Раді Вас бачити!

На вулиці і справді було ще досить видно, але на небі висіли хмари. Поки ми були в кафе знову пішов дощ і ми застали на дворі калюжі.

До собору було досить близько. Тому ми вирішили пройтись пішки. Минали калюжі і йшли мовчки. Дивно якось було мовчати. В сотий раз я вирішила, що більше так не робитиму. Нікуди з ним не піду. Зроблю вигляд, що ми тільки викладач і студент. А може, він саме так і думає, врешті вирішила я. Ніхто ж не казав, що він має бути чимось більшим, чи захоче бути ним. Це я собі почала щось фантазувати, прокручуючи в думках нашу незвичайну зустріч, погляди, короткі миті де він торкався мене сьогодні. Краще оці всі дикі і не обуздані бажання, які ще більше прокидаються під впливом алкоголю, замкнути, затрамбувати всередині. І звідки вони встигли так швидко взятись? Але ж як легко їх випустити біля того, кому до тебе байдуже. А я то знаю його навіть не цілий день! З Сергієм я більше тримала себе в руках. Це був швидше холодний прорахований флірт. Не те, що б мені було неприємно. Я цим насолоджувалась. Ніби на полюванні. А тут що? Вполюють мене… Втім його це не цікавило. Він просто розглядав будинки. - Осьо ми і прийшли. – промовила я. – Надіюсь тобі подобається. Якщо ж ні, то претензії до Джакомо Бріано, 1639 рік. Тут ще є підземелля. Але так пізно до них нікого не впускають. Якщо чесно не знаю чи сюди взагалі можна потрапити. Я ще не була.

Ми підійшли до самого собору. Він поклав руку на кам’яну стіну і погладив її.

- 1639? Це ж прекрасно. В людей у всі часи в серці живе краса.

Я стояла спершись біля нього. І дивилась на це все з думкою – що не одна я така божевільна… Та тут він різко підійшов, притис мене до стіни і наблизився до мого обличчя так близько, що ми мало не торкались носами.

- Нікому не розказуй про те, що тут бачила. – Сказав він. Його б і правда багато хто з наших однокурсників засміяв. Хоча ми всі в душі романтики, нам складніше це визнати, ніж посміятись над іншим.

Він стояв так близько, що його теплий подих ковзав по моєму обличчю. Ми зустрілись поглядами і я не хотіла відводити свій перша. Але і вічно стояти ми так не могли. В мені знову забурлили гормони, як в той момент, коли ми вітались в аудиторії. Я злегка притислась до нього і наші губи зустрілись. І він поцілував мене. Його руки за секунду опинились на моїй талії, а потім у волоссі. Мої опинились на його спині, а потім під футболкою. І я почала вивчати кожен її сантиметр. Тепло розлилось по тілу, потім ковзнула вниз живота. Такі знайомі відчуття. І так не хотілось зупинятись.

Розум кричав – що ти робиш!? А бажання просили ще пристраснішого. І я опинилась на восьмому небі від ейфорії та блаженства. Хотілось, що б це тривало завжди. Кожна мить, де він торкається мого волосся, руки, і не перестає пристрасно цілувати…а потім все обірвалось так швидко, ледве розпочавшись. Він відійшов від мене, навіть не глянувши, почав зі всієї сили копати стіну, а потім без жодного слова розвернувся і пішов, залишивши мене злякану та приголомшену всім що сталось за останніх дві хвилини.

Соня завжди говорить – якщо вчасно не поцілуватись, то можна назавжди лишитись друзями. І що я точно тепер знала, після того, що сталось друзями ми вже не станемо.