросиш мене до себе на чай, то я сам їх прочитаю…ну і інші також.

- Ну що ж. Ходімо.

Антона це здивувало, я ж ніколи не ходила кругами. В більшості випадків. Я ж його не на побачення кличу, а на чай до бабусі.

Мені взагалі не подобались блондини. І не важливо, що він як більшість був симпатичним. Тим більше, навіть забуваючи Стаса я все одно про нього так і не забула.

Вже через дві хвилини ми їхали в маршрутці. До мене можна було б пройтись пішки. Та не сьогодні. Занадто холодно.

- Кого ти це мені привела? – весело запитала бабуся, коли ми з Антоном зайшли на кухню.

- Це Антон. Це він написав, ті вірші, що я знайшла, і як він стверджує - ще багато інших.

- Доброго дня! Я вже знаю, що Вас звуть Рая. Дуже красиве ім’я! Мені дуже приємно з вами познайомитись.

Бабуся хотіла потиснути йому руку, але він різко перевернув її і поцілував.

- О! давно не зустрічала таких джентльменів. – усміхнулась вона. – А тепер, коли ми познайомились, давайте ви пообідаєте, а опісля, ви Антоне, прочитаєте свої вірші за чашечкою чаю.

В нас був на обід червоний борщ та деруни. А до чаю бабуся спекла вчора бісквіт, а сьогодні приготувала тірамісу. Тож ми смачнюче поїли і сіли пити чай. Антон дістав блокнот і ще пачку листків, зверху лежав той що я знайшла.

- Не бійтесь, - засміявся він. – Я не буду Вас так катувати. Прочитаю всього кілька, тих що кращі.

- Це вже нам, юначе, вирішувати, що краще! – з гордістю заявила бабуся.

І Антон почав читати вірші. Спочатку прочитав знайдені мною. Потім ще кілька з чорновиків та з блокнота. На кінець питально глянув на мою бабусю.

- Ну що ж, непогано, непогано. А ти показував редакторам газет чи журналів.

- Та ні. Хіба вони надрукують щось зараз без грошей?

- Звідки ж ти знаєш.

- Просто я боюсь, якщо мені відмовлять, що я не захочу писати далі. Хоча б для себе.

- Тоді я тебе відведу. Спочатку домовлюсь, правда, коли він нас прийме. А потім Оллі скаже тобі, а там вже зустрінемось. Думаю, що надрукувати твої вірші в газеті – найпростіше, що може бути.

- Був би Вам неймовірно вдячний!

- От і чудово. А ти знаєш, наша Оллі – художниця. Малює прекрасні картини. Правда з минулої виставки нічого не лишилось, та вона намалювала вже кілька полотен для нової. Не хочеш побачити?

- Звичайно! Якщо вона не проти.

- Антоне. Я вибачаюсь, та я нікому не показую своїх картин до виставки.

- А твоєму батькові? – заперечила бабуся.

- Окрім нього нікому.

- То хоча б покажи те полотно, що ти лишила собі.

- Ба!

- Тоді ескізи.

-Ну добре.

І я покинула їх пішовши за моїми малюнками.

І здалось воно мені! Треба було покласти їх назад. Тепер ніяк його не зчихаєшся. І так проблем вистачає. І виставка, і навчання і Стас…а тепер плюс Антон. Кльово! Не впадайте дітки в паніку. Все буде ок! Бабая не існує!

Порившись в своїх речах я дістала старі ескізи. Деякі з нових мали стати стартом для кількох картин, тому я їх вирішила не брати. Захоче поглянути – хай приходить на виставку, вхід безкоштовний.

Подивившись мої ескізи, він нарешті зібрав речі та покинув наш дім, а я зітхнула з полегшенням. А дарма. Бабуся при кожній нагоді торохкотіла про те, який хороший і розумний хлопець, а гарний, а поет. Що робить з жінками банальна галантність! Навіть з моєю непохитною бабусею.

Наслухавшись її хвалебних гімнів я чкурнула до себе в кімнату. Потрібно було написати лабораторну, підготуватись до контрольної і було б непогано трохи помахати пензликом, щоб встигнути хоча б до середини березня.

Та мені чомусь захотілось щось написати самій…можливо правду співається у пісні – «…кожен пише в 19 років…». Може і той самий Антон тільки й пише, що йому якихось дев’ятнадцять плюс-мінус. А далі настане повний вакуум, як і до того. Може я зможу написати не гірше за нього? Взявши аркуш паперу я почала писати, що спало на думку, про мої почуття…

Взявши в руки свої малюнки,

доторкнувшись до сторінок

я пригадую погляд твій, усмішку

і пригадую сотні думок

Забери їх, хай мучать тебе

Забери, бо так важко з ними

Поясни, як це так буває

Ти не тут, та тебе кохаю

Ти поїхав кудись до себе

Все одно у нас спільне небо

Все одно по одній Землі ходимо

Може наші шляхи перетнуться

І на очі мої потомлені

Сльози радості навернуться…

Ніколи не вважала себе поетом і не писала, але мої рядки мені здались не гіршими ніж цього новоспеченого бабусиного улюбленця. І я б показала їх їй. Та це було так особисто, так відверто і про Стаса. Вона б здогадалась. Точно здогадалась. Вона і так знає. Вони ж мені з Анною Михайлівною всі кісточки перемили, це точно.

Відклавши вірші я почала робити домашку. Спати ж мені довелось лягти пізно. Контрольна потребувала жертв, а я оцінки відмінно. Адже якась прекрасна точка на карті чекає мене!