Раді Вас бачити!

Назва цього міста увесь час здавалась мені якоюсь дуже знайомою. Поки я врешті не згадала – це ж знаменитий мультфільм про Аладіна, який я дивилась ще в дитинстві, його дія відбувається в Агрі. Це ж треба так!

Якщо в Джайпурі є Палац Вітрів побудований для наложниць, то в Агрі – Тадж-Махал, його побудовано в честь одної коханої дружини імператора монголів Шаха Джахана. Він збудований із білого мармуру, і вражає своєю величністю і красою – він міняє свій колір протягом доби, а коли ви від нього віддаляєтесь, то він збільшується. Це ж як треба було кохати жінку, що б в її честь збудувати таку красу! І до речі, це зовсім не палац, а гробниця. Туди впускають тільки з фотоапаратом, може щоб не потягнув хто коштовних речей, то ж речі довелось залишити у камерах схову на вокзалі.

Після того ми пішли поглянути на Червоний форт, його будівництво також справа рук монголів. Колись він служив їх резиденцією, а зараз тут ніхто не живе, це місце віднесено до Світової спадщини ЮНЕСКО.

Також ми відвідали усипальню Ітемад-уд-Даули, кажуть що вона була репетицією до створення Тадж-Махалу, але виглядає не гірше, стіни прикрашені розсипами напівкоштовних каменів. В нас би їх давно повиколупували б і продали би вандали.

Ми бачили ще багато цікавих храмів, арок і всякої всячини, блукали вуличками Агри, знову смакували чудову їжу з найрізноманітнішими прянощами. Та ввечері ми вже їхали в Делі.

Вночі мені потрібно на літак. Я б радо лишилась тут ще на кілька днів, хоч скучилась за домом, та в мене вже був квиток і міняти я його не хотіла.

- Залишся хоч на один день, - переконував Ебрагім. – В нас ще безліч всякої всячини. – Він тужно зміряв мене поглядом. Напевно, я теж йому подобалась і те, що було між нами не було просто грою для нього.

- Ти ж сам знаєш, що один день нічого не змінить. Що б все побачити і об’їздити потрібен місяць, не менше. А в нас і так видався знаменитий тур – «галопом по Європі». - Він нерозуміюче глянув на мене. – Це в нас є такий вислів – означає чим пошвидше, як-небудь аби тільки зробити.

- Зрозуміло. Я буду сумувати за тобою. – Мовив нарешті він і взяв мене за руку. Я проігнорувала це але руки не забрала.

- Я за тобою також. Пришлеш мені запрошення на відкриття свого ресторану? Або на прем’єру фільму?

- Звичайно. Тільки мені здається, що Вікрам швидше мені організує зйомки, ніж мені самому вдасться відкрити такий ресторан про котрий я мрію.

- Але ти можеш заробити грошей на зйомках і за них відкрити ресторан. Якщо він дійсно є твоєю мрією.

- Чесно кажучи, я і сам не знаю. Можливо, це не так моя мрія, як батькова. Він завжди хотів його відкрити от я і перейнявся його запалом.

- Тоді, можливо краще, що б ти пішов своїм шляхом, і тим ти точно допоможеш здійснити його мрію. Тоді в будь-якому разі ви залишитесь у виграші.

- Тільки про це не варто йому зараз говорити. – попросив він відпускаючи мене.

- Не варто. – погодилась я. - А то він вирішить, що це я тебе напоумила і мені доведеться останню ніч спати в аеропорту.

Коли ми добирались до Ебрагімового дому, то я побачила магазинчик з електронікою. Зайшовши туди я придбала карту пам’яті та попросила переписати дані із картки мого фотоапарата, а також придбала дуже хороший електронний годинник. Все це я потім подарувала Ебрагіму, на пам'ять про нашу подорож.

Він обіцяв відвезти мене до аеропорту.

Містер Джай подарував мені невеличку корзинку із індійськими прянощами, а Ебргім, вже потім, в аеропорту – нове сарі.

Наше прощання не було слізним чи сумним, і це було чудово. Якби Ебрагім колись надумав би прилетіти до нас, то я б його з радістю зустріла та провела всі можливі екскурсії, але десь у глибині душі, я відчувала, що ми прощаємось назавжди.

Можливо я ще колись і попаду сюди. Та навряд чи ми ще побачимось…навряд чи нам це буде потрібно. Ми були близькими лише коротку мить життя, а потім знову будем чужими. Чи будуть нас гріти спогади одне про одного, все можливо…але я подумаю про це завтра, чи післязавтра, коли потраплю додому.