Лімб висадився на берег Тихої Гавані вранці. Зробив це так, як роблять люди, які двадцять два роки готувалися до однієї поїздки й нарешті перестали готуватися: швидко, без багажу, з одним сувоєм під пахвою. Сувій містив шрифти. Він пізніше пояснив, що друкар без шрифтів — це не людина без знаряддя, а людина без голосу.
На березі його зустріла експедиція, і зустріч ця була схожа на зустріч людей, які знають один одного через листи, яких не існувало. Аврора сказала: «Ви Лімб». Він відповів: «Так. А ви та, яка дочитала». І це була вся церемонія, бо решта церемоній вже відбулася: зошит, який чекав двадцять два роки на острові, був їхньою спільною біографією, написаною раніше, ніж вони познайомилися.
Але одна людина на березі не була задоволена зустріччю. Це була Тиха. Вона прийшла в порт, бо чула про човен, і стояла перед Лімбом довго, мовчки. А потім мовила одне речення, і це речення вміщало в собі двадцять років:
— Ти друкар, який пішов із моєї країни тому, що тут слова не змінювалися. А потім ти написав двадцять шість листів однаковим почерком за дорученням посади, якої боявся, і листи ці тримали зовнішній світ подалі від наших дверей. Скажи мені одну річ, Лімбе: коли ти писав ті листи, ти писав як в'язень, який утік, чи як син, який повертається?
Лімб подумав. Він умів думати швидко, бо двадцять два роки жив серед людей, у яких думка йшла без пауз — тому його швидкість була тут новиною. Він сказав:
— І те, і друге, пані Тихо. В'язнем я був тому, що друкар не може жити без змін. А в країні, де нічого не змінюється, друкар — це людина, яка щодня ховає свою професію в шухляду. Сином я був тому, що, тікаючи, узяв із собою найважливіше: адреси. Я знав, куди писати, щоб листи дійшли. І писав їх так, щоб людина, яка помітить натиск пера, зрозуміла: тут щось не так, приїдьте. Я двадцять два роки писав листи-маяки. І ти, пані, двісті років тримала маяк у веретені. Ми обоє подавали сигнали. Просто ти сигналізувала у внутрішній бік, а я — у зовнішній. І ми ніколи не зустрічалися, бо ти стерегла сон зсередини, а я кликав допомогу ззовні сну.
— І хто ж із нас двох визволив країну? — спитала Тиха, і в її голосі не було іронії. Це було справжнє запитання, і пан Квіт зафіксував його як «запитання про співавторство визволення, нерозв'язане».
— Ніхто з нас двох, — сказав Лімб. — Країну визволив соняшник. Одна квітка на площі, яку хтось з-за моря посадив не там, де треба. Я двадцять два роки знав, що так станеться: речі, які не на своєму місці, — це перші тріщини. Я написав це в листі до вас, ви прийшли й посадили квітку. Друкар завжди знає, що станеться, бо друкар бачить, що друкується. А те, що не друкується двадцять два роки, — це те, що чекає.
Тиха дивилася на нього довго, а потім зробила те, чого не робила двісті років: подала руку. Не для церемонії. Для роботи. І сказала:
— У театрі під сценою стоїть сімсот сорок казок, і жодна не надрукована. У моїй країні ніколи не було друкарні, бо друкарня змінює текст, а ми не змінювали нічого. Я пропоную: зроби друкарню в театрі. Перша книжка, яку ти надрукуєш, — це збірник сімсот сорока казок. У кожній буде ім'я того, хто її зберігав, й ім'я того, хто її написав, якщо воно відоме. І ще я хочу, щоб на першій сторінці було надруковано казку моєї матері. Без кінця. Бо кінець пише той, хто дочитав, і я хочу, щоб кожен читач, який дочитає, мав порожню сторінку після останнього рядка. Порожню. І щоб унизу порожньої сторінки було надруковано одне слово: "Твій".
Лімб погодився того ж дня, і ця згода була найшвидшою в історії його професії:
— Я двадцять два роки готувався друкувати книжку, яку не вміли написати. Тепер книжка є, і вона готова. Маю роботу на два роки. Я залишаюся.
Друкарню влаштували в приміщенні колишніх майстерень театру. Перший набір склали за три дні, а перший відбиток зробили на п'ятий день. Це був не форзац і не титул. Це був порожній аркуш з одним словом «Твій». Лімб надрукував його першим, бо сказав: «Порожня сторінка — це найважча сторінка в друкарні. Вона має бути зроблена бездоганно, бо вона чекає на почерк людини, а почерк людини не пробачає друкарських помилок».
Поки йшла робота над книжкою, яка через рік отримає назву «Сімсот сорок, з порожньою сторінкою в кінці», і поки місто жило своїми новими справами (до кінця місяця відкрилося ще три: кравець, який шив рукавички на замовлення, тобто різних розмірів, і дві школи... ні, дві школи, бо третя закрилася, адже вчитель сказав, що він хотів школу, а не посаду, а посада без учнів — це не школа), — поки йшло все це, почала вимальовуватися одна річ, якої експедиція не передбачала. І річ ця називалася: повернення.
Люди почали повертатися з острова Гавань. Одинадцятеро осіб, які свого часу втекли з Тихої Гавані на острів, почали приїжджати назад. Не всі. Четверо з одинадцяти. І кожен із чотирьох повертався з однією історією. Ці історії мали одну спільну рису: кожен повертався туди, звідки втік, щоб зробити там щось, чого не зробив, коли тікав.
Першим повернувся чоловік, який двадцять два роки тому дав човна Лімбу. Він повернувся до своєї сім'ї, від якої пішов. Сім'я, яка двадцять два роки вважала його мертвим, прийняла його як живого. Це, за словами пана Квіта, був «найскладніший документ, який я коли-небудь оформлював: повернення людини, яка офіційно ніколи не зникала, бо в цій країні ніхто ніколи не зникав. Реєструю як першу в історії країни подію повернення людини за власною волею. У графі "причина" чоловік сказав: "я почув, що тут з'явилися гості, які запитують, і зрозумів, що країна знову відчинилася". І я вношу цю причину в документ, бо вона істинна. Я не знаю, чому вона істинна, але вона істинна».
Другим повернувся швець. Він відкрив майстерню поруч із крамницею рукавичок. Першим його замовленням були рукавички для хлопчика, який поливає соняшник (рукавички, які лежали в крамниці десять років, виявилися малими — хлопчик виріс).
Третьою повернулася жінка, яка прийшла до кафе із супом, замовила суп, сіла біля чужого чоловіка, який приходив щодня, і сказала: «Я твоя сестра. Я пішла на острів, коли ти почав ходити в заїзд по суп, бо я не вміла дивитися, як ти живеш у тиші. Я думала, що втеча — це боротьба. Тепер я знаю, що боротьба — це повернення».
І четвертою повернулася жінка, про яку ми скажемо окремо — бо її повернення стало подією, яка змінила все. Про неї наступна глава.
Жінку звали Проня. Не та Проня, яка приїхала з експедицією (це вже другий збіг імен в одній історії; пан Квіт, зафіксувавши його, написав у реєстрі: «два збіги імен за одну подорож: перший — Проня канцелярська і Проня з гавані, другий — Проня місцева. Реєструю збіги, але не пояснюю, бо пояснення збігів — це не моя робота, а робота казкарів, а казкарі в цій країні тепер знову є»).
Проня місцева була жінкою шістдесяти років, яка пішла на острів тридцять років тому. Вона повернулася не тому, що країна відкрилася. Вона повернулася тому, що на острові, у таверні, почула від одного з нових мешканців (з-поміж тих, хто втік раніше й залишився) розповідь про гостей з-за моря. У розповіді була одна фраза про Аврору: «вона спала сто років, і її розбудив не поцілунок, а чоловік, який шукав історію для таверни батька, і вона вибрала його ім'я з двох, які він запропонував».
Проня місцева почула це й пішла в порт, сіла в перший човен і сказала човняреві: «Я їду додому. У нас там, здається, прокинулася жінка, яка вміє обирати. Я тридцять років чекала, що хтось приїде й покаже, як це робиться».
Вона прибула в Тиху Гавань і прийшла до палацу, де жили гості (палац на пагорбі, відчинений після двохсот років, став домом експедиції, бо в заїзді було сім кімнат, а їх — шестеро плюс Лімб), і попросила аудієнції. Її прийняли, і вона сказала Аврорі те, що викладає зав'язку всього, що буде далі (ми наводимо це слово в слово):
— Пані. Я місцева. Я пішла з країни тридцять років тому, бо не могла дивитися, як усі сплять. Я не була хороброю. Я була просто людиною, якій боляче дивитися на те, що не живе. І я повернулася, бо почула, що тут з'явилася принцеса з-за моря, яка сама спала сто років і знає, чим відрізняється сон від життя. Я мушу сказати вам одну річ, якої ви не знаєте — бо її не знає ніхто з-за моря, і її не знає навіть Тиха. Бо Тиха стерегла сон, а не населення.
У цій країні є діти, народжені під час сну. Їх тут кілька тисяч. Вони народилися в країні, яка спала, і виросли в ній. Вони не знаходять у ній нічого, заради чого варто жити, і вони не знають, що таке жити. Вони не хворі й не нещасні. Вони просто ніколи не бачили нічого іншого. Хлопчик, який поливає соняшник, — один із них. Він, здається, найживіший із них усіх, бо взявся за квітку. Але він один. А їх — кілька тисяч. Вони становлять третину країни, і про них ніхто не подумав: про дітей завжди думають останніми, а в країні, яка двісті років не жила, про дітей не думав ніхто й ніколи.
Я прийшла не просити. Я прийшла запропонувати працювати. Я тридцять років жила серед людей, які втекли від сну, і я знаю, чим відрізняється людина, яка втекла, від людини, яка заснула: утікач має голод до життя, але не має навичок. А ці діти не мають ні голоду, ні навичок. Їх треба вчити з нуля, і я знаю, як це робиться, бо тридцять років навчала на острові. Дайте мені дітей, пані, і я зроблю з них країну.
Аврора вислухала її до кінця, а потім вимовила фразу, яку згодом викарбують на третьому камені (перший — про запрошення в замку, другий — «ви втомилися», третій — ця):
— «Дайте мені дітей, і я зроблю з них країну» — це єдина фраза за всю цю подорож, яку я мушу відхилити. Не тому, що вона погана. А тому, що це та сама фраза, яку двісті років тому сказала ваша магічна королева: «дайте мені країну, і я дам їй спокій». Різниця лише в дії. А механізм однаковий: хтось вирішує за інших, ким вони мають бути. Я відхиляю вашу пропозицію, але приймаю вашу працю. Йдіть у місто, знайдіть дітей, які самі захочуть, і вчіть їх того, про що вони самі попросять. Це довше. Це менш упевнено. Але це той самий шлях, яким ми пішли вдома, і він, здається, працює — бо ми тут.
Проня місцева слухала й потім мовила:
— Я думала про це всю дорогу на човні. Я знала, що ви так відповісте, бо казки надихають тих, хто їх дочитує. Добре. Я почну з хлопчика, який поливає соняшник. Він уже запитує. Решта дітей прийде тоді, коли побачить, що він дізнався.
І на це Аврора відповіла тим, що стало першим рядком третього каменя:
— Так це й працює. Один, який запитує, — це завжди перший. Решта приходить, коли побачить, що перший дізнався.
Поки тривала ця робота, до третього листа кущу залишалося два тижні. І в цих двох тижнях мало статися те, чого не передбачав ніхто: лист від куща. Перший. Він прийшов у Тиху Гавань із торговельним судном, і це був перший лист за п'ять місяців. Ми наводимо його повністю, бо він змінює все:
«Кущу від... ні. Це лист куща. Читають усі.
Авроро. Я отримав ваш перший лист через п'ять місяців і прочитав його вголос, стоячи. Біля мене сиділи всі, хто має стосунок до цієї історії: король, канцлер, Зоремир, Сомна, Малефісента... ні, Малефісента з вами. Тоді всі, хто залишився: король, канцлер, Зоремир, Списи з помилкою, Сомна, пані Дубрава, Говард-старший (який дізнався, що його другий син, той, що блазень, у дорозі, і сказав: "позначте в протоколі, що я пишаюся") і пан Квіт... ні, пан Квіт з вами. Усі, хто залишився.
Ми прочитали ваш лист. Король заплакав, а канцлер сказав: "Перша відставка з посади, якої не існувало, — це найкращий документ, який я чув за кар'єру, і я хочу копію для архіву". Зоремир мовив: "Статистика цієї подорожі варта кожної монети, яку ми витратили". Сомна сказала одне: "Скажіть пані Тихій, що той, хто стереже сон, теж має право на подушку. Я посилаю їй подушку з травами. Вона їде наступним судном".
Пані Дубрава надіслала наукову доповідь про ґрунт і прохання про насіння з північної частини міста. Говард-старший передав запитання: "чи є там друкарі, які хочуть видавати казки?" І додав: "якщо так, привітайте від колеги. Брехня друкується легко, правда — повільно, а казки — посередині, і це найважча робота".
І я скажу своє. Авроро, я прочитав ваш лист і зрозумів одне. Пишу це з тієї ж непохитної віри в протоколи, з якою пан Квіт реєструє все: ти поїхала рятувати країну від нудьги, а знайшла країну, яка не спить, а чекає. Вона не спить, бо сон закінчився. Вона чекає, бо ніхто не сказав їй, що можна починати. А починати можна тільки з малого: з однієї квітки, одного супу, одного "чому". Ти робиш усе правильно. І я маю сказати тобі річ, якої ти не чекаєш: я тебе не кличу назад. Країна вдома працює без тебе, і це найкраще, про що я можу звітувати: країна працює без голови ради, і пан Квіт... ні, він із вами.
Тобто: країна працює без голови ради. Король каже: "я керую з останнім словом, а останнього слова не маю вже три місяці, бо немає питань, які його вимагають. Це або найкращий час королівства, або найскладніший — я не знаю". Сомна переписала правила пансіонів, і в них тепер написано: "тишу пропонуємо. Не нав'язуємо". У пансіонах стало весело. А весело в пансіонах не було ніколи! І це, за словами Сомни, "мій останній виправлений дефект: тиша, яка радіє".
Пані Дубрава вивчає верес. Верес, посаджений удома біля замку, цвіте третій сезон поспіль, і вона каже: "верес не вміє нудьгувати, бо він цвіте, поки його не зривають. Це найкраща відповідь нудьзі, яку я знаю".
І останнє, і це головне, Авроро. Пам'ятаєш казку матері Тихої, яку ми знайшли в палаці, у кімнаті з веретеном... ні, веретено з вами... пам'ятаєш казку матері Тихої з театру, без кінця? Я прочитав її ще раз, сто разів за ці п'ять місяців, і зрозумів те, чого не розумів, коли ви поїхали: вона не має кінця тому, що кінець не написаний. Але є речі, які чекають не на кінець. Країна, яка чекає, — це країна, яка не має кінця казки, бо кінців у казці може бути багато. Країна, яка чекає, має одну потребу: початок. Я думав усю зиму, і кажу це як той, хто виріс із гніву й знає, як буває, коли початок дають за інших: початок не можна давати. Початок можна тільки запропонувати. Ви це й робите. Продовжуйте.
P.S. Гілка в діжці з новим листком — це не те, що ти думаєш. Гілка не може жити в діжці довго. Вона розвивається швидше, бо поспішає жити, поки її не пересадили. Пересадіть її. Знайдіть місце, де їй буде добре, і посадіть другий кущ. Другий кущ за морем — це те, чого я не вмію: я не вмію рости за морем. А він зможе».
До третього листа залишалося два тижні. До пересадки гілки — ніхто не знає скільки, бо ніхто не знає, де гілці буде добре. І, здається, це питання вирішить не рада, не протокол і не принцеса. Це питання вирішить хлопчик, який поливає соняшник.
