Позіхання на «Старій черепасі» почалося не в команди. Воно почалося в Малефісенти, і це було тим дивніше, що феї не позіхають від втоми взагалі: тіло їхнє старіє так повільно, що втома не встигає накопичуватися у звичних кількостях. Малефісента прокинулася на четвертий день раніше за всіх, вийшла на палубу, постояла біля щогли, на якій сидів павич, і позіхнула.
Потім вона увійшла в каюту, де Аврора розкладала на столі мапу, поклала долоні на папір і мовила:
— Авроро. Я щойно позіхнула вперше за одинадцять років, і я знаю різницю між позіханням від сну та позіханням від іншого. Я позіхнула від іншого. Подивися на мапу й скажи мені, що ти на ній бачиш.
Аврора подивилася. Мапу було куплено в гавані в старого картографа, і вона вважалася найточнішою з усіх, що існували для південного моря. На ній було море, береги трьох герцогств, два ряди островів, позначених пунктиром, і в нижньому кутку — той самий берег, куди вони прямували: Тиха Гавань.
— Мапу намальовано два роки тому, — сказала Аврора. — І що?
— І те, що я вчора увесь вечір дивилася на неї й не могла зрозуміти, що з нею не так, а сьогодні вранці зрозуміла. На мапі немає порожнечі. Я не про невідкриті землі: порожнеча на мапах — це нормально, вона чесна, вона каже «тут не було нікого». Я про те, що ця мапа заповнена повністю й без жодного сліду руки. Поглянь на назви. Прочитай п'ять.
Аврора прочитала:
— Мис Доброго Ранку. Затока Спокійна. Протока Рівна. Мис Далекий. Острів Середній.
— Продовжуй.
— Острів Північний. Острів Південний. Затока Мала. Затока Велика.
— Ось, — сказала Малефісента. — Два роки тому картограф малював це і, здається, вже позіхав. Ні, це не звинувачення: це мапа країни, яку назвали люди, у яких закінчилися назви. Знаєш, чому в нашому королівстві село називається Веретяни, скеля — Плаксива, а заїзд — «Дванадцятий стіл»? Бо назви дають ті, з ким щось сталося. На цій мапі ні з ким нічого не сталося. Це не мапа. Це інвентар.
І тоді на палубі позіхнув боцман. Потім юнга. Потім, через годину, двоє матросів із третьої вахти. До вечора позіхали семеро з чотирнадцяти. А капітан — чоловік, який за сорок років у морі не зазнав морської хвороби, — увійшов до каюти, де зібралися шестеро пасажирів, і сказав те, за що екіпаж потім поважав його більше, ніж за всі шторми:
— Я не приховуватиму від пасажирів те, що приховую від команди, бо пасажири платять більше, а отже, мають право на більшу правду. Моя команда позіхає від нічого. Я перечитав журнал записів за сорок років і такого не знайшов. Я знаю, як виглядають цинга, гарячка, здебільшого гниле повітря та лінь. Це жодне з чотирьох. У нас свіжий вітер, свіжий хліб вашого кухаря й робота за розкладом. Люди позіхають, бо в них крадуть щось, чого я назвати не вмію. Якщо у вас, панове, є назва для цього — я вислухаю. Бо журнал без назви хвороби я заповнювати відмовляюся: незаповнений журнал — це брехня, написана пропуском.
Малефісента дістала коробочку Сомни.
— Назви немає, капітане. Є опис. Я знаю людину, яка цей стан будувала тридцять років, і вона передала мені предмет, що його зупиняє. Предмет складається з порожнечі. Порожня коробочка. Дивишся в неї й хочеш, щоб там щось було. Хто хоче, щоб щось було, ще не заснув. Твоя команда ще не спить, капітане. Але вона вже западає в цей стан.
— І що накажете робити? — спитав капітан.
— Нічого. Навпаки. Я прошу вас зробити те, чого в морі не робив ніхто: дати команді роботу без користі.
Капітан подивився на неї так, як дивляться люди, яким за сорок років у морі пропонували чимало нісенітниць, але не таких.
— Поясніть.
— Робота за розкладом, яку ви даєте їм зараз, — це робота, у якій чоловік знає, що треба робити. Знає вранці, знає ввечері, знає, що буде завтра. Це зручна робота, і нудьга любить зручну роботу: вона в ній засинає. А тепер дайте їм роботу, якої ніхто не замовляв. Нехай вирізьблять щось із обрізків. Нехай складуть мапу чужих зірок, якої ніхто не вимагав. Нехай заведуть судновий журнал подій, яких не було. На нашому боці, капітане, є одна сила, якої немає в нудьги: безглузда праця. Нудьга вміє заспокоїти людину, у якої все за планом. Людину, яка займається безглуздям за власною волею, заспокоїти важче. Вона буде опиратися. Нудьга умеє заспокоювати, а безглузда праця викликає суперечку. Дайте їм сперечатися.
Капітан усе життя потім стверджував, що це була найдивніша команда, яку він давав, і найдієвіша. До вечора на палубі стояв верстат з обрізків, боцман різьбив качку (першу у своєму житті, бо «качка на судні — це нісенітниця, а я шістнадцять років хотів нісенітниці й соромився»), юнга вів журнал подій, яких не було, і перший запис у ньому звучав так: «Сьогодні о третій годині дельфін сказав "гав", але ніхто не почув, крім мене, і я вважаю це подією». Позіхання в команді зменшилося на третину за три дні.
А в пасажирів воно зростало.
Це зафіксував пан Квіт, бо пан Квіт фіксував усе. На шостий день подорожі він скликав пасажирів у каюту разом із реєстром. Реєстр мав назву, яку Проня записала без усмішки, хоча усмішка напрошувалася: «Відомість позіхань, облік щоденний, шість осіб та один павич (павич не позіхає, але вносити його вимагав капітан для повноти)».
— Панове, — сказав пан Квіт. — Я вів облік шість днів, і цифри такі. Проня: два позіхання на день, стабільно — це норма. Я: три, що також є нормою, бо мені п'ятдесят шість років і я на морі. Пані Косеня: чотири. Хроніст Орест: п'ять. І я сприйняв би це спокійно, якби не другий стовпчик: пані Малефісента — одинадцять. І принцеса Аврора — чотирнадцять. Панове, позіхання має межу норми, і ця межа пройдена не у хворих, а у двох найздоровіших осіб на судні. І я висуваю вимогу. Я прошу принцесу Аврору з цього дня не ухвалювати рішень.
Тиша в каюті тривала чотири секунди, і Проня занотувала їх, бо мала звичку записувати тривалість тиші: «тиша роздумлива, 4 сек, після тиші всі заговорили одночасно».
— Пане Квіте, — мовила Аврора, — я голова ради.
— Ви голова ради королівства. Ми в морі. У морі немає ради, і рішення, які ухвалює голова ради, тут не мають чинності. А якщо ухвалювати їх немає потреби — значить, і ризик неприпустимий. Я сформулюю простіше, ваша високосте: на судні ви не влада. Ви пасажирка, яка позіхає чотирнадцять разів на день. Рішення в морі ухвалює капітан, бо він знає море, і Малефісента, бо вона знає супротивника. А ви, поки ми не дійдемо до берега, виконайте моє прохання: ведіть щоденник запитань. Не відповідей — запитань. По три на день. Коли людина починає позіхати, вона перестає запитувати, і це, за моїми спостереженнями, перша ознака. Запитання — це те, що тримає людину на поверхні.
Аврора мала право образитися, і всі в каюті знали, що вона має це право. Усі дивилися, як вона ним скористається. Вона взяла аркуш, підписала його «Щоденник запитань, день перший» і написала три:
«Чому в дозволених казках немає жодної з краю, куди ми пливемо? Хто відповідає на листи від нашого імені? І чому я позіхаю найбільше за всіх, хоча в моєму королівстві маю для цього найменше підстав?».
Третє запитання пан Квіт прочитав і мовив:
— На третє запитання я відповіді не знаю, але заявляю, що воно варте всієї експедиції, і реєструю його як головне запитання подорожі. Реєструю з приміткою: головні запитання мають звичку самі відповідати на себе на останній сторінці.
А на дев'ятий день подорожі сталося те, що описано в судновому журналі одним рядком: «О шостій ранку видно землю, якої немає на мапі». Земля, якої не було на мапі, виявилася островом. Острів мав порт, вогні, запах диму і, як зауважив юнга у своєму журналі подій, яких не було (підкреслюю: журнал подій, яких не було, і цей запис стоїть саме там, хоча острів існував), «сміх, який чути за чотири милі, а в нас на судні не чути за чотири лікті».
Павич злетів зі щогли, зробив коло над островом і повернувся. Це була перша за всю подорож подія, яку команда сприйняла як добрий знак, і боцман сказав:
— Коли птах повертається на судно, значить, там, куди він летів, не краще. А коли повертається задоволений — значить, там краще, але не настільки, щоб залишитися назавжди. Я не знаю, який у нас випадок. Запишу в журнал подій, яких не було, обидва варіанти.
Корабель заходив у порт, і з берега йшов запах, якого не було в морі дев'ять днів: дим, риба й якийсь квітковий аромат. І чутний за чотири милі сміх, який, що ближче підходив корабель, ставав не гучнішим, а зрозумілішим, бо в ньому вже можна було розібрати слова. Слова сміху, які першими розібрав Орест і заніс у хроніку, звучали так: «Розкажи ще раз про короля, який спав!».
До берега залишалася година.
