Раді Вас бачити!

Ми з Сонею після пар пробіглись по магазинах. Мені вдалось знайти шикарний костюмчик. Туди входила спідниця «шотландка» довжиною до середини бедра, в складочку, біла рубашка покроєм схожа більше на чоловічу, ніж на жіночу та жилетка. Краї рубашки були довші за жилетку та спадали на спідницю.

- А тепер потрібно купити тобі до цього приголомшливого костюмчика туфлі, і кулон! – Засміялась щаслива Соня. Вона і собі придбала миле платтячко в цьому ж магазині. – Диявол криється в деталях.

Так ми і зробили. Кулон кулоном, а туфлі були шикарні, на стійкому каблуку з платформою. Потім Соня прямо в парку на лавці почала поправляти мій макіяж захоплена всім дійством, ніби збирала мене на бал, а не на додаткові заняття. Вкінці вона заявила: ти виглядаєш набагато краще за тістечко із заварним кремом твоєї бабусі, як би я була хлопцем який має тебе щось вчити, то забула б що саме вже на першій хвилині.

- Ох, і не забудь. – Вона впихнула в руку пакет. – Хазяйці квартири ти маєш сподобатись.

Про це ми також подбали. Придбали найкращий торт і дуже дорогий коньяк. Соня сказала, що цього більш ніж достатньо. «Ти ж могла і нічого не принести.»

На останок вона чмокнула мене в щоку і запхнула у маршрутку.

Двері відкрила хазяйка квартири. Так як він дав код під’їзду я вирішила не телефонувати зайвий раз. Ми ж домовлялись, що я прийду. Навряд він забув.

- Доброго дня! Станіслав Володимирович вдома?

- Доброго дня! Так. А ви його дівчина? – запитала пані, що відчинила двері. Звичайно, такого прийому я не очікувала, та якщо не хотіла цього чути варто було одягнутись по скромніше.

- Ой, ні. Тут напевно якась помилка. Він мій викладач, ми домовились про додаткові заняття. – Поки я говорила вона жестом запросила мене ввійти і закрила двері. – Мене звати Олівія, а Вас?

- Анна Михайлівна, дуже приємно. – вона усміхнулась і потисла мені руку. Незважаючи на свої роки вона була ще досить гарною, очевидно доглядала за собою.

- Мені також. Це для Вас. – Я протягнула їй пакет. Вона здивовано поглянула на мене.

- Це що?

- Перший раз в хату з пустими руками не можна.

- Ну гаразд, - поблажливо усміхнулась вона мені. – У вашого Станіслава Володимировича ще учень. Ходімо на кухню, я поставлю чай, і ми зможемо його там зачекати.

Вона провела мене на кухню та поставила чайник.

Анні Михайлівні було років 60, можливо менше, та навряд чи. Вона вже була на пенсії. Колись також викладала. Інколи навіть зараз її кликали когось заміняти, але увесь час цим займатись вона не хотіла. Вона часто подорожувала. Здебільшого по Україні, провідувала дітей та онуків. Саме наш декан попросив її прийняти квартиранта на деякий час. Вона жила сама, то їй було навіть веселіше. Та і Стас виявився досить приємним співрозмовником.

Вона хотіла розпакувати торт та я сказала, що не варто і з великим задоволенням посмакувала її смачнючими домашніми рогаликами. Вона поклала мені їх із собою.

Виявилось, що вона знає мою бабусю. Їхні чоловіки працювали разом в одній установі. Правда після смерті як мого дідуся, а після і її чоловіка вони більше не підтримували контакту.

Поки ми пили чай на кухня прийшов Стас.

- Доброго дня, Олівіє. Анно Михайлівно, чому ж ви не сказали, що це до мене. Я думав, що то у Вас гості.

- Вийшло, Стасе, що гості і у мене. Олівія внучка однієї моєї старої знайомої з якою ми втратили контакт багато років тому. Ідіть вже починайте заняття. А ти Олівіє, передавай бабусі привіти, рада буду її бачити у себе в гостях.

- Обов’язково. Ми також будемо раді бачити Вас в себе. Наша адреса не змінилась.

- Це чудово. Ідіть вже. – махнула вона на нас рукою, ніби виганяючи.