Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Питання «хто тут король?» у королівстві раніше не виникало. Не тому, що на нього була відповідь, а тому, що його не можна було ставити. За тисячу років до прокляття за таке запитання одного герцога заслали в гори, і відтоді в замку діяло негласне правило: трон є — питання немає.

Тепер питання виникло, і воно сиділо в кутку канцелярії, мов боржник.

Формально все виглядало так. Король живий, але за законом 1712 року — юридично померлий, а мертві (навіть юридично) тронів не займають. Аврора жива, молодша, але юридично вважається мертвою ще довше. Королева не правила ніколи й не збиралася, бо в цих землях королеви правили тільки як удовуючі опікунки й лише до повноліття спадкоємця, а спадкоємець був. Орест не мав у цих землях нічого: ні титулу, ні землі, ні предків у місцевих літописах. Це виявилося найменшою з його проблем, бо предки в літописах мали звичку виявлятися зовсім не тими, ким їх пам'ятали.

А з іншого боку стояв документ. Копія закону про бездіяльні престоли, привезена канцлером із поштової станції (він з'їздив туди особисто, з двома гвардійцями та ящиком з-під вина, який заздалегідь проголосив «дипломатичною валізою»), мала додаток. Опікунська рада сусідніх корон, йшлося там, призначила на сплячі землі тимчасового адміністратора з правом перепису, суду й збору податків. Ім'я адміністратора в документі було. Посада. Печатка. І дата прибуття: до осені.

— Тобто нами керуватиме чоловік із чужою печаткою? — спитав король.

— Нами керуватиме чоловік із чинною печаткою, — сказав Зоремир. — Різниця в тому, що його печатка на папері, а наша — на бронзі. У сучасному світі папір важить більше. Я не кажу, що це справедливо. Я кажу, що це дешевше, а дешевше — перемагає.

Король запропонував вигнати адміністратора, коли той приїде. Зоремир спитав: якою армією? Король назвав гвардію. Зоремир запитав, скільки в гвардії людей, які вміють заряджати аркебузу. За його інформацією з корчми, за сто років аркебузи встигли стати втричі швидшими й удвічі дорожчими, а також з'явилася нова зброя, назву якої Зоремир чув, але не наважувався промовити в присутності королеви.

Питання вигнання відклали. Не вирішили, а відклали, що в практиці цього замку означало майже те саме.

Тоді канцлер висунув рішення.

Треба сказати, що канцлер не був поганою людиною. Він був людиною однієї ідеї, а це гірше, зате зрозуміліше. Його ідея полягала в тому, що будь-яку проблему можна вирішити правильним оформленням. Оформіть документ — і проблема стає статусом. Оформіть статус — і статус стає порядком. Порядок, оформлений у трьох примірниках, переживе будь-яку бурю, тому що буря не вміє читати.

— Весілля, — сказав канцлер. — Законне, церковне, з оголошеннями, реєстрацією та запрошеннями. Якщо принцеса виходить за принца, питання престолу вирішується: чоловік перебирає права дружини. Так робилося в семи королівствах. Я перевіряв.

— У яких саме семи королівствах? — спитала Аврора.

Канцлер назвав шість і забув сьоме. Зоремир тихо зауважив, що у трьох із шести названих королівств женихи згодом виявлялися отруйниками, і саме тому такі шлюби тепер вимагають згоди опікунської ради. Тобто канцлерова ідея, оформлена на папері, означала одне: весілля має схвалити та сама канцелярія, яка оголосила їх усіх мертвими. Доки рада не схвалить, шлюбу немає. А рада схвалювала шлюби на сплячих престолах неохоче: за останні сто років із чотирнадцяти подібних клопотань було схвалено два, і в обох випадках виявилося, що схвалення коштувало дорожче, ніж мало б коштувати.

— Тобто, — повільно сказав Орест, — щоб одружитися з жінкою, яку я розбудив, мені потрібен дозвіл людей, які вважають нас із нею померлими?

— Юридично, — мовив канцлер.

— Я ненавиджу це слово.

— Його ненавидять усі, хто його не розуміє. І люблять ті, хто розуміє, бо розумним воно платить.

Аврора слухала мовчки, і всі чекали, що вона скаже. Вона це відчувала, і від того мовчання ставало лише важчим. Нарешті вона мовила:

— Я не відмовляюся. Я відкладаю. Це різні речі, і я хотіла б, щоб їх бодай тут, у моєму замку, розрізняли.

— Чому відкладаєте? — спитав канцлер, і в його голосі чулося щире нерозуміння людини, для якої шлюб був просто формою реєстрації.

— Бо я знаю тебе лише чотири дні, — сказала вона Оресту. — За чотири дні я дізналася, що ти чесний, бо не вмієш швидко брехати, і хоробрий, бо йшов у хащі заради гарної історії. Це добрий фундамент. Але на фундаменті, зведеному за чотири дні, не будують королівств.

— А скільки треба днів?

— Не знаю. Більше, ніж чотири. Менше, ніж сто років, сподіваюся.

Канцлер записав «відкладено» і мав такий вигляд, ніби відкладене ним оформлено краще, ніж зроблене. У його світі це, можливо, й справді було так.

Королева взяла слово після нього, і те, що вона сказала, мало наслідки на три арки вперед, хоч тоді ніхто цього й не помітив.

— Мої дорогі, — мовила вона. — Ми всі обговорюємо, хто має право на трон. Король, якого не можна визнати. Донька, яку не можна визнати. Зять, якого ніхто не знає. Але є четвертий, про кого ми мовчимо.

У залі запанувала тиша, бо всі зрозуміли, кого вона має на увазі, і ніхто не хотів бути тим, хто висловить це вголос.

Малефісента. Прокляття. Прокляття, яке сто років спало разом із королівством і яке знялося тоді, коли знялося, але ніхто не запитав: а чи повністю воно знялося? Ніхто не запитав й іншого: а що, власне, сталося з феєю? Вона прокляла немовля. За тими законами, за якими королівство визнали мертвим через сто років бездіяльності, фейське злочинне провадження мало б бути закрите як звичайне судове діло. Але воно не має строку давності, бо феї, як вже зазначалося, старіють повільно, а деякі — не старіють зовсім.

— Якщо світ за хащами судить фей, — сказала королева, — то судитимуть і її. За нашою справою. Наша справа — єдина, документи на яку в нас є всі. І якщо адміністратор приїде восени й почне питати, чому ми не викрили фею, яка прокляла нашу доньку, що ми відповімо?

— Що вона нас прокляла, — сказав король.

— Це не відповідь. Це скарга.

Королева підняла очі на доньку, і вперше за всі ці дні в них не було ні жалю, ні провини, а з'явилося щось ділове, майже канцелярське.

— Треба знайти її першою, — сказала вона. — До осені. І вирішити, хто вона для нас: свідок, обвинувачена чи свідок обвинувачення нас самих.

Це була найдовша фраза, яку королева вимовила за весь час після пробудження, і вона показала те, що всі підозрювали: за сто років сну вона не проспала власного розуму. Він працював уві сні, мов вартовий, який спить сидячи, з розплющеним оком.

Аврора після ради пішла не в сад, а до бібліотеки. Вона шукала не хронік і не законів, а одного: опису хрестин. Власних. Коли вона була ще немовлям. Вона знайшла його в літописі, переписаному двома писарями, і обидва записали одне й те саме: «Фея Чорнобрива з'явилася незапрошена, наговорила смерть на веретені, відбулася». Далі прогалина, а на її місці — пляма, схожа на слід від розлитого воску свічки. Може, свічка. Може, ніхто не захотів переписувати те, що було далі.

Вона сиділа над цією плямою довго. Потім на берегах, під рядком «відбулася», вона написала олівцем — тонко, як пишуть те, що не має права бути почутим:

«Чому ми ніколи не шукали її?»

Відповідь знали всі й не знав ніхто. Її не шукали, бо боялися. І ще тому, що шукати означало б знайти, а знайти означало б розмову, в якій хтось мусив би визнати: на хрестинах моєї доньки ми зекономили один золотий прибор, і за це королівство розплатилося століттям, але ніхто з нас цього ніколи не визнав уголос.

Аврора закрила літопис. У неї був план, і цей план ще не мав назви, бо назва з'явиться пізніше, у шостій главі, коли в ній виникне потреба. Зараз у плані були лише три слова, і вона повторила їх уголос у порожній бібліотеці:

— Знайти. Першими. До осені.

А за хащами, на поштовій станції за сорок миль, чоловік із чужою печаткою замовляв собі коня. Він замовляв не першого-ліпшого коня, а вже третього, бо перші два, за оцінкою конюха, не витримали б дороги. Він платив за все сам, готівкою, і підписував накладну рівним почерком, яким пишуть люди, що підписують багато.

Адміністратор мав ім'я пан Квіт. За документами він був скромним чиновником другого розряду з особливими повноваженнями. За характером, як згодом дізнається замок, він був чимось гіршим: людиною, яка щиро вважає, що папери для того й існують, щоб усе в них уміщалося.

Він сів на коня й вирушив у бік хащів.

До осені залишалося вісімдесят днів.

Далі буде...

Михайло Заїка
Дім, який запрошує

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!