Тиху Гавань побачили за півдня до прибуття, і першим її помітив павич. Він злетів зі щогли за п'ятнадцять миль до берега, пролетів над містом і цього разу не повернувся задоволеним. Він повернувся мовчки, сів на місце й не кричав до самого вечора. Команда, яка за дев'ять днів навчилася читати поведінку павича, як читають барометр, мовила:
— Птах не знайшов, з чого кричати. Це гірше, ніж якби знайшов, чого злякатися.
Місто підходило поступово, і воно не виростало з моря, як виростають звичайні міста: спершу щогли, потім дахи, а далі — шум. Тиха Гавань не мала шуму. Вона мала дахи (різноманітні, доглянуті, жодної зіпсованої черепиці), мала щогли (у порту стояло вісімнадцять суден — усі чисті, жодне не готувалося в море й жодне не гнило; вони стояли в стані «приберуть на вихідні», який тривав, здається, років двадцять) і мала дим над трубами, бо їли тут усі й вчасно. Але звуку не було. Ані тиші кімнатної, ані тиші бібліотечної. Була відсутність звуку — як буває відсутність вітру, коли ти розумієш, що повітря є, тільки тоді, коли щось ним колишеться.
«Стара черепаха» причалила о другій годині. Ніхто не прийшов подивитися. Це зафіксував Орест із точністю людини, яка виросла в заїзді, де прибуття кожного мандрівника було подією на цілий вечір: у порту було одинадцятеро осіб. Восьмеро працювали (двоє з них працювали на одному канаті з обох кінців, і пан Квіт пізніше довго не міг зрозуміти, у чому сенс роботи, яку виконують двоє, якщо її може виконати один; а потім зрозумів, що сенсу немає — і це була перша правильна відповідь, яку він тут отримав). Двоє сиділи на лаві. Один дивився на воду.
З одинадцяти осіб на судно подивилися троє. Далі було ввічливе запитання, поставлене найближчим із тих, хто працював — чоловіком середніх років із обличчям, на якому ніколи, здається, не було ані зморшок від сміху, ані від турботи:
— Ви здалеку?
— Так, — сказала Аврора. — Ми пливли дев'ятнадцять днів.
— Багато, — сказав чоловік і замислився. — У вас, здається, важке судно. Тут канат міцніший біля третьої пальми.
І повернувся до каната. Це була вся розмова. Аврора стояла ще хвилину, чекаючи продовження — бо в її королівстві розмова про дорогу тривалістю в дев'ятнадцять днів мала б продовження на годину. Розуміння нарешті дійшло до неї повністю: продовження не було. Не тому, що чоловік був грубий. Не тому, що був зайнятий. Він запитав те, що йому стало цікаво, отримав відповідь, яка його цілком задовольнила, і повернувся в стан, у якому перебував до запитання — у стан рівноваги, яку ніщо не порушило.
— Запишіть, — тихо сказала Аврора Оресту. — Це не байдужість. Я бачила байдужих, я сама була байдужою два роки поспіль. Байдужість має тріщину: її можна пробити бідою. Ця людина не байдужа. Вона довершена.
Заїжджий двір знайшовся сам, бо в Тихій Гавані він був один, і це був не брак, а точність: одна гавань, один заїзд, одна площа, одна брама з ключем (про браму вони дізнаються пізніше, а зараз пройшли повз неї; і Малефісента, яка йшла останньою, закинула голову вгору й подивилася на третій майданчик лівих сходів довше, ніж на все місто, хоча обличчя її не здригнулося жодним м'язом, і тільки Проня, яка тепер мала око на деталі після зошита Лімба, зафіксувала: «погляд пані Малефісенти на гачок — 4 секунди; що довше вона дивиться не рухаючись, то це важливіше»).
Заїзд називався «Добрий притулок», і господиня — жінка років п'ятдесяти — зустріла гостей фразою, яка потім стала символом усього, що вони тут побачать:
— Вітаю. Кімнати є. Обід о шостій. Що іще?
«Що іще» — це запитання, яке ставлять тоді, коли на все інше вже є готова відповідь. І відповіді були. Кімнати — є. Вода — є. Полагоджена стеля (косо підвішена лампа в їхній кімнаті висіла криво вже роками, і господиня сказала «лампа криво» не з вибаченням, а як факт, додавши: «полагодимо», і це слово не мало дати). Косеня, яка за професією читала заїзди, як лікарі читають обличчя, пройшла двома поверхами, зазирнула в кухню, повернулася й сказала на нараді, яку скликали в кімнаті Аврори о дев'ятій:
— Це найкращий заїзд, у якому я була, і наймертвіший — і це одна й та сама річ. Слухайте. У нашому заїзді на дверях правило, бо наші гості різні й треба домовлятися. Тут правил немає, бо гості однакові. У нас у кімнатах різні подушки, бо в людей різні шиї. Тут подушки однакові. Я перевірила: усі сім кімнат для гостей мають подушки, набиті однаково. Думаю, їх набиває одна людина за одним зразком, і, судячи з рук господині, це вона сама. Вона робить це двадцять років, і за двадцять років ніхто не попросив іншої. На додачу: на столі в кожній кімнаті стоїть ваза з однією квіткою. Одна. У всіх сьомому кімнатах. Свіжа, міняють щодня. І от це, панове, мене налякало найбільше, бо я думала, що тут усе занедбано. А це не занедбано. Тут усе доглянуто й подано, як подають вечерю в лікарні: точна кількість, потрібна кількість — і ні на що більше не розраховано.
— Одна квітка у вазі, — мовила Малефісента. — Це і є сигнатура. Знаєте, чому в усіх чарівних казках дім відьми має ту саму ознаку? Не череп, не кіт. Одна порція всього. Магія, розрахована на одну людину, завжди залишає цей слід. Тут магія розрахована на одну людину — на кожну. Кожна кімната має рівно стільки, скільки треба одній людині, і ні на крихту більше. Хто веде це господарство, той досі його веде. Двісті років. І це не метафора, я перевірю завтра.
Перший повний день у Тихій Гавані описаний у хроніці Ореста без скорочень, бо Орест вирішив, що день, у який не сталося нічого, мусить бути описаний так само повно, як день, у який сталося все — бо різниця між ними й є предметом подорожі. Ми наведемо з цього дня чотири записи.
«Ранок. Ринок відчиняється о сьомій. Продавці приходять о сьомій. Усе, що на прилавках, лежить рівно. Ціни називають, а не пишуть, і всі ціни за моїми спостереженнями не змінюються місяцями. Купують стільки, скільки треба на день. Я спитав у жінки з хлібом, чому вона не спече більше й не продасть більше. Вона подумала — всі тут думають перед відповіддю, і пауза в них однакова, я її вже міряю, вона триває три секунди — і відповіла: "Більше зіпсується". Я спитав: а якби вона продала? Вона подумала й сказала: "Тоді я мала б пекти щодня більше. Я не хочу щодня більше. Я хочу щодня стільки". Панове, я двадцять п'ять років жив у заїзді, де батько каже "більше", коли має на увазі "добре". Тут слово "більше" і слово "добре" — це слова з різних мов, і, здається, тут взагалі немає мови, у якій вони сумісні».
«Полудень. Площа. На площі сиділо вранці дев'ять осіб, у полудень — сім. Я перевірив: це ті самі особи за винятком двох, які пішли обідати. Ми пройшли місто повністю, від брами до мурів. Я рахував крамниці, бо хроніст, який не вміє нічого іншого, рахує. Крамниць — шістнадцять. У трьох стояло по людині. Тринадцять крамниць стояли зачиненими, але не замиканими: двері не замкнені, товар не прибрано, на одній лежать рукавички, які там лежать, судячи з вигорілого місця, не менше десяти років. Я спитав у перехожого, чому крамниця не працює. Відповідь після трьох секунд: "Власник не працює". Я спитав: чому? Відповідь: "Не хоче". Я спитав: а як же рукавички? І тут уперше я побачив у цій країні щось схоже на думку: чоловік подивився на рукавички й сказав: "Рукавички нікого не турбують". І пішов. Панове, я записую цю фразу окремо, бо вона, здається, і є весь устрій цієї держави. Рукавички нікого не турбують. Держава, де рукавички нікого не турбують, не потребує ні поліції, ні податків, ні скарг. Я більше не знаю, чи це пекло, і це найчесніше, що я можу сказати».
«Вечір. Обід у заїзді о шостій, як і було сказано. За стіл сіли всі гості (нас п'ятеро, бо пані Малефісента обідає в кімнаті — вона каже, що в спільних залах надто уважна до людей, а тут уважність є вадою, бо ніхто не просить її розглядати). Господиня подала вечерю. Вечеря була добра. І от, панове, подія дня, єдина: Косеня сказала господині, що суп дуже добрий. Господиня подумала три секунди й відповіла: "Дякую". І потім ще через секунду додала: "Рецепт у мене від матері". І тоді Косеня спитала: "А ви любите готувати?". І тут сталося те, чого не було дев'ятнадцять днів: господиня відповіла не після трьох секунд. Вона відповіла одразу, швидше, ніж відповідала на все інше, і сказала: "Люблю". І потім довго мила одну й ту саму миску. Я записую це, бо не знаю, що це таке, а чесний хроніст пише те, чого не знає, а не те, що вміє пояснити».
«Ніч. Я не сплю й пишу це останнім записом дня. За моїм вікном чути, як місто дихає. Воно дихає рівно. Я ловлю себе на думці, що ця рівність — не спокій. Спокій — це те, що настає після бурі, я знаю це по морю: він має в собі пам'ять про бурю, і тому цінується. Ця рівність не має пам'яті. Я засинаю зі страшною думкою й запишу її, бо страшні думки мають право на папір: якщо завтра мені тут сподобається, я не дізнаюся, чи це мені сподобалося, чи це місто мене присипило. І я не знаю способу перевірити це, крім одного: щодня робити одну дурницю. Панове з ради, я починаю з ранку: я поставлю на завтра соняшник на площі, де соняшників немає. І подивлюся, хто це помітить. У країні, де рукавички нікого не турбують, один соняшник може бути вартий усього протоколу».
Наступного ранку соняшник стояв на площі. За ним спостерігали з вікна заїзду четверо пасажирів, а пан Квіт вів облік перехожих. За пів години повз соняшник пройшло двадцять троє людей. Двадцятеро пройшли повз. Двоє обійшли. І одна зупинилася.
Жінка. Літня, у сірій дорожній сукні, із торбою через плече. Вона зупинилася перед соняшником, дивилася на нього довго (пан Квіт порахував: одна хвилина сорок секунд), а потім торкнулася його долонею — так, як торкаються дверей, перевіряючи, чи справді відчинені — і пішла.
Косеня, яка бачила це з вікна, не впізнала її за ім'ям, але описала точно. Опис збігався слово в слово з описом жінки в сірому, яка сіла на одинадцятий стілець балу два роки тому, з описом жінки, яку бачила уві сні Сомна, та з описом Тихої, якої не знала жодна енциклопедія, але знав зошит Лімба.
— Вона прийшла подивитися на соняшник, — сказала Малефісента, і голос її був таким, якого не чули ніколи, бо це був голос людини, яка побачила майстерність, кращу за свою. І майстерність ця полягала не в чарах. — Панове. Двісті років у цій країні нічого не з'являлося без дозволу. Сьогодні тут з'явився соняшник, і вона прийшла подивитися. Не забрати, не допитати. Подивитися. Ти, — вона подивилася на Аврору, — позіхай сьогодні стільки, скільки позіхається. Твоє позіхання тут нічого не означає. Але ця жінка, яка торкнулася соняшника, означає все: вона ще приходить дивитися. А хто приходить дивитися, той не спить. Треба знайти, де вона живе. І, я підозрюю, ми вже знаємо адресу: її дім — це вся ця країна, і в кожній кімнаті цього дому стоїть ваза з однією квіткою.
До вечора того дня сталося ще одне, і це заніс до протоколу пан Квіт: соняшник о сьомій годині зник. Не зів'яв, не зламався — зник. На місці, де він стояв, була вода — пролита, свіжа, — а поруч лежала жменя насіння.
Проня занотувала: «Насіння — дванадцять штук, рахувала двічі. Полито. Хтось піклується. У країні, де все нікого не турбує, один соняшник полили й забрали в таке місце, де він цвістиме далі. Ми не перші. Хтось у цій країні ще піклується. Реєструю як найважливіший факт третього дня».
А увечері до заїзду прийшов хлопчик років десяти. Він постояв у дверях, подумав свої три секунди й мовив у залу, де сиділа експедиція:
— Мені велено передати. Велено сказати: соняшник у доброму місці. І спитати: ви приїхали казки читати чи казки забирати?
У залі стало тихо. І це була перша тиша за всю подорож, яку пан Квіт не реєстрував — бо знав, що на деякі запитання протокол відповісти не має права.
