Раді Вас бачити!

Ледве я встигла подумати над тим, що сталось. Як до мене підсунулась підпартою рука Соні з запискою: «що це було?»

Я відписала: «нічого не розумію.» На що вона написала: «Думаєш, він справді заблудився? Практикант! Напевно він хотів познайомитись з тобою! Я все бачила!»

Мені ця переписка вже набридла: «ти дістала мене».

- Я бачу вас Віктор Іванович не дарма вигнав з аудиторії на лекції. – пролунав його голос в тишині. Всі якраз повторювали записане і це було якось дуже вже голосно.

- Володимир Станіславович, мені просто батьки новий телефон ще не купили. Розумієте? На моєму немає ні соціальних мереж, ні вайберу. Тому ми з Оллі просто змушені писати листи одна одній. – заявила діловито Соня.

- Взагалі-то, мене звати Станіслав Володимирович. А на моєму занятті ви будете займатись предметом, а не перепискою. Не хочете здати мені ваші писульки? Я чекаю.

Соня глянула на мене винуватим поглядом.

- Можете загорнути, я не читатиму. – Сказав він поблажливо.

Вона загорнула записку і занесла йому. І навіщо було сідати на першій парті?

Після цього він почав задавати питання з першої лекції по списку у журналі. І відмічав у своєму зошиті кожну правильну і неправильну відповідь. Питання були досить прості для тих, хто слухав лекцію, чи прочитав книгу. Я ж не зробила ні того, ні іншого. Проте черга моя таки прийшла.

- Олівія. Назвіть, будь-ласка, найбільшу Європейську річку. – сказав він і лукаво усміхнувся. І звідки він міг знати, що я не знаю її назви.

- Волга, - прошепотів ззаду Костя.

- Волга, - не сумніваючись у його правоті, він же у на відмінник, сказала я.

- А от і ні. – заявив Б.В. – краще б ви слухали лекцію, а не підказки інших. Костя, вам також мінус.

- За що? – вигукнув він підстрибуючи з-за парти.

- За те що підказали і мінус за те що підказали неправильно.

- Блін…Оллі, через тебе в мене неприємності! – прошипів він мені в спину.

- Я ж тебе не питала.

- Ваші особисті проблеми вирішите потім. – заявив він – А ви Оллі. Олівія. – виправився він. – Вам питання ще задавати чи краще наступного разу. – і змірив мене презирливим поглядом. Фе! Як він сміє, та я точно помщуся!

- Напевно, краще мене взагалі нічого не питати. – відповіла з викликом я.

Хлопці позаду захихикали.

- Вона в нас вільний художник – заявив Микола. За що я його і не любила, так за те що пхає носа не у своє діло. Але на цей раз я його проігнорувала, пильно зосередившись на Стасикові. Я для себе вирішили так його далі називати.

- Ви можете у вільний час бути ким Вам заманеться, але на парах, краще б ви вивчали, те що треба. Може вам необхідні додаткові заняття з репетитором, чи посидіти в бібліотеці. Врешті-решт навіть в інтернеті зараз є більше ніж достатньо інформації.

- А яка ж все-таки найбільша річка, - запитала я. Мені було все одно, але спровокувати когось – моє хобі. Плюс однокурсники можуть тим часом зайнятись чимось кориснішим, ніж відповідати на питання.

- Про це ви прочитаєте самі, - сміючись мовив він.

- Тільки тоді коли Ви будете моїм репетитором.

Він засміявся, що вибило мене з колії. Я замовкла.

- Якщо це Вам чи комусь з ваших друзів допоможе, я можу проводити додаткові заняття. Мені не важко. А тепер продовжимо.

До кінця заняття він мене більше не чіпав. Хоча більшість викладачів намагається допомогти заробити студенту хоч якусь оцінку. Але ж навіщо мучити людину і себе, коли та нічого не знає? Не бачу сенсу. Поки він всіх опитував я потихеньку відкрила папку, дістала чистий лист і почала малювати. В гуглі я швидко найшла фото нашого собору св.. Петра і Павла і почала малювати.

Це було одне з моїх улюблених місць. Я любила приходити туди, сидіти на дерев’яних лавах обабіч, милуватись. Все навколо здавалось якимось особливим – і будівлі, і замок, навіть люди, які проходили мимо. Мені здавалось - вони знають якусь таємницю, чи є учасниками якоїсь таємної ложі, як масони чи ілюмінати. Навряд чи в маленькому Луцьку таке могло бути, але хто зна. Їхнє існування завжди трималось в таємниці та і жінок туди не брали. Хоча я з ними згодна. Деяких жінок їм варто було боятись і не допускати до влади, адже вони б змінили світ на краще набагато раніше. Можливо саме тому жінкам не давали права голосу стільки тисячоліть, спалювали «відьом» на полум’ї інквізиції, не допускали в університети.

За такими роздумами і малюванням мені стало навіть якось ніяково. Стільки жінок боролись за мою свободу вибору і пересування, можливість голосувати і вільно висловлювати думку, бути цілою особистістю, можливо навіть заплатили за це життям, а я? це так я ціную їх внесок? Використовую можливості які вони вибороли?

На мить я відірвалась від паперу і уважно подивилась на нашого практиканта. Він зараз заповнював якість папери. Зосереджено виводив рукою кожну букву.

Я зроблю це.