Раді Вас бачити!

Єдине, що знову допомогло забувати це старанне навчання. Я намагалась зайняти себе якомога більше, кожну вільну хвилинку.

В університет йти не хотілось, не хотілось зустрітись з ним навіть випадково. І хай як не запевняла себе, що проблему не вирішити, поки я не зустрінусь із нею віч-на-віч та це не допомагало. Таким ниялом я не відчувала себе ніколи. Не те, щоб я ніколи не боялась, боялась та більше мені було все одно. А тут зациклилась і ніяк не можу витерти ці спогади і відчуття.

Кажуть, як виговоришся, то стане легше – не правда. Адріан знов приїздив і ми навіть прогулялись з ним. Він все ще відчував відповідальність за мене і моє здоров’я і турбувався. Йому довелось знову вислухати про мої проблеми. Та мені не стало легше. Принаймні так легше, щоб я назвала цей спосіб дієвим. Напевно, потрібно розповісти цілому світу.

На занятті я вирішила ігнорувати його, як тільки зможу. Навіть не слухати. Я просто всунула навушники у вуха та слухала улюблений плейлист. І думала, як класно мати довге волосся – воно так добре ховає їх. Тим більше, що він мені може зробити – вигнати із заняття, заборонити здавати? Не найстрашніше в житті. Одна четвірка в сесії цілком прийнятна.

Слухаючи «Роман» я врешті подумала, що варто змінити плейлист. Ця пісня так болюче вдарила по серцю: «Колись ти, напевно, тихенько біля мене пройдеш…світанки згадати не зможеш, погляд свій відведеш…забудеш, що в тобі втрачала душу…і вірила словам, давай порушимо межу з тобою, що заборонена».

Мимоволі я поглянула на нього – він щось набирав за ноутбуком, поки ми мали виконувати практичну. Був такий зосереджений. Мій погляд зупинився на його губах, як же я скучила за ними…в моїй пам’яті спалахнули спогади, як він мене цілував, так ніжно і пристрасно водночас, тоді я була на сьомому небі від щастя, просто палала і відчула як тепло розливається по мені зараз. Тут я просто зривала заборонений плід – просто відверто спостерігала, поки всі були зайняті. За тим, який він, захоплено щось друкує, так швидко. Мені стало жаль, що я не можу знову побачити його рук, торкнутись їх як тоді і відчути жар, який йшов від них і просто обпалював мене. Мені здалось на мить, що пісня лунаючи у моїх вухах написана про нас. Які ж в нього очі, я ніби втонула в них, і серце зупинилось на якийсь момент. Він щось сказав, я побачила по губах, це ніби отрезвило мене. Дало згадати, що я відверто спостерігаю за ним, навіть не ховаюсь і він це помітив. Неохоче витягнула навушник, мені не хотілось прокидатись із глибин моїх спогадів і уяви, що могло б бути.

- Олівіє, в нас заняття. Музику ви можете послухати вдома. – Він уважно дивився на мене.

- Я…так краще зосередитись, - видавила я відчуваючи, що червонію. – Ніхто не заважає.

- Щось мені здається, що ви займались зовсім не практичною.

- Чому ж це, я вже виконала її. – Я справді зробила її. Залишилось зробити висновок.

- Тоді здавайте. Навіщо відкладати на завтра.

- Мені лишився висновок. Я якраз думала, що написати.

- Що ж, дописуйте і можете показувати. – поблажливо сказав він і почав знову набирати щось на комп’ютері.

Що ж, якщо тебе піймали на місці злочину, то робити нічого. Надіюсь він нічого такого не подумав. І зосередилась над висновком. Це було легко, легше ніж раніше, коли я була байдужа до навчання. Все писалось само собою. Тож за хвилину я закінчила і вирішила дати бій, все одно діватись нікуди. Знала, що всі спостерігатимуть за мною, бо здавала перша. А тут всім цікаво, що і як питатиме викладач. Мені ж була все рівно. Знала я більше ніж достатньо. Тож сміливо пішла відповідати. Залишила зошит на його столі та присіла на крісло з протилежного боку стола, очікуючи, що буде далі. Через хвилини дві він врешті відірвався від своєї роботи, закрив ноут, поглянув на мене та усміхнувся. Моє серце впало. Я ще не встигла пробачити його, та вже уявляла, як цілуватиму його. Ніби приросла до стільця. Він взяв ручку і мій зошит, відкритий на щойно виконаних завданнях. А я починала сердитись. Та не на нього, а на себе. За таке зрадництво, нехай воно тільки в думках.

Він почав задавати питання, а я відповідала, намагаючись тримати себе в руках, щоб мій голос не тремтів. Врешті він дав свою оцінку:

- Непогано.

- Непогано? – завелась я забувши про стриманість. – Та я вам екзамен по пройдених темах можу прямо зараз на відмінно здати, а ви кажете, непогано.

- От і я про теж. Ти вже знаєш предмет, все що вимагає програма дуже добре. Чи не пора виходити на новий рівень. – При цих словах він вперся на спинку стільця і став постукувати ручкою по зошиту.

- Що ви маєте на увазі?

- Можу запропонувати вам додаткові завдання. Суто для особистого розвитку.

- Я вже говорила, що в мене немає на це ні часу, ні бажання. – огризнулась я.

- Це не зовсім те, про що ви подумали. Хотів вам запропонувати написати статтю по якісь цікавій темі. Дослідження.

- Та байдуже. В мене немає можливості.

- Чи бажання? Я зрозумію. – і склав руки навхрест, ніби захищаючись.

- Не варто давити на мене. – Огризнулась я пошепки. – Я ще від минулого разу не відійшла.

- Ну що ж, - він спохмурнів. – Я поставлю вам максимальний бал. Та тільки тому, що ви перша здавали.

- Якщо б ви його не поставили, то я б пішла здавати до завідуючого кафедри, - заявила самовпевнено я. – Давайте, не будемо забувати, що у викладача ви тут лишите граєтесь і поки що лише практикант.

Він роззявив рот, щось сказати у відповідь та я вже поверталась на місце. Подруга здивовано поглянула на мене та промовчала, вона обіцяла не встрягати. Хоча навряд чи вона промовчить потім. Закінчення розмови вона навряд чи почула, то ж її буде цікаво від чого йому відняло мову.

До кінця заняття він приймав практичні і більше ні разу не поглянув на мене. Навіть коли попрощався після дзвінка. Після того як він пішов ми також почали збиратись, щоб змінити аудиторію.

- Що сталось? – спитала занепокоєна Соня.

- Здається, тепер я образила його. Тепер буде знати.

- А я то думаю, раніш все позирав на тебе з-за комп’ютера, а тут як відрізало. Що ти йому такого сказала?

- Що він тільки практикант, якщо не оцінюватиме мої роботи гідно то здаватиму зав кафедри особисто.

- Круто ти його. Мужчини, вони на таке дуже ображаються. Ти все його самолюбство розбила. – розсудила вона.

- Що ж, цілком непогане покарання за те, що він наговорив мені. А можливо, навіть замале.

Подружка промовчала. Вона взагалі останнім часом часто мовчала. Інколи я навіть не впізнавала її. Невже це через мене? Той випадок? Вона зазвичай була така торохтійка і всюди любила впихнути свого носа, а тут промовчала. В мене аж язик зачесався спитати де її коментарі та ми вже виходили, до нас підбігла Крістіна і почала захоплено розповідати про Адріана і те, як прекрасно вони провели вихідні. Він мені цього не казав, коли ми гуляли. Що ж, можливо, він не трепло от і все, та і говорила тоді я, коли йому було слово вставити.

До кінця дня я прокручувала в голові ті кілька хвилин. Вони просто-напросто не давали мені спокою. Якось я несправедливо вчинила. Не хотілось бути такою ж, вчинити так само, як мені, чим я тоді краще. Але я вже зробила. Та просити в

ибачення для мене було над можливим. І з важким серцем я подалась додому.