Спочатку:
На сторінку книги
Маленька однокімнатна квартира пахла перегрітою електронікою, розчинною кавою і пилом, якого не позбавляло навіть провітрювання. За вікном уже темніло, хоча годинник показував лише п’яту вечора — важкі хмари висіли над містом, стискаючи простір до вузького, задушливого кокона. Телевізор працював без звуку. На екрані знову миготіли знайомі титри: «обстріли», «переговори», «корупційний скандал», «нові тарифи». Сюжет змінювався, але слова залишались ті самі.
Він навіть не дивився — просто не вимикав. Мерехтіння екрана трохи оживляло порожню кімнату. Біля стіни стояла ВР-капсула — довга, під людське тіло. Стара модель, потерта, з подряпинами на корпусі, але все ще справна. Для повного ефекту виробник радив лягати всередину голим — щоб контактні сенсори не губили дрібні сигнали. Колись вона виглядала як квиток в інше життя. Тепер — як єдина річ у кімнаті, що коштувала більше за все інше разом узяте. Він сидів навпроти, згорбившись, опустивши руки між колін. Очі пекли від втоми.
Спина нила так, ніби всередину хребта вставили металевий прут.
— Ще один день, — тихо сказав він у порожнечу.
Ніхто не відповів. Телефон лежав поруч, перевернутий екраном донизу. Він не брав його до рук уже кілька годин. Останнє, що він побачив перед тим, як перевернути, — одне коротке повідомлення від номера без імені: «Ми знаємо, що ти ще в мережі». Він прочитав це двічі. Потім поклав екраном донизу і більше не піднімав. Не хотів бачити новини. Не хотів бачити повідомлення. Не хотів бачити нічого, що нагадувало б про реальний світ. Бо в реальному світі не залишилось нічого, що мало сенс.
Робота, якої ледве вистачало на житло й харчі. Ціни, що росли швидше за зарплату. Новини, від яких хотілося або кричати, або мовчати назавжди. Відчуття, ніби життя давно звернуло не туди — і тепер уже не повернешся. Колись у нього був інший світ — Echelon. Там усе було просто до болю: або ти сильний, або ні; або виживаєш, або тебе стирають. Чесно і без компромісів. Він грав там роками. Не просто грав — жив. Клан, рейди, облоги, нічні вилазки, переговори, торгівля. Реальні гроші, які іноді рятували його тут, у цій квартирі.
А потім усе зникло. Не бан, не блокування — гірше. Доступ до персонажа існував, але повернутися до нього він більше не наважувався. Якщо хтось пов’яже старе ім’я з ним — за ним прийдуть. Не NPC. І навіть не гравці. Люди. Він боявся цього так сильно, що вже майже не сумнівався. Саме тому він більше не входив у гру. Саме тому гроші закінчувалися. Саме тому на кухні залишилась лише пачка локшини швидкого приготування і половина буханця хліба. Він перевів погляд на капсулу.
— Продавати… — пробурмотів він. — І що далі?
Відповіді не було. Навіть якщо продасть — вистачить на місяць, максимум два. А потім… знову те саме. Та сама порожнеча, тільки без можливості втекти. На екрані капсули спалахнув індикатор. Система перейшла в режим очікування. Старий вентилятор тихо загув, розганяючи тепле повітря. Він раптом відчув дивне, майже болюче бажання — просто лягти всередину. Навіть без мети. Просто щоб перестати бути тут.
— Новий персонаж… — сказав він тихо.
Слова прозвучали чужо. Безглуздо. Але можливість існувала. Старий герой залишався у базі даних. Видалення означало втрату інвентарю, досягнень, репутації — усього, що він збирав роками. Старе ім’я зникне зі світу гри. Хотілося вірити, що разом із ним обірвуться й нитки, які тяглися сюди. Він довго дивився на чорний екран капсули. Потім простягнув руку і торкнувся сенсорної панелі. Система ожила.
Echelon
Підключення до мережі…
Серце раптом вдарило сильніше. Він міг зупинитися зараз. Закрити кришку. Вимкнути. Забути. Але пальці вже рухались самі.
Виявлено активний профіль.
Бажаєте продовжити?
Він відкрив керування персонажем і вибрав видалення. На мить заплющив очі. Перед внутрішнім поглядом промайнули роки гри. Облоги. Голоси сокланів. Перемоги. Поразки. Гроші, які приходили на рахунок. Відчуття, що там він щось означає. І страх.
УВАГА
Видалення персонажа незворотне.
Він видихнув.
— От і добре, — прошепотів він.
Палець завис над підтвердженням. Останній шанс відступити й залишити все як є. Він натиснув.
Персонаж видалено.
Дані очищено.
У квартирі стало тихо. Навіть телевізор ніби перестав існувати. На екрані з’явився новий рядок:
Створити нового персонажа?
Він довго дивився на ці слова. Треба було лише погодитися, але тепер, коли старого героя вже не було, починати спочатку виявилося страшно.
— Давай… — сказав він нарешті.
Екран мерехнув, приймаючи його відповідь.
