Раді Вас бачити!

Канікули закінчились. Різдвяні канікули в студентів взагалі короткі. Не те, що мені вдома нічим зайнятись. Я знову малювала. Мої картини мали успіх – їх розкупили, всі. Тато намірився зробити ще одну виставку наприкінці зими, або ж весною. Тому я майже не сумувала зимовими днями. За вікном мело і часто мело на моїх картинах. Але коли прийшла пора йти в універ я зраділа. Мені хотілось поспілкуватись ще з кимось окрім Соні та бабусиних подруг.

Мені хотілось добре попрацювати. Якщо все складеться не гірше, то є можливість поїхати ще кудись. Я ще не вирішила, але то не важливо. Головне, що батьки вже пообіцяли. Формула простіше простого – сесія відмінно плюс виставка рівна моїй тижневій поїзді туди, куди душа забажає за межами країни. Вдома я в будь якому випадку поїхала б відпочивати.

На цей раз я думала, про Лондон…чомусь ціла Велика Британія якось не пасувала до моєї поїздки; про Францію, США або ж навіть Чилі.

Довго вагаючись я подумала, що вирішу це потім, по дорозі…а зараз потрібно затягти шнурочки та починати бій.

Перший день і кілька наступних був дуже насичені запитаннями, майже кожен мучив мене розпитуваннями про виставку з картинами та про Індію, довелось десяток разів показувати фото та повторяти одні й ті ж слова. І, якщо першого дня мені це подобалось, то на четвертий хотілось просто кудись втекти. Могли ж усі зійтись в один день, раз мене послухати та й усе. Але ж ні. Вони заставляли повторяти мало не всю історію, а інколи навіть на заняттях. Я розумію, що не всім пощастило так як мені, і дехто не може поїхати навіть далі, ніж за межі Луцька, та мої фото майже нічим не відрізняються від фото в інтернеті, притому, описи там набагато красномовніші, за мої скудні оповідки.

Єдине, чим я їх дійсно порадувала - були привезені сувеніри. Так вже вийшло, що не могла я обділити нікого. Тепер маленький Будда буде у всіх них.

Дні знову потекли як і раніше, стрімко і захоплююче. Кожен день був більше, ніж просто повний, переповнений. Та як я себе не намагалась обдурити, все було марним. Одна справа, бути на відстані від людини, але мати якусь надію, а інша, коли її вже нема.

Ця пустота прокрадалась непомітно і тоді коли я була одна, а мій розум вільний від повсякденної роботи. По дорозі, у транспорті, коли пила вранці чай, увечері перед сном. Печаль з’їдала мене, як я не намагалась витравити її. Ноги просто несли мене у ті місця де нам так недовго довелось бути разом. Я навіть подружилась з Анною Михайлівною, часто передавала бабусині посилки, і ті що вона передавала їй. Десь підсвідомо я надіялась, що він хоча б випадково опиниться там.

І як могла намагалась зробити вигляд, що в мене все прекрасно. Та двох людей мені просто не вдавалось обдурити – бабусю й подругу. Вони ніби відчували, що зі мною коїться, Соня точно могла здогадатись, а от бабуся якось інтуїтивно. Вони обидві опікали мене як могли, що, чесно кажучи ще більш погіршувало ситуацію. Якось я навіть не витримала і накричала на Соню, вимагаючи більше не сюсюкатись зі мною. Вона гордо витримала мій напад, а потім сказала:

- Що ж ти хочеш від нас? Хіба ти не знаєш, що з хворими завжди так?

- Я не хвора!

- Тільки трошки хвора твоя душа…

Таких проникливих слів від неї мені не доводилось чути раніше. Я розплакалась, вперше за цілий місяць. Плакала навсхлип, аж розривалась душа. Вона ж лише принесла води, носовичків та залишила мене одну. Для того, що б поплакати мені не треба було когось…мені треба було поплакати. На душі стало трохи світліше, легше.

Потім знову прийшла Соня, вона покопирсалась на моєму столі і знайшла папку з ескізами. Я так ретельно готувалась до першої виставки, що закинула малювати на простому папері.

- Думаю, це тобі допоможе, - усміхнулась вона і обняла мене вільною рукою. – Ти ж у нас малюєш майбутнє…намалюй своє і нехай воно буде прекрасним.

- Навряд чи це подіє…

- А чому б і ні? – зацікавлено запитала вона.

- Ці рисунки я не задумую наперед, я не бачу чогось перед собою.

- Ну і що. А може вийде. Це було нереально круто.

- Просто співпадіння, - відмахнулась я.

Краще придумай, як мені повернути Стаса. – Подумала я. І мочки взяла папір і олівець.

Тепер в ті моменти, коли мене раніше затоплювала журба, тепер я думала, як мені його повернути. Ну, можливо не повернути. Ми ж не зустрічались. А могли б! Спочатку я винуватила лише себе, а потім, поглянувши на все очима Соні, зрозуміла, що ми обоє наробили дурниць але на те вони й помилки, що б їх виправляти.

Проте, всі мої ідеї були абсурдними.

Знайти і додати його в друзях на фейсбуці – тупіше нікуди. Це я мала б зробити відразу, або ж він. Кавалер має робити перший крок. Її ми відкинули моментально.

Соня запронувала відправити йому картину з ним самим у подарунок. Ідея нічим не краща. Навіть якби я вирішила її відправити, то адреси в мене не було. Я навіть не запитала в якому універі він вчиться.

Я хотіла написати йому лист. Електронний. Але ж кавалери роблять перший крок – так завжди твердила бабуся. І в мене не було його емейлу.

В мене був номер мобільного. Але що мені сказати…цілком можливо, що він знайшов собі іншу дівчину і давно забув про мене. Та і його жести були якимось в’ялими, зазвичай, сучасні хлопці більш розкутіші. Якщо не рахувати тих кількох моментів на одинці, що він зробив, щоб показати мені і іншим, що я йому подобаюсь? Шукав поглядом в кабінеті? Аж один раз взяв за руку на виду у інших – нічого собі! Вже тільки через ці шляхетні жести він мав би просити моєї руки. Тож за якихось кілька днів я кинула придумувати нові рішення і почала намагатись ще більше заповнити своє життя.

Уже повним ходом йшов лютий, навіть минув Валентинів день. Наближалась весна. Хоча я ще не відчувала себе здоровою, але мені було легше. Мій розум прийшов до тієї точки, в якій потрібно відпустити людину, коли її любиш і мені нарешті це вдалось. На душі було легко і приємно.

Зазвичай наступна точка це пошук нових почуттів. Але я вже знайшла людину, яка потребувала моєї любові та поваги – це була я. Ми рідко себе любимо по-справжньому. Досить часто ми зовсім не жаліємо себе, або жаліємо. А себе потрібно любити, і як себе любити по-справжньому я ще мала дізнатись.