Хлопчика звали Тишко. Ім'я це виявилося важливим уже тоді, коли Проня місцева прийшла до його матері запитати дозволу навчати сина. Мати хлопчика — жінка, яка двадцять років приходила в заїзд по суп, — подумала три секунди й мовила:
— Мене звала Тишею моя бабуся. Вона казала, що ім'я — це перше, що людина чує в житті, і останнє, що залишають після неї. Дайте хлопцеві знання. Хай знає, що його ім'я не випадкове.
Так ім'я стало першим уроком, який Тишко отримав від нової школи. І урок цей мав форму запитання, яке поставила йому Проня місцева в перший же день:
— Тишко, що означає твоє ім'я?
Він подумав свої три секунди, які тепер почали скорочуватися (Проня місцева вела облік: коли вона почала, його паузи тривали три секунди, за два тижні вони скоротилися до однієї — і це, за її словами, була «найкраща статистика за тридцять років роботи з дітьми»), і відповів:
— Тиша. Мене звати Тиша. Але мати каже, що ім'я — це те, чого не обирають. Тому я не знаю, чи це правда про мене.
— А ти хочеш перевірити?
— Як?
— Є одна справа в цьому місті, якої ніхто не робить. Є гілка в діжці в палаці, і вона росте швидко, бо їй тісно. Кущу, з якого її зрізали, за морем сто років, і він писав листи й став особистістю. Ця гілка може стати другим кущем, але їй потрібна земля, де її ніхто не триматиме в діжці, а дозволить пустити коріння в місце, яке вона сама обере. Я прошу тебе про одне: ходи з нею по місту. Піднось її до різних місць. Дивися, де її листя підніметься, а де опуститься. Це буде перша справа у твоєму житті, якої ніхто не замовляв. Підеш?
Тишко подумав одну секунду (новий рекорд, зафіксований Пронею місцевою) і сказав:
— Піду. А якщо гілка не обере жодного місця?
— Тоді ти будеш першим чоловіком у цій країні, який прогулявся з гілкою два тижні. І це теж буде справа. Справа буває не тільки тією, яка закінчилася.
Вони почали наступного ранку. Тишко ніс діжку перед собою, і гілка в ній мала такий вигляд, який мають рослини, що прислухаються: листя піднімалося чи опускалося залежно від місця. Проня місцева записувала в зошит реакції, бо все, що робилося вперше, мусило мати документ. Орест, який ішов поруч як хроніст (експедиція вирішила, що вибір місця для другого куща — це подія, яку мусить описати хроніст, бо такі події трапляються раз на історію), заносив у хроніку місця й реакції.
Ось цей запис повністю:
«Місце перше: площа. Гілка опустила листя. Пан Квіт сказав: "площа занадто спокійна". Проня місцева сказала: "площа не спокійна, площа порожня". Розмова тривала десять хвилин, і це була перша розмова двох місцевих про те, чим відрізняється спокій від порожнечі. Я записав її, бо вона, здається, і є предметом усієї нашої подорожі.
Місце друге: порт. Гілка опустила листя. Малефісента сказала: "порт — це місце від'їздів, а гілка шукає місце прибуттів".
Місце третє: пагорб палацу. Гілка тримала листя рівно — не піднімала й не опускала. Пан Квіт сказав: "це нейтральність, а нейтральність — це не вибір".
Місце четверте: біля театру. Гілка підняла листя. Усі зупинилися. Малефісента стала на коліна й подивилася на ґрунт біля фундаменту театру. Ґрунт був піщаний, і вона сказала: "верес любить пісок. Це правильне місце. Але ми не саджатимемо, поки гілка не покаже це впевнено. Впевненість у рослини — це коли листя стоїть і не коливається від вітру".
Місця з п'ятого по дев'яте: місто. Гілка тримала листя рівно.
Місце десяте: цвинтар. Гілка опустила листя так низько, як не опускала ніде. Пан Квіт запитав, що це означає. Малефісента відповіла: "це означає, що цвинтар має чекання, а чекання — це те, що вже крутиться в іншому веретені. Гілка не хоче третього веретена".
Місце одинадцяте: схил за театром, де пісок, сонце й гравійний шлях, який веде вгору до старої каменоломні, покинутої двісті років тому. Гілка підняла листя й тримала його проти вітру нерухомо. Тишко вимовив одну фразу, яку пан Квіт заніс у реєстр як "речення дня": "Вона тут хоче жити. Я це бачу, бо я шість тижнів ніс її й бачу, як це з нею буває"».
Посадка відбулася наступного дня. Це була подія, на яку прийшло одинадцятеро людей: експедиція, Проня місцева, Тишко, господиня кафе (вона принесла воду в глечику, бо «дерево після дороги п'є») і двоє робітників із каменоломні, які прийшли тому, що каменоломня належала їхнім дідам, і вони хотіли побачити, що ростиме біля неї. Пан Квіт склав протокол посадки. Протокол цей мав один пункт, який потім цитували всі три книжки про цю подорож:
«Гілка юридичної особи "тернові хащі" пересаджується з діжки в землю за згодою опікуна (лист опікуна додано). Гілка стає початком другої юридичної особи, ім'я якої буде визначено, коли вона виросте. Бо ім'я, як сказав хлопчик, — це те, чого не обирають, а те, що чекає».
Тишко поливав гілку щодня. Це стало його роботою — першою роботою в житті, яку він мав за власним вибором. Через місяць до нього приєдналися двоє інших дітей, а через два місяці — семеро. Проня місцева не вчила їх поливати. Вона вчила їх того, що поливання — це вибір, і вибір можна змінювати щодня, і жоден день вибору не зобов'язує до наступного. І діти приходили. Не всі щодня. Але приходили.
А на схилі за театром почалося те, чого не могла передбачити жодна доповідь пані Дубрави: гілка почала рости. Вона росла так, як росла тернова хаща вдома: швидко й без пояснень. Пані Дубрава, яка отримала цю новину листом, відповіла в повідомленні, що дійшло через чотири місяці:
«Той, хто написав, що гілка росте швидко, мусить уміти міряти. Прошу міряти щотижня — з указанням боку, дати та підпису. Ріст у терну не буває швидким без причини, а причина в терну завжди одна: він наздоганяє те, чого йому не вистачало. Ця гілка чотири місяці сиділа в діжці, а діжка — це не земля. Вона наздоганяє. Міряйте, і через рік ми порівняємо цифри з нашим кущем. Тоді й знатимемо, чи тернові хащі за морем ростуть швидше, ніж за хащами, і що це означає. І ще: не давайте хлопчикові міряти самотужки. Тернові хащі, які ростуть біля дитини, — це найкраща наука, яку я знаю, але й найбільша відповідальність: рослина, яка росте при дитині, стає частиною її біографії, а біографії не міряють від третьої особи».
Уточнення: рослина росла нормально. Вона росла природним темпом, а доповідь пані Дубрави виправила те, що хроніка спромоглася перебільшити. Пан Квіт вніс виправлення в реєстр із приміткою: «Хроніка перебільшує. Реєстр чесний. Різниця між цими двома — це різниця між казкою і протоколом, і в цій подорожі ми ведемо обидва».
Через два місяці після посадки сталося те, що зафіксував Тишко. Зафіксував першим, бо приходив до гілки щоранку перед школою (школою називалося те, що робила Проня місцева: вона збирала дітей на схилі біля гілки, бо гілка стала місцем, а місце без школи — це просто місце, тоді як місце зі школою — це початок):
— Вона пустила коріння в камінь. Я бачив: корінь пішов не в землю, а в тріщину каменю, і там зробив собі ґрунт сам. Пані Дубрава казала, що верес робить собі ґрунт сам, і я думав, що це казка про рослини. А це правда про рослини.
А потім, наприкінці другого місяця, сталося те, що зафіксували всі. Першим це занотував Тишко. Запис Тишка ми наводимо повністю, бо це перший запис у його житті (Проня місцева дала йому зошит і сказала: «те, що ти бачиш, має право на папір»). І запис цей означав початок наступного етапу всієї подорожі:
«Сьогодні на гілці з'явився папірець. Не на всіх гілочках. На одній. Я не брав його, бо пані Малефісента казала, що папір на гілках — це листи, а листи читає та, кому вони адресовані. Я подивився на адресу. На папірці написано: "Аврорі"».
Аврора прочитала листа вголос, і всі присутні (експедиція, Проня місцева, Тишко) почули:
«Перший лист другого куща.
Я в землі. Коріння в камені. Я маю те, чого не мав мій батько... мати... той, з кого я зрізана: у мене є місце, яке я вибрала, і місце, яке вибрало мене. Це різні речі, і я маю обидва.
Я не маю пам'яті про гнів. Я зрізана з гілки, яка вже навчилася, а навчання передається через дерево так само, як передається через материнське молоко. Я не гнів. Я — те, що гнів залишив після себе. І це нова річ у світі, бо гнів умів тільки рости, а те, що він залишив, вміє обирати.
Я не писатиму охайним почерком. Мій почерк буде нерівним, бо я молода й маю право на нерівність. І я маю одне прохання до всіх, хто прийде до мене: не давайте мені опікуна. Я знаю, що юридична особа має мати опікуна, і знаю, що без опікуна мене зрубають першої ж зими. Але я маю одне речення до пана Машка, якщо він це коли-небудь прочитає: опікун вивчає, але не обирає. Хай моїм опікуном буде той, хто обирає. А той, хто обирає, — це, здається, хлопчик, який мене поливав. Хай він обирає за мене, поки я мала, і хай я обиратиму сама, коли виросту. Це не варта. Це родина.
Родина. Це нове слово в юридичних документах, і я знаю, що його немає в жодному законі трьох герцогств. Я знаю, що пан Квіт реєструє його зі здивуванням. Але я пишу свій перший лист нерівним почерком, а в нерівному почерку можна писати слова, яких немає в законах.
До першої зими моя родина має вирішити, чи я юридична особа, чи ні. До того часу я вчуся бути в землі.
Другий кущ».
Пан Квіт прочитав листа двічі, а потім вимовив фразу, яку ми вносимо до цієї книжки як найважливіший документальний висновок усієї глави:
— Панове. Я двадцять п'ять років оформлював документи, і я знаю всі категорії юридичних осіб: люди, держави, церкви, громади й один кущ. "Родина" як категорія юридичної особи не існує в жодному законі трьох герцогств. Але я мушу заявити: це найстаріша юридична категорія у світі. Вона існувала раніше за всі закони, і той факт, що її немає в законах, — це не брак закону. Це брак законодавця. Я пропоную внести в реєстр наступне: другий кущ заявляє себе родиною, і заявляє це хлопчикові, який його поливав. Я реєструю це як перший документ нової категорії, і я змушений визнати, що за двадцять п'ять років служби вперше реєструю документ, який кращий за закони, на які я спирався.
Рішення про статус другого куща ухвалили через три дні на зборах (не на раді: на зборах, бо збори — це форма, яка належить місцевим, і Тиха наполягла, що перші юридичні рішення нової країни мають ухвалювати не гості, а жителі). Збори відбулися на схилі біля другого куща. Прийшло сорок три людини, серед них було семеро дітей. Дітям дали слово першими, і Тишко сказав:
— Вона моя. Не у власності. У родині. У нашому королівстві за морем юридична особа має опікуна, який не обирає. А тут, здається, юридична особа сама обрала. І якщо вона обрала, то відмовити їй у тому, щоб бути родиною, — це те саме, що відмовити людині, яка обрала тебе.
Збори ухвалили статус «родина» для другого куща. Це був перший юридичний документ, складений у Тихій Гавані за двісті років. Пан Квіт оформив його в трьох примірниках: один залишили кущу (вклали в скриню під сценою театру, до казок), другий узяла експедиція для надсилання додому, а третій... третій узяв Тишко. Пан Квіт сказав: «Третій примірник належить тому, хто обрав. У документі про родину третій примірник завжди в дитини».
А увечері того ж дня відбулася подія, яка завершує цю главу й починає наступну: Аврора, гуляючи увечері містом, побачила на стіні будинку біля кафе новий напис. Його вивела власною рукою господиня кафе. Напис був короткий, і ми наводимо його повністю, бо з нього починається все, що буде далі:
«Кафе відчинено. Суп щодня різний. Хто хоче знати, що нового, — запитуй. Хто не хоче — не запитуй, але заходь. Тут нікого не турбують, і тут усі турбуються. Це не суперечність. Це вибір».
До першого зимового сну країни залишалося два місяці. І ніхто не знав, чи буде країна спати цієї зими.
