Раді Вас бачити!

До кінця наступного тижня до мене не пускали нікого чужого. Мо я ще кого відшмагаю трояндами. Коли мені стало майже добре, то мама нарешті віддала телефон.

На мене чекала величезна гора пропущених дзвінків та повідомлень і не лише на телефоні, а й в соціальних мережах.

Писали друзі, родичі та знайомі, запитували як здоров’я…

І звідки всі дізнались? Запитувала я сама себе.

Більшості відповідала, що виздоровлюю.

На фейсбуці мене знайшов Адріан. Я з радістю додала його в друзі. Цілком можливо, якби не він, все могло б закінчитись куди гірше. Та собі я вирішила одразу – ми друзі і на тому все. Тим більше він в Італії, а я в Україні. Впринципі, це не така вже в проблема, та мені більше не хотілось ніяких стосунків.

Додавши його в друзі, в першу чергу я написала лист подяки за допомогу. Це найбільше, що я могла зараз зробити.

Хоча до кінця тижня я вже відчувала себе прекрасно та на вихідні додому мене не відпустили, лише в понеділок.

Аж незвично було покидати лікарняну палату. Коли я вийшла на вулицю був прекрасний погожий день. Яскраво світило сонце, а на деревах починали розпускатися бруньки, в клумбах обіч лікарні почали вилазити підсніжники і ще якісь квіти.

Я вдихнула на повні груди. Повітря було таким приємним і свіжим, сонце ніби пестило шкіру. Нарешті весна. Звичайно, холодно ще буде. Але не так як того вечора, не так як взимку. Зараз весна. Кінець березня.

Через тиждень моє день народження. П’ятого. Дев’ятнадцять. Раніше я не хотіла святкувати, та зараз, після всього пережитого так хотілось зробити справжнє свято для душі. Запрошу тільки близьких друзів. Нашу п’ятірку.

- Про що думаєш? – запитав тато закидаючи сумки на заднє сидіння.

- Так свіжо.

- Знаєш в мене є щось для тебе, - додав коли ми сідали у машину і подав гарний пакунок, - я думав, що подарую на день народження, та це тобі в честь поправки!

Я швидко здерла красиву обгортку. Це був фотоапарат. Можливо навіть кращий, ніж я мріяла. Та і я не встигла добре подумати що саме я хочу.

- Дякую татку. – я чмокнула його в щоку. – Думаю, він чудовий.

- А ще кращі будуть фото зроблені ним! А що тобі подарувати на день народження?!

- Я не хочу святкувати як зазвичай. Хочу посвяткувати зі своїми друзями: в кіно, на піцу, на дискотеку чи щось подібне. Розумієш? – тато кивнув головою. – Якщо ти не проти просто профінансуєш…я не буду витрачати надто багато.

- Не переживай. Я знаю. Ти в мене майже економна, - пожартував тато і завів машину. – Профінансую. Але в мене пропозиція до тебе. Не хочеш після пар попрацювати у фірмі. Тільки вже серйозно. Ти ж знаєш. Бізнес лишиться тобі, коли я вийду на пенсію.

- Думаєш, це хороша ідея. Твоя дружина справиться краще.

- Не думаю, тим більше, в нас немає того головного спільного що робить сім’ю сім’єю – дітей. І навряд чи вони будуть. Та й хто зна. Сьогодні ми разом, а завтра можемо розійтись, як показує досвід з твоєю мамою. То ж ти єдина спадкоємиця. – закінчив він.

- Добре. Я приходитиму у вільний від занять час. Думаю це буде на користь у всіх можливих сенсах. Мало кому випадає попрацювати мало не керівником у реальній фірмі в такому віці.

- Оллі, не ображайся. Та ти не будеш керівником одразу. Тобі потрібно познайомитись зі всіма ланками виробництва, що б ти змогла зрозуміти суть фірми, її роботу, прониклась нею. Тільки тоді ти зможеш стати власником успішного бізнесу.

- От намаєш, - сказала я, - То тепер я буду продавцем? Чи на виробництві?

- Саме так. Якщо освоїш ланку і почнеш працювати на рівних з іншими – перейдеш на наступний етап. Добре?

- Гаразд. Розумію про що ти. Це ніби кар’єрний ріст.

- Ніби…та я тобі пропоную щось краще. Коли ти пройдеш все. А це займе кілька років. Ти знатимеш про роботу кожного ідеально, розумітимеш, що ти можеш вимагати від людей, а що є нереальним.

- Ти теж так робив.

- Не завжди. В мене не було можливості спробувати все. Я був спочатку і виробником, і реалізатором, і власником підприємства. Це збиває з пантелику і важко самому робити все. Коли бізнес почав розростатись я поступово делегував свої обов’язки. А потім додались такі вакансії про які я нічого не знаю, на жаль. Але тоді в мене не було часу взнавати це. Потрібно було керувати.

Тато закінчив і мовчки вів машину. А мені і нічого було сказати. Він був правий. В мене була ексклюзивна можливість пройти все. І я була не проти. Адже мало який роботодавець буде чекати доки ти навчишся. Всі хочуть з великим досвідом роботи. А де ж взяти той досвід?

Костя також працює у свого батька на фірмі і це добре. Бо невідомо що його чекало б після університету. Навряд чи щось краще. В нас немає умов для цього. А так починаючи знизу він колись досягне рівня батька і зможе працювати не гірше, а то й краще. Можливо і Сашко собі там притреться. Вони і зараз час від часу ходили допомагати на будівництві. Зараз їм важливі гроші. Та колись час проведений там зіграє їм на руку і стане чимось більшим – досвідом.