Раді Вас бачити!

Ось і діждалась я такого довгожданого раніше свята – виставка. Прочитайте ще раз перше речення. Варто зробити акцент на слові раніше. Зараз я вже не знала чого я хочу.

Мені чомусь набридли картини. Не хотілось їх ні писати ні розповідати всім про історію кожної з них. Це так абсурдно. Я вважаю, що картини просто мають бути красиві. Не якась незрозуміла мазанина, а красиві, щоб серце раділо дивлячись на них, а не стояти дивитись годинами і думати, що цей окурений ідіот хотів сказати своєю мазаниною…Саме так. Мазаниною. Адже багато сучасних художників просто мажуть по полотні, що-небудь, аби картина. Аби продати. А потрібно творити красу. Так щоб люди зимою могли заглянути в літо, а літом в зиму, ще раз пережити цвіт кульбаби, помилуватись подарованими колись трояндами, або ж осіннім букетом з листочків, попестити поглядом свого улюбленця, ще раз побачити рідних. Художники не хочуть творити красу, бо не вміють. Саме тому фото стали такими популярними. Зараз можна сфотографувати все і всюди. Камери доступні на кожному кроці. Від дешевих – за реальні копійки до найкращих і страшенно дорогих. Мені вже спадало на думку, що можна спробувати зайнятись фотографією. Це непогана справа. Ти можеш бачити за день сотні прекрасних речей, а потім показати їх іншим. Чи не так? Адже життя прекрасне, є і потворне, але саме воно показує, що в цьому житті є прекрасним!

Ох. Треба продати ці бісові картини і купити фотоапарат. Найкращий, що знайду в нас, а як не знайду, то поїду до Києва. Там точно буде…

З такими думками я збиралась на чергове видовище. Слава про попередні мої подвиги розійшлася по усіх усюдах. Цього разу за словами Антона та Соні мало прийти мало не пів факультету, ще більше татових друзів, навіть родичі приїхати, бабуся запросила набагато більше своїх знайомих ніж минулого разу. Що робити з цим всім я не знала. Тому вирішила триматись. Але що буде, коли їм сподобається моя мазанина і вони захочуть ще? Здихатись цього всього так просто не вийде.

Цього разу мене мала відвести мама. Сьогодні вона не працювала. До нас завітала ще одна бабусина подруга, вона їхала з нами. Тато вже був на місці – готував все. Після виставки цього разу мав бути фуршет, тому він мав купу роботи.

За мною також заїхав Антон. Він і справді вирішив пограти в гру – ми зустрічаємось – і супроводжувати мене туди. Це виглядало трохи смішно. Але тільки для мене. Мамі і бабусі це дуже сподобалось.

Ми швидко і завчасно добрались. На моє щастя все було готове. Директорка і тато постарались на славу. Їй також вигідно, коли в них відбуваються такі події і приходять впливові гості – це реклама школи і імовірні інвестиції.

Коли зібралось трохи людей тато сказав, що пора розпочинати. Решта зможуть підійти пізніше. На мене знову дивились допитливі очі, звичайно не тисячі та це ще гірше.

- Вітаю Вас! Дуже дякую, що завітали на мою виставку, особлива подяка тим, хто завітав вдруге. В моїх картинах немає нічого особливого окрім життя, вони прості, про зиму, про очікування літа, про радість. І сподіваюсь, що вони принесуть її Вам. Дякую.

Гості зааплодували. Тато додав, що після виставки всі можуть насолодитись святковим фуршетом. Після цього всі розійшлись дивитись мої витвори.

Антон став поряд зі мною.

- Щось ти не дуже щаслива. – заявив він.

- Ти бачиш людей наскрізь?

-Майже, але, на щастя – нутрощів ні. Боюсь крові.

- Це проблема. Міг би працювати людиною-рентгеном. – жарт вийшов не смішним.

- Ага. Я пішов вчитись на хірурга, як і тато але покинув на першому ж тижні. Нас зводили в морг, на розтин.

- Це жорстоко. – від думки про розітнуті трупи пробігли мурашки по спині.

- Але справедливо. Якщо людина непритомніє при вигляді розітнутого трупа, то як вона оперуватиме?

- Ти правий…

- Не сумуй. Все налагодиться.

- Та невже? – запитала з викликом я, згадавши, що саме в мене не впорядку. В мене було все, окрім того, чого я бажала найбільше…Минулої виставки поруч був Стас. Він стояв поряд, кілька хвилин та цього було досить, щоб ощасливити мене. А зараз він десь далеко. А так хотілось побачити його ще раз, поговорити. Хто зна, може в нас цього разу все вийшло би.

- В тебе взагалі не так багато проблем як у інших. Більшість зі своїх ти вигадала, щоб тобі не було нудно жити. От і ниєш. А серце лікується у всіх. – не вгавав Антон, ніби читаючи мої думки.

- Що ти знаєш про моє серце…- вирвалось у мене.

- Кажуть секс помагає…- саркастично мовив він.

- Я тобі вже казала – спати ми не будемо. – відрубала я.

- Та зрозумів я, - фиркнув хлопець. – Переспи хоч з кимось, може тобі відляже…- кинув він і пішов геть.

Я була просто в шоці. Уявлення не маю скільки я простояла, поки мене не вивели із заціпеніння.

- Дівчино, закрийте рот, а то горобець залетить. – усміхнувся незнайомець і пальцем підняв мені підборіддя.

- Пробачте. Задумалась. Доброго вечора. Ви трохи спізнились. – з усмішкою заявила я. Гостей потрібно стрічати гідно.

- То ви, значить, хазяйка виставки. – промовив він впевнено. – Я Ігор. Друг твого батька.

- Дуже приємно. Олівія. Донька вашого друга. – він оцінююче глянув на мене, старший років на двадцять…може і двадцять п’ять. Татусь… Соні він би сподобався. Мав шикарний вигляд на свій вік.

- Як ви дивитись на те, щоб повечеряти сьогодні зі мною? Ваш хлопець не буде проти, - і він махнув головою в сторону Антона.

- Він не мій хлопець.

- А схоже Він вважає, що ви його дівчина. – грайливо сказав новий знайомий.

- Тільки у його фантазіях. – зло заявила я.

- Ваші справи і справді мене не стосуються…то що скажете. – я глибоко вдихнула, це було щось схоже на американські гірки.

- Зустрінемось в центрі о сьомій.

- Я знаю, де ви живете…

- Вам скільки років?

- Сорок сім…

- Сорок сім!? Жесть.

- Ну чого ж. Мені нормально.

- Мені вісімнадцять. Як Ви вважаєте мають віднестись мої батьки до того, що я іду на побачення з мужчиною старшим за свого батька?

- В мене є дочка. Мені не сподобалось би, як би вона пішла на побачення з твоїм батьком, хоча ми і друзі. І він хороша людина…Добре, в центрі о сьомій. – підсумував він.

- А зараз не привертайте зайвої уваги. Ідіть, погляньте врешті, що я намазюкала.

- От і попалась. – мене обняла Соня відразу після того, як Ігор відійшов до найближчої картини. – Я все чула. Ти здуріла! – вона закотила очі під лоба. – Ти здуріла! Сорок сім? – промовила вона шепотом. - Та ти що. Навіть в мене таких старих не було.

- Я з ним ще не спала. – заявила я і склала руки на грудях.

- А ти очікуєш на весільний кортеж? Він тебе запросив на вечерю. Не на обід же…Чи ти така наївна?

- Ні. Але мене Антон розізлив. Він придумав, що гратиме в мого хлопця і вже кілька днів чіпляється з пропозиціями зайнятись сексом. Коли я відмовилась в черговий раз, то він заявив, щоб я переспала хоч з кимось і мені стане легше.

- Не стане, - авторитетно заявила Соня. – Тільки гірше. Ебрагіма пам’ятаєш ще? Тобі полегшало?

- Та ні. Але про це я зовсім не шкодую.

- Навряд чи тобі взагалі варто шкодувати. Розважитись варто але не варто таким чином вибивати клини. З часом воно само собою пройде.

- Хіба?

- А ти ніколи раніше не закохувалась?

- Ну разок. Я і досі пам’ятаю.

- Але ж не ридаєш в подушку. Ці спогади не вкидають тебе в депресію чи відчай…Розумієш про що я.

- Розумію, дякую тобі. Ти моє сонце, сонечко, Сонячко! – я з полегшенням на душі обняла її.

- А з цим Ігорем сходи на побачення. Такі мужчини це ж просто скарб для таких наївних як ти. – я стукнула кулаком її по плечу.

- Це тобі за наївну. Іди дивись вже на мої пейзажі.

- І піду. А ще дам в голову Антону.

- І від мене…