Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Першого вечора прийшло семеро. Скажемо про них правдиво: вони прийшли не слухати казки. Вони прийшли подивитися, що робить Тиха — бо Тиха відчинила двері, а двері не відчинялися двісті років. У цій країні подія вимірювалася не змістом, а самим фактом: якщо вона вийшла з-за чогось, треба подивитися, куди саме вона вийшла.

Вони сіли в третьому ряду, тому що там сіла Тиха й указала на поруччя крісел. Аврора піднялася на сцену. Сцена стояла з готовою декорацією «Донни Рози», і це був перший раз за двісті років, коли на ній стояла жива людина.

Вона не читала казку першого вечора. Вона зробила те, чого не робив ніхто з них: мовила одне речення й сіла.

— Я не читатиму казку першого вечора, бо перший вечір — це не вечір казки, а вечір знайомства. Я Аврора, я приїхала з-за моря. Чотири роки тому я прокинулася від столітнього сну і я вам нічого не можу розповісти про вашу країну, бо я тут чужа. Тому першого вечора говоритиму не я. Тихо, тобі слово.

І Тиха піднялася зі свого місця. Семеро людей у третьому ряду вперше за двісті років побачили її зблизька — бо доти всі знали її як постать у сірому, яка іноді проходила площею. Вона піднялася на сцену, і ми знаємо, що вона сказала, бо Орест записав усе слово в слово. Це був, за його словами, «найдовший запис за всю подорож: вона говорила сорок хвилин, і я не встигав за рукою, бо рухався за нею всім серцем; ми відтворили текст удвох із пані Косенєю по пам'яті на дев'яносто п'ять відсотків».

Вона розповіла все.

Про те, що вона — донька жінки, яка подарувала країні сон. Про те, що сон не був злом, але й не був добром — він був подарунком, якого ніхто не просив. Про те, що вона двісті років стерегла цей сон, і це стереження було не службою, а невмінням вийти. Про те, що тиждень тому шестеро людей з-за моря принесли їй лист її матері, у якому було сказано: «не чекай на мене», — і вона перестала чекати. Про те, що сон країни скінчився в той самий день, коли зупинилося веретено на західному поверсі палацу, і що країна від того моменту вже не спить — вона просто ще не знає цього.

— І тому, — мовила вона наприкінці, — я відчинила театр. Тут лежить сімсот сорок казок, які ви написали, коли ще чогось прагнули. Я не читатиму їх вам по одній, бо казки не читаються з обов'язку — їх беруть добровільно. Вони лежать у скринях під сценою, і кожна має на форзаці ім'я людини, яка її зберігала. Я прошу вас про одне: якщо ви знайдете казку зі своїм ім'ям — прочитайте її. Це ваше. Я двісті років думала, що я вартовий цих казок. Я помилялася. Я — та, хто забрала їх у вас на збереження. І це збереження триває рівно до того дня, коли ви заберете їх назад.

А потім семеро людей у третьому ряду зробили те, що стало першою сценою нової країни, і вона тривала довше за всі промови. Найстарший із семерих — чоловік, який, здається, опинився там лише тому, що ходив повз театр щодня вже двадцять років, — підвівся зі свого місця, підійшов до сцени й мовив:

— У мене в будинку, на горищі, стоїть скриня з речами моєї матері. Я не відчиняв її сорок років, бо в ній, здається, казки. Я думав, казки — це те, чого більше немає. Піду відчиню. І прийду завтра та прочитаю, якщо знайду.

І другий із семерих сказав:

— Я маю доньку. Вона народилася під час сну, і я їй не розповідав нічого, бо розповідати не було чого. Я не знав, що казки можна писати. Я думав, казки — це те, що було раніше, а ми — те, що після. Я піду й напишу їй одну. Про що — не знаю. Але напишу.

І третій сказав... На його словах заплакала господиня заїзду, яка прийшла цього вечора (Косеня запросила її особисто, бо навчилася в Тихій Гавані одного: запрошувати тих, хто працює в готелях та заїздах, бо там живе правда краю):

— Я варю суп двадцять років за одним рецептом. Я думала, це такі правила. Сьогодні я дізналася, що це мій вибір і що я маю право обрати інакше. Я також щось маю. У мене є донька, і вона два дні тому вперше сказала мені, що я маю право. Я не знаю, що таке право. Я піду додому й запитаю в неї.

Семеро людей пішли з театру тієї ночі, і кожен пішов із чимось: із пам'яттю про скриню, із наміром написати, із запитанням до доньки. І це, як сказав пан Квіт у реєстрі, «сім змін на сім людей, що дає коефіцієнт один. У нашому королівстві, коли ми починали, коефіцієнт був тридцять на чотириста. Але там ми будили сто років сну, а тут будять двісті — цифри не можна порівнювати, бо час у країнах плине різним матеріалом».

Другого вечора прийшло дев'ятнадцятеро. Третього — сорок двоє. П'ятого — вісімдесят шестеро. На сьомий вечір прийшло сто тридцять людей, і вони вже не вміщалися в третьому ряду: сиділи на підлозі, на сходах, у проходах. Косеня, яка за професією вміла рахувати місця, сказала:

— У театрі чотириста крісел, а вчора прийшло сто тридцять. Це означає, що триста сімдесят сиділи вдома й думали. У нашій країні триста сімдесят мислителів — це була б революція. Тут, здається, це просто вівторок. У них тут усі дні — вівторки, і це треба навчитися не змінювати.

На сьомий вечір сталася подія, описана в судновому журналі «Старої черепахи» (капітан із командою прийшли подивитися, бо мали вихідний і самі вирішили, куди його витратити). Подія була такою: Тиха не читала. На сцену вийшла жінка, яку ніхто зі ста тридцяти осіб не знав. Вона була молода, мовчазна, і в руках тримала аркуш паперу. Вона мовила:

— Я та, яка варила суп у заїзді. Я прийшла прочитати свою казку. Я написала її вчора вночі. Вона коротка, і в ній є кінець — бо пані з хащів сказала, що казка без кінця — це не казка, а чекання. Вона називається "Жінка, яка мила миску".

«Жила собі жінка, і мала вона миску. Вона мила цю миску двадцять років. Один раз на день. Одну й ту саму. Вона не знала, чому миє саме цю миску, і думала, що це такі правила.

А потім прийшла гостя з-за моря й сказала їй, що суп у неї смачний. І жінка вперше за двадцять років зрозуміла, що суп і миска — це різні речі. І що миску миють заради супу, а не суп варять заради миски. І вона підігріла суп, додала зелені й більше не миє миски по одній. Вона миє їх по дві. Це всі зміни в її житті, і вони малі. Але вона відкрила кафе. І в її кафе подають суп, який змінюється щодня. Там часто порожньо. Але один чоловік приходить щодня й їсть, і щодня запитує, що нового. І вона відповідає. І це, здається, і є казка: не те, що сталося щось велике, а те, що сталося бодай щось.

Кінець: у миски з'явилася друга».

Зала слухала мовчки. А потім на сцену вийшов чоловік, який, здавалося, не мав наміру виступати, і сказав:

— Я той, хто приходить у ваше кафе. Я ходив у заїзд двадцять років, тому що там давали суп. А суп — це єдине місце в моєму дні, де хтось говорить зі мною. Я не знав, що можна приходити в кафе. Я думав, кафе — це для інших. Я прийду завтра. І я маю сказати вам, що сьогодні вперше за двадцять років почув свою історію з чужих уст — і я не знав, що це історія. Я думав, що я просто чоловік, який їсть суп.

А потім сталося те, чого не передбачав ніхто і що ми вносимо до цієї книжки як головний факт восьмого дня: наступний вечір у театрі провалився. Прийшло тридцятеро людей. Через тиждень — шістнадцятеро. Через два тижні — дев'ятеро.

Країна почала відходити від театру, і це налякало всіх, крім однієї людини. Цією людиною була Тиха, і вона пояснила те, чого не розуміла жодна із заморських голів:

— Ви чекали, що казки заражатимуть. Казки не заражають. Казки — це хліб, а хліб не їдять щовечора, якщо людина сита. Сімдесят чоловік почули свої історії, і їм цього вистачить на місяць, а може, й на рік. Вони йдуть жити свої історії, а не слухати чужі. Це і є успіх, дурненькі ви, заморські й добрі: у країні, яка прокидається, театр не може бути повним. Бо повний театр — це ознака того, що в місті нічого не відбувається. У нас тепер щось відбувається, і воно відбувається не тут.

І вона мала рацію, що підтвердив пан Квіт у реєстрі: за два тижні в Тихій Гавані відкрилося чотири нові справи (кафе із супом, крамниця з новими рукавичками, майстерня, у якій писали казки для дітей, і щось, що господар називав «куток, де сидять і мовчать, якщо хочеться»). І жодна з цих справ не мала стосунку до театру. Театр спорожнів. А місто почало гомоніти.

Першим звуком нової Тихої Гавані став не сміх і не голос, а стукіт молотка. Одна жінка, яка знайшла на горищі скриню матері, знайшла там і чотири рукавички, які лежали в крамниці десять років, і прийшла по них. Лавка відчинилася через вісімнадцять днів після казки про миску.

А в гавані, де стояли вісімнадцять суден, які нікуди не пливли двадцять років, одне судно знялося з якоря. Хто відпливав і куди — не знали. Його побачили з порту й не стали запитувати. Косеня сказала:

— Вони відпливли тому, що можуть. У країні, де все нікого не турбує, відплисти — це теж нікого не турбує. А в країні, яка прокидається, відплисти — це подія. Погляньте: люди на березі дивляться. Значить, уже не рукавички.

Того ж вечора був написаний другий лист кущу. Цей лист коротший за перший, і в ньому немає жодної поганої новини:

«Кущу від експедиції, другий лист.

Тут відбулася відставка з посади, якої не було. Веретено зупинилося, і в театрі розповіли сім казок, і одна з них мала кінець. Господиня заїзду відкрила кафе, і в кафе приходить один чоловік. Він запитує, що нового, і вона відповідає. Пан Квіт каже, що це найменша економіка, яку він бачив, і найкраща.

Ти пишеш, що хочеш знати, хто там запитує "чому". Відповідаємо: усі. Але повільно, і не вголос, і спершу самі собі. Перші "чому" вголос почалися минулого тижня, і їх два. Одне поставила жінка, яка мила миску, і її "чому" звучало так: "чому я двадцять років думала, що це правила?" Друге поставив той, який приходить на суп, і його "чому" — це "чому ніхто не казав, що можна приходити в кафе?"

Це малі запитання, і ми знаємо, що ти хочеш великих. Але великі запитання, здається, приходять тільки після малих, і тому ми залишаємося ще. У нас ще не готові відповіді на сто чотирнадцять запитань наших учнів, і до них додалося ще дев'ятнадцять. Одне з них — від пані Дубрави, яка просить написати їй про ґрунт у північній частині міста, бо хоче перевірити, чи приживеться верес.

Насіння, яке посадили біля площі, ще не зійшло. Але хлопчик поливає. Пані Малефісента каже, що верес зійде, коли настане його час, і не раніше — бо верес має гордість, якої немає в жодної іншої рослини.

P.S. Гілка в діжці дала новий листок. Пані Малефісента зафіксувала дату, бо, за її словами, гілка за морем розвивається швидше, ніж удома. І це або добре, або означає, що вдома ти її пригнічуєш. Ми не писали тобі цього в першому листі, бо не хотіли тебе сварити, але ти маєш знати: утримувати юридичну особу в діжці — це не те саме, що посадити її в землю. Ти в цьому не винен. Ти просто один, а держава не може жити в горщику».

До третього листа залишалося чотири тижні. А через два тижні з острова Гавань прийшов човен, у якому був один чоловік. Він сказав на березі те, що починає наступну главу:

— Я Лімб. Я друкар. Я двадцять два роки чув про вас від кожного, хто припливав на острів, і я більше не можу сидіти й чекати. Де ваш театр? У мене є шрифти.

Михайло Заїка
Дім, який запрошує

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Книга перша. Дім, який запрошує казка про те, що було після "жили довго і щасливо"
1790972733
46 дн. тому
Вступ
1790972874
46 дн. тому
Глава 1. Сто літ потому було зручніше
1790972950
46 дн. тому
Глава 2. Вихід із хащів
1790973037
46 дн. тому
Глава 3. Хто тут король?
1790973100
46 дн. тому
Глава 4. Столітній борг
1791007200
45 дн. тому
Глава 5. Веретенне питання
1791093600
44 дн. тому
Глава 6. Малефісента
1791180000
43 дн. тому
Глава 7. Покоління сплячих
1791266400
42 дн. тому
Глава 8. Принц із позаштатною легендою
1791352800
41 дн. тому
Глава 9. Терновий кущ як особа
1791439200
40 дн. тому
Глава 10. Збори добрих фей
1791525600
39 дн. тому
Глава 11. Король і королева проти сучасності
1791612000
38 дн. тому
Глава 12. Перші вибори
1791698400
37 дн. тому
Глава 13. Злодійка сну
1791784800
36 дн. тому
Глава 14. Шинкар із очевидців
1791871200
35 дн. тому
Глава 15. Позіхання
1791957600
34 дн. тому
Глава 16. Розслідування
1792044000
33 дн. тому
Глава 17. Найманий герой
1792130400
32 дн. тому
Глава 18. Кущ цвіте
1792216800
31 дн. тому
Глава 19. Сто років не минули марно
1792303200
30 дн. тому
Глава 20. Збори зачинателів
1793204439
20 дн. тому
Глава 21. Той самий бал
1793257200
19 дн. тому
Глава 22. Жили недовго, але своє
1793343600
18 дн. тому
Післямова
1793430000
17 дн. тому
Серце Зими казка про те, що чекає за морем, коли вдома все добре
1793516400
16 дн. тому
Вступ
1793520000
16 дн. тому
Глава 1. Пошта за морем
1793523600
16 дн. тому
Глава 2. Хто полетить
1793602800
15 дн. тому
Глава 3. Четвертий день
1793689200
14 дн. тому
Глава 4. Острів, якого не було на мапах
1793775600
13 дн. тому
Глава 5. Берег
1793862000
12 дн. тому
Глава 6. Казки читати чи забирати
1793948400
11 дн. тому
Глава 7. Розповідь, яку слухали двісті років
1794034800
10 дн. тому
Глава 8. Відставка
1794121200
9 дн. тому
Глава 9. Палац на пагорбі
1794207600
8 дн. тому
Глава 10. Сімсот сорок вечорів
1794294000
7 дн. тому
Глава 11. Людина, яка повернулася
1794383880
6 дн. тому
Глава 12. Другий кущ
1794736809
2 дн. тому
Глава 13. Питання про зиму
1794812400
1 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!