Першого вечора прийшло семеро. Скажемо про них правдиво: вони прийшли не слухати казки. Вони прийшли подивитися, що робить Тиха — бо Тиха відчинила двері, а двері не відчинялися двісті років. У цій країні подія вимірювалася не змістом, а самим фактом: якщо вона вийшла з-за чогось, треба подивитися, куди саме вона вийшла.
Вони сіли в третьому ряду, тому що там сіла Тиха й указала на поруччя крісел. Аврора піднялася на сцену. Сцена стояла з готовою декорацією «Донни Рози», і це був перший раз за двісті років, коли на ній стояла жива людина.
Вона не читала казку першого вечора. Вона зробила те, чого не робив ніхто з них: мовила одне речення й сіла.
— Я не читатиму казку першого вечора, бо перший вечір — це не вечір казки, а вечір знайомства. Я Аврора, я приїхала з-за моря. Чотири роки тому я прокинулася від столітнього сну і я вам нічого не можу розповісти про вашу країну, бо я тут чужа. Тому першого вечора говоритиму не я. Тихо, тобі слово.
І Тиха піднялася зі свого місця. Семеро людей у третьому ряду вперше за двісті років побачили її зблизька — бо доти всі знали її як постать у сірому, яка іноді проходила площею. Вона піднялася на сцену, і ми знаємо, що вона сказала, бо Орест записав усе слово в слово. Це був, за його словами, «найдовший запис за всю подорож: вона говорила сорок хвилин, і я не встигав за рукою, бо рухався за нею всім серцем; ми відтворили текст удвох із пані Косенєю по пам'яті на дев'яносто п'ять відсотків».
Вона розповіла все.
Про те, що вона — донька жінки, яка подарувала країні сон. Про те, що сон не був злом, але й не був добром — він був подарунком, якого ніхто не просив. Про те, що вона двісті років стерегла цей сон, і це стереження було не службою, а невмінням вийти. Про те, що тиждень тому шестеро людей з-за моря принесли їй лист її матері, у якому було сказано: «не чекай на мене», — і вона перестала чекати. Про те, що сон країни скінчився в той самий день, коли зупинилося веретено на західному поверсі палацу, і що країна від того моменту вже не спить — вона просто ще не знає цього.
— І тому, — мовила вона наприкінці, — я відчинила театр. Тут лежить сімсот сорок казок, які ви написали, коли ще чогось прагнули. Я не читатиму їх вам по одній, бо казки не читаються з обов'язку — їх беруть добровільно. Вони лежать у скринях під сценою, і кожна має на форзаці ім'я людини, яка її зберігала. Я прошу вас про одне: якщо ви знайдете казку зі своїм ім'ям — прочитайте її. Це ваше. Я двісті років думала, що я вартовий цих казок. Я помилялася. Я — та, хто забрала їх у вас на збереження. І це збереження триває рівно до того дня, коли ви заберете їх назад.
А потім семеро людей у третьому ряду зробили те, що стало першою сценою нової країни, і вона тривала довше за всі промови. Найстарший із семерих — чоловік, який, здається, опинився там лише тому, що ходив повз театр щодня вже двадцять років, — підвівся зі свого місця, підійшов до сцени й мовив:
— У мене в будинку, на горищі, стоїть скриня з речами моєї матері. Я не відчиняв її сорок років, бо в ній, здається, казки. Я думав, казки — це те, чого більше немає. Піду відчиню. І прийду завтра та прочитаю, якщо знайду.
І другий із семерих сказав:
— Я маю доньку. Вона народилася під час сну, і я їй не розповідав нічого, бо розповідати не було чого. Я не знав, що казки можна писати. Я думав, казки — це те, що було раніше, а ми — те, що після. Я піду й напишу їй одну. Про що — не знаю. Але напишу.
І третій сказав... На його словах заплакала господиня заїзду, яка прийшла цього вечора (Косеня запросила її особисто, бо навчилася в Тихій Гавані одного: запрошувати тих, хто працює в готелях та заїздах, бо там живе правда краю):
— Я варю суп двадцять років за одним рецептом. Я думала, це такі правила. Сьогодні я дізналася, що це мій вибір і що я маю право обрати інакше. Я також щось маю. У мене є донька, і вона два дні тому вперше сказала мені, що я маю право. Я не знаю, що таке право. Я піду додому й запитаю в неї.
Семеро людей пішли з театру тієї ночі, і кожен пішов із чимось: із пам'яттю про скриню, із наміром написати, із запитанням до доньки. І це, як сказав пан Квіт у реєстрі, «сім змін на сім людей, що дає коефіцієнт один. У нашому королівстві, коли ми починали, коефіцієнт був тридцять на чотириста. Але там ми будили сто років сну, а тут будять двісті — цифри не можна порівнювати, бо час у країнах плине різним матеріалом».
Другого вечора прийшло дев'ятнадцятеро. Третього — сорок двоє. П'ятого — вісімдесят шестеро. На сьомий вечір прийшло сто тридцять людей, і вони вже не вміщалися в третьому ряду: сиділи на підлозі, на сходах, у проходах. Косеня, яка за професією вміла рахувати місця, сказала:
— У театрі чотириста крісел, а вчора прийшло сто тридцять. Це означає, що триста сімдесят сиділи вдома й думали. У нашій країні триста сімдесят мислителів — це була б революція. Тут, здається, це просто вівторок. У них тут усі дні — вівторки, і це треба навчитися не змінювати.
На сьомий вечір сталася подія, описана в судновому журналі «Старої черепахи» (капітан із командою прийшли подивитися, бо мали вихідний і самі вирішили, куди його витратити). Подія була такою: Тиха не читала. На сцену вийшла жінка, яку ніхто зі ста тридцяти осіб не знав. Вона була молода, мовчазна, і в руках тримала аркуш паперу. Вона мовила:
— Я та, яка варила суп у заїзді. Я прийшла прочитати свою казку. Я написала її вчора вночі. Вона коротка, і в ній є кінець — бо пані з хащів сказала, що казка без кінця — це не казка, а чекання. Вона називається "Жінка, яка мила миску".
«Жила собі жінка, і мала вона миску. Вона мила цю миску двадцять років. Один раз на день. Одну й ту саму. Вона не знала, чому миє саме цю миску, і думала, що це такі правила.
А потім прийшла гостя з-за моря й сказала їй, що суп у неї смачний. І жінка вперше за двадцять років зрозуміла, що суп і миска — це різні речі. І що миску миють заради супу, а не суп варять заради миски. І вона підігріла суп, додала зелені й більше не миє миски по одній. Вона миє їх по дві. Це всі зміни в її житті, і вони малі. Але вона відкрила кафе. І в її кафе подають суп, який змінюється щодня. Там часто порожньо. Але один чоловік приходить щодня й їсть, і щодня запитує, що нового. І вона відповідає. І це, здається, і є казка: не те, що сталося щось велике, а те, що сталося бодай щось.
Кінець: у миски з'явилася друга».
Зала слухала мовчки. А потім на сцену вийшов чоловік, який, здавалося, не мав наміру виступати, і сказав:
— Я той, хто приходить у ваше кафе. Я ходив у заїзд двадцять років, тому що там давали суп. А суп — це єдине місце в моєму дні, де хтось говорить зі мною. Я не знав, що можна приходити в кафе. Я думав, кафе — це для інших. Я прийду завтра. І я маю сказати вам, що сьогодні вперше за двадцять років почув свою історію з чужих уст — і я не знав, що це історія. Я думав, що я просто чоловік, який їсть суп.
А потім сталося те, чого не передбачав ніхто і що ми вносимо до цієї книжки як головний факт восьмого дня: наступний вечір у театрі провалився. Прийшло тридцятеро людей. Через тиждень — шістнадцятеро. Через два тижні — дев'ятеро.
Країна почала відходити від театру, і це налякало всіх, крім однієї людини. Цією людиною була Тиха, і вона пояснила те, чого не розуміла жодна із заморських голів:
— Ви чекали, що казки заражатимуть. Казки не заражають. Казки — це хліб, а хліб не їдять щовечора, якщо людина сита. Сімдесят чоловік почули свої історії, і їм цього вистачить на місяць, а може, й на рік. Вони йдуть жити свої історії, а не слухати чужі. Це і є успіх, дурненькі ви, заморські й добрі: у країні, яка прокидається, театр не може бути повним. Бо повний театр — це ознака того, що в місті нічого не відбувається. У нас тепер щось відбувається, і воно відбувається не тут.
І вона мала рацію, що підтвердив пан Квіт у реєстрі: за два тижні в Тихій Гавані відкрилося чотири нові справи (кафе із супом, крамниця з новими рукавичками, майстерня, у якій писали казки для дітей, і щось, що господар називав «куток, де сидять і мовчать, якщо хочеться»). І жодна з цих справ не мала стосунку до театру. Театр спорожнів. А місто почало гомоніти.
Першим звуком нової Тихої Гавані став не сміх і не голос, а стукіт молотка. Одна жінка, яка знайшла на горищі скриню матері, знайшла там і чотири рукавички, які лежали в крамниці десять років, і прийшла по них. Лавка відчинилася через вісімнадцять днів після казки про миску.
А в гавані, де стояли вісімнадцять суден, які нікуди не пливли двадцять років, одне судно знялося з якоря. Хто відпливав і куди — не знали. Його побачили з порту й не стали запитувати. Косеня сказала:
— Вони відпливли тому, що можуть. У країні, де все нікого не турбує, відплисти — це теж нікого не турбує. А в країні, яка прокидається, відплисти — це подія. Погляньте: люди на березі дивляться. Значить, уже не рукавички.
Того ж вечора був написаний другий лист кущу. Цей лист коротший за перший, і в ньому немає жодної поганої новини:
«Кущу від експедиції, другий лист.
Тут відбулася відставка з посади, якої не було. Веретено зупинилося, і в театрі розповіли сім казок, і одна з них мала кінець. Господиня заїзду відкрила кафе, і в кафе приходить один чоловік. Він запитує, що нового, і вона відповідає. Пан Квіт каже, що це найменша економіка, яку він бачив, і найкраща.
Ти пишеш, що хочеш знати, хто там запитує "чому". Відповідаємо: усі. Але повільно, і не вголос, і спершу самі собі. Перші "чому" вголос почалися минулого тижня, і їх два. Одне поставила жінка, яка мила миску, і її "чому" звучало так: "чому я двадцять років думала, що це правила?" Друге поставив той, який приходить на суп, і його "чому" — це "чому ніхто не казав, що можна приходити в кафе?"
Це малі запитання, і ми знаємо, що ти хочеш великих. Але великі запитання, здається, приходять тільки після малих, і тому ми залишаємося ще. У нас ще не готові відповіді на сто чотирнадцять запитань наших учнів, і до них додалося ще дев'ятнадцять. Одне з них — від пані Дубрави, яка просить написати їй про ґрунт у північній частині міста, бо хоче перевірити, чи приживеться верес.
Насіння, яке посадили біля площі, ще не зійшло. Але хлопчик поливає. Пані Малефісента каже, що верес зійде, коли настане його час, і не раніше — бо верес має гордість, якої немає в жодної іншої рослини.
P.S. Гілка в діжці дала новий листок. Пані Малефісента зафіксувала дату, бо, за її словами, гілка за морем розвивається швидше, ніж удома. І це або добре, або означає, що вдома ти її пригнічуєш. Ми не писали тобі цього в першому листі, бо не хотіли тебе сварити, але ти маєш знати: утримувати юридичну особу в діжці — це не те саме, що посадити її в землю. Ти в цьому не винен. Ти просто один, а держава не може жити в горщику».
До третього листа залишалося чотири тижні. А через два тижні з острова Гавань прийшов човен, у якому був один чоловік. Він сказав на березі те, що починає наступну главу:
— Я Лімб. Я друкар. Я двадцять два роки чув про вас від кожного, хто припливав на острів, і я більше не можу сидіти й чекати. Де ваш театр? У мене є шрифти.
