Раді Вас бачити!

Ілля.

– Знову ти. Дістав. – прокричав я, дивлячись на хлопця.

Ці небесно голубого кольору очі, які палко дивились на мене через лінзи окулярів, я бачив що гри. Він завжди сором'язливо підходив, та просив автограф. Завжди я був спокійним, та не сьогодні. Мої нерви були немов канати. Всю гру я просидів на лаві запасних, бо один придурок з команди суперників стрибнув на мою ногу, після чого моя гра закінчилась.

– Я не закинув жодного разу. Так-що відвали. – криком, продовжив я.

– Для мене, це не має жодного значення. – заперечив він.

– Зато, має для мене.

Він протягнув м'яч, на якому красувалось вже близько двадцяти моїх підписів, та кивнув в його сторону.

Я з силою вдарив, м'яч випав з рук, та покотився у бік.

– Ти занадто жорстокий. – промовив хлопчина, та попрямував за м'ячем.

– А ти ніби дівчисько-фанатка. Що за не здорове фанатсво. Ти ще клуб створи в мою честь. Звихнувшийся сталкер. – промовив я, та пошкандибав у бік роздягальні.

Стягнувши футболку, я попрямував в душ, а коли вийшов, то вже й хлопці зайшли.

– О, погляньте, хто сьогодні очима блискавки пускає. – промовив Микола.

– Ще слово, й отримаєш в диню. Що маєш лишні зуби. – пробурчав я.

– Агов, ти чого такий злий. Не нервуй, це всього одна гра, за місяць наверстаєш. Та й це, всього лише дружнє змагання. – промовив Євген, підійшовши в притул.

Я повернув голову, та поглянувши йому в очі, промовчав, але він зрозумів, бо ж розумів, як ніхто інший. Друзі відчувають, десь на підсвідомому рівні.

– Знаю. – промовив він, та його рука опустилась на моє плече. – Та тренер правий. Як би ти грав, то можливо були б ускладнення. А так, тиждень відпочинеш, та знову в гру.

– Добре. – погодився я.

За три дні.

– Ти чого так довго не відчиняєш? – запитав Євген, проходячи у квартиру, та зтягуючи кросівки.

– Та щось, все ніяк не розходжусь. – пробурмотів я.

Він опустив стурбований погляд на мою ногу.

– Може все ж до лікаря?

– Та, медик з гри ж сказав, що це всього легке розтягнення. Немає чого й паритись. Було й гірше. Всього пара синців. За кілька днів — пройде. – відмахнувся я.

– По ідеї, вже мало пройти. Збирайся. – наказав товариш.

– Нікуди я не поїду.

– Поїдеш. А ні, я тебе вимкну, та сам за твою страждальну ногу, відтягну. – з посмішкою, промовив він.

– Чувак, а чим у тебе так смердить? – запитав він.

Я мить задумався, та засміявся, уловивши підкол друга.

– Так, так. Це я. Тягання гантель, знаєш, змушує організм потіти.

За годину.

Я сидів в кабінеті у лікаря, та не вірив своїм вухам.

– Місяць ліжкового режиму, та ніяких перенавантажень. У Вас надрив м'язів. – суворо, промовив він.

– Як місяць? В мене гра. Вирішальна гра.

– Будете брати участь, доведете себе до операції. – повідомив він. – Ось список ліків, які Вам необхідні. А також зверніться до масажиста, та фізіотерапевта.

Я кивнув, та піднявся зі стільчика.

Коли я вийшов з кабінету, то до мене одразу підійшов Євген.

– Ну що там? – запитав він.

Я натягнув посмішку на обличчя.

– Як і казав лікар — легке розтягнення. – збрехав я.

Він звів брови до перенісся.

– Точно?

– Так. – без запинки, відповів я.

– Од чує моя срака, що ти брешеш. Зайду я мабуть до цього костоправа, та сам запитаю. – промовив він, та зробив крок в сторону.

Я схопив його за плече.

– Не дуркуй. Я ж не дитина, та й ти мені не татко. Сказав норм, значить норм.

Він зі стурбованістю поглянув мені у вічі.

– Як знаєш. Не зроби гірше. – серйозно, промовив він, а за мить з легкістю додав: – По пиву?

– Жеееека. – протягнув я.

– По нульовкі.

– Добре. – погодився я, і ми попрямували до моєї машини.

За тиждень.

Мазі, пігулки, та бинти- зробили не можливе, я не відчував болю при ходьбі, та майже не відчував його під час тренування.

– Ніяких перенавантажень. – згадав я, слова лікаря. – Ага, зараз, біжу волосся назад. – подумав я.

– Ну, як ти? – запитав тренер, який перебив мої думки.

– Норм. – відповів я, та показав великий палець до гори.

Він поглянув на мене.

– Ілля. Я звісно розумію, що в тебе зараз вирішальний час, та побережи себе. Бо випасти зі спорту легко, а од повернутись.

– Я все розумію, я ж сказав, нічого страшного.

– Як знаєш. – промовив він, та пішов геть.

За три тижні.

Сьогодні вирішальна гра, яка покаже, чи ввійдемо ми до вищої ліги. Одна гра, до якої ми йшли роками.

Я був в роздягальні, та стрибав на місці. Нервування давало про себе знати. Серце калатало в вухах, долоні зіпріли, а голові пустував шум.

– Хлопці, я вірю в Вас. – промовив тренер. – Навіть, якщо ви сьогодні не переможете, знайте я вами пишаюсь. А зараз, час. Ходімо.

Ми зібрались в коло, та кожен поклав свою руку в його центр.

– Шалені пси, до перемоги. – прокричали ми в один голос.

Колись давно, ми в жарт себе так назвали. Як би хтось з нас міг знати, що ми досягнемо таких результатів, то віднеслись би до цього серйозніше. Проте, що про це говорити, коли усвідомленість прийшла до нас, було пізно.

Я стояв в центрі майданчика, та очікував на початок.

Ось і він, сирена початку. Початку - здійснення мрії.

Євгеній одразу перейшов ран-н-ган, та перехопивши м'яча, передав мені. Стрибок, кидок, кільце.... Три очки.

– Стрибок до перемоги. – пронеслось в голові.

Наші суперники, теж були не слабкі. Про це свідчила їх відверто впевнена, та гарна гра.

Я на секунду поглянув на табло : Одинадцята хвилина, четвертої чверті. Рахунок 28:28.

– Нам просто необхідне ще одне очко, а інакше на нас очікує — овертайм.

Я зосередився, на своїй команді.

М'яч в руках Миколи, кілька рухів, обхід, та противник вправно його забирає, та проводить кидок. Євген підстрибує, та виконує капелюх, м'яч повертається до Миколи, той кидає погляд в мою сторону. Я далеко, проте я впевнений як в ньому, так і в собі. Ось, м'яч летить в мою сторону, ось він в руках, я підстрибую, та бачачи табло над кільцем усвідомлюю, що це буде баззер. Кидаю. Біль, яка пронизала з такою силою, що запаморочилось в голові. Моє падіння. Сирена. Крики шанувальників.

Десь скрізь туман, я усвідомив, що ми перемогли.

Носилки. Біль. Карета швидкої, і розмова лікаря з боку:

– Готуйте операційну, в нас розрив м'язів.

– Розрив м'язів. – повторив я, подумки.

В цю секунду згадались слова лікаря, Євгенія, тренера.

– Я ж випаду з гри на місяці, а може й більше. Моє життя зломане, і скоріше за все – кар'єра закінчена. – подумав я, та закрив очі.

Лука.

Я стояв на трибуні коли Ілля забив вирішальний м'яч. Радість розтеклась в грудях. Я божеволів від нього. І це божевілля тривало ось вже дванадцять років. Вперше, я побачив його, коли він ще вчився в дев'ятому класі. Це була коротка зустріч, та нічим не запам'яталась. Хіба що тим, що його очі цілковито і повністю, засіли в моїй голові. Точніше не очі, а погляд. Це був погляд наляканої дитини, яка в мить мусила подорослішати, та свій страх ховала за жартами, та грубістю. Він і зараз так робить, хоча ні, він вже не боїться, проте продовжує бути грубим. Це інстинкт- інстинкт виживання.

Ілля впав, я зірвався зі свого місця. До нього вже біг тренер, та лікар. Мене не пропустили. Діставши телефон, я набрав свого помічника:

– Дізнайся в яку лікарню зараз повезуть Іллю Струка.

– Добре. – відповів Орест, та поклав слухавку.

Я прийшовши до тями, побіг до свого авто.

– А може, я встигну прослідкувати за швидкою. – пронеслось в голові.

Виїхавши з парковки я чекав біля запасного виїзду з комплексу.

І таки так, я встиг.

Розкрились ворота, і швидка під звук сирени, на всій швидкості промайнула мимо мене.

Я натис на газ, та полетів слідом за нею.

Задзвонив телефон. Я натис кнопку прийому, на кермі.

– Поки інформації немає, його ще нікуди не привезли.

– Я знаю. Я їду за ним. – відповів я.

– Ти що це? Їдеш слідом за швидкою? – запитав Орест.

– Так. – відповів я.

– Ти хочеш просрати свої права? Боже, та скільки ще всього ти через нього втратиш? – пробубонів він.

– Я нічого не втратив, і не втрачу. – зло, відповів я.

– Своїй покійній бабці, про це розповідай. – промовив він, та кинув слухавку.

За десять хвилин, ми підїхали до лікарні. Я припаркувався, та побіг у приймальний покій.

– Ілля Струк, що з ним? – запитав я дівчину, що сиділа в приймальні.

– А ви хто? – запитала вона.

А й дійсно: – Хто я? Друг? – Ні. – Знайомий? – Ні. Я тінь, яка тихо слідкує.

– Товариш. – відповів я.

– Повторіть ім'я.

– Ілля Струк. Його тільки привезли. – відповів я.

Вона вбила щось в комп'ютері, та відповіла:

– Про нього, ще немає інформації, Вам доведеться почекати. Як тільки його оглянуть, то вона в мене з'явиться. Посидьте он там, (вказала рукою) я покличу вас. Можете поки купити собі кави, в нас і автомат є. – легко, не вимушено відповіла вона.

– Яка кава, ви жартує. В мене по швидкій товариша привезли. Ви мені ще в караоке запропонуйте сходити. – не стримався я.

Вона підняла очі, та з милою посмішкою промовила:

– Гарного дня. Очікуйте.

Я отетерів. – Боже, Лука, ти чого на дівчині зриваєшся. Вона ж нічого поганого не сказала.

– Вибачте. – промовив я.

– Я все розумію. – відповіла вона, та почала переглядати якісь папери.

Сидячи на стільці, я все згадував про всі наші зустрічі. Так, їх було не багато, проте одна з них вартувала мені ледь не життя. Я впевнений, що він і не згадає про неї, та в жодному разі, не впізнає мене в тому прищавому підлітку,( так в 20, я вважав себе, ще підлітком) якого колись врятував. Але ж я пам'ятаю, я знаю.

Свою орієнтацію я усвідомив ще в школі, але довгий час, приховував це.

Всьому настає кінець, так в один з днів і мій терпець увірвався. То ж я, вирішив завітати до клубу, в який, судячи зі слухів, ходять люди з моїми уподобаннями. Я хотів відчути себе в тому місці, де мені буде комфортно, де можна не відчувати сорому, та просто відпочити душею.

Сидячи при барній стійці, я спокійно пив пиво, яке на смак було ніби моча осла, ( але ж що робити, на щось більш вишукане не було коштів) коли до мене доклепався, якийсь амбал, і назвав ЦІПОООЧКОЮ. Те що я пережив в ту секунду, не передати словами: відразу, не розуміння, а потім жах, бо це тіло почало не досить тендітно шарпати мене за руки.

– Не чіпай мене. – промовив я, намагаючись не видати страх.

– А то що? – запитав бугай.

Мої слова на цьому закінчились, коли за спиною я почув:

– Я б на твоєму місці виконав прохання.

Я одразу впізнав цей голос, бо ж вже на протязі двох років, частково слідкував за цим хлопцем, ще після тої зустрічі, коли мене захопив його погляд. Це був Ілля. Хлопчина, який в п'ятнадцять зостався без батьків, та зміг вистояти, не зламатись. А зараз ще й створив команду з одногрупників, і почав грати в баскетбол, ще й досить не погано скажу я Вам.

– О, то цей твій? – запитав амбал.

– Ні. – спокійно, відповів Ілля.

Сором охопив мене, я відчув, як лице заливає фарба. Думки розбігались: – Ілля? Він тепер знатиме про мою орієнтацію. Проте, що він тут робить?

– І чого тоді вийошкуємося? – промовило тіло.

– Бо судячи з його реакції, хлопець проти твоєї компанії. – відповів Ілля.

– Хлопче, відвали. Без тебе розберемось. – промовив бугай, та знову шарпнув мене за руку.

Ілля пнув нахабу в плече.

– Не чіпай його. – промовив скрізь стиснуті зуби.

Чоловік стис кулаки, та хотів вже накинутись на Іллю, коли почулось:

– Вартувало нам піти відлити, як ти пригоди знайшов. І що цього разу? – промовив, якийсь хлопчина, що щойно підійшов.

Це зараз я вже знаю, що то був Євген, але тоді мене це не дуже цікавило.

– Пес, що трапилось? – запитав, другий хлопець. ( Микола)

– Та ось, дядько, псує життя цьому хлопцю. І ніяк не реагує на прохання. – відповів Ілля.

– Троє на одного. Ну нічого, ще зустрінемось ціпооочко. – промовив амбал, та пішов геть.

Ілля схопив мене за руку, та потягнув до виходу.

– Що ти робиш? – запитав я.

– Проводжаю тебе, чи пригод не вистачило. Ти зрозумій, тобі треба покращити свою фізичну форму, щоб відчувати себе в безпеці в таких місцях. – промовив він, та поглянув на мене, а потім додав: – Та й знаєш, будеш так виглядати, навряд чи зацікавиш когось путнього.

– Тебе ж зацікавив. – пробубнів я.

Він усміхнувся:

– Я завжди тягнув у будинок напів дохлих тварин, це не цікавість, це жалість.

Я замовк. Він посадив мене в таксі, зустріч закінчилась.

Жодного разу я більше не ходив до того клубу, і за десять років тренувань я перестав бути схожим на самого себе, того себе, якого він врятував.

З роздумів мене вирвав жіночий голос:

– Агов, товариш Іллі, є інформація.

Я підірвався зі стільця, та попрямував до дівчини.

Автору є, що сказати:

Я повернулась. Як і обіцяла. Новинка в слеші. Чи чекали Ви на мене? Сподіваюсь що так, бо ж тепер, розділи будуть виходити рідше ніж раніше. ( графік роботи — змушує) Дякую. Як Вам початок?

Мур, мяу, Ваша Міріада.