Раді Вас бачити!

Терновий кущ, як уже згадувалося, розступився лише над однією дорогою. Це був, щиро кажучи, не вихід, а прохід: кущ дозволяв користуватися дорогою, але залишав за собою право стежити за тим, хто нею ходить, і робити з цього висновки. Упродовж першого тижня після пробудження він так і робив. Гілки на узбіччях поверталися вслід за подорожніми — обережно й без злого наміру, мов контролер, який перевіряє особу за особою.

Рада доручила розвідку не тому, хто розумівся на цій справі, а тому, хто опинився поруч. Розвідувальний загін складався з десяти гвардійців, герольда з трубою, канцлера (він наполягав, бо мав печатку й вважав, що без печатки будь-яка зустріч із чужинцями є беззаконням), пана Зоремира (він ні на чому не наполягав, а просто прийшов раніше за всіх) і одного павича, якого ніхто не брав, але який пішов сам.

Орест напросився очолити загін. Аврора теж напросилася, і між ними відбулася коротка дискусія, яку канцлер потім переповідав у трьох варіантах, і в жодному з них принцеса не поступалася. Зупинило їх те, що хащі довкола вежі за ніч підросли на два лікті, тож стало зрозуміло: хтось має залишитися. Королівство, яке проспало сто років, не повинно було прокинутися в порожньому замку. Аврора залишилася. Орест пішов. Вона передала йому на дорогу шматок свіжого хліба (Пампон нарешті замісив тісто з борошна, знайденого в коморі, і воно вийшло їстівним, якщо не вимагати від нього забагато) і мовила:

— Не створюй історій. Принеси новини. Історій у нас уже вистачає.

— У мене для тебе погана новина, — сказав Орест. — Я створюю історії професійно. Це моє єдине вміння.

— Тоді зроби виняток.

Загін вирушив о сьомій ранку і повернувся через три дні. За цей час у замку встигли: оголосити його загиблим, оголосити його зрадником, оголосити, що загибель і зрада поєднані, та почати готувати заупокійну службу, яку скасували за годину до повернення, коли з дороги почулася труба герольда. Герольд грав урочисто, але його фініш зіпсував павич, який вибіг наперед і сповістив про повернення загону власним голосом, порівняння з яким герольд наступні двадцять років терпіти не міг.

Орест розповідав про все в тронній залі, і слухали його так, як у добрі старі часи слухали б мандрівного філософа або блазня з поганою репутацією.

Перше, що він повідомив, було суто технічним: хащі — не ворог. Кущ розступався перед ними весь шлях, але робив це зі специфічним гумором. Кожні п'ять миль із-поміж гілок виставлявся покажчик. На покажчиках було написано чорнилом, охайним почерком: «До кордону 42 милі», «Кордон. Далі не наша юрисдикція», «Ви впевнені, що вам туди треба?». Останній покажчик зустрівся перед самим виходом, і канцлер зажадав зафіксувати його в протоколі як доказ ворожого умислу. Орест зауважив, що кущаря в хащах вони не бачили, і, можливо, покажчики пише хтось інший. Це питання закрили. Питання про те, хто пише покажчики в чужих кущах, стало одним із тих, які замок вирішував потім багато років.

Друга новина стосувалася дороги. За хащами не було пустиря. За хащами пролягав тракт. Гравійний, із кілометровими стовпами, з поштовою станцією кожні двадцять миль. Ним, як розповіли в першій же корчмі, двічі на тиждень проходив диліжанс, а раз на місяць — поштова карета з кореспонденцією, якої за сто років накопичилося, як з'ясувалося, вражаюче багато.

Третя новина змусила короля звестися з трону.

За сто років світ не просто прожив ці літа. Він устиг про них дізнатися. Історія сплячого королівства була опублікована. І то неодноразово. У друкарнях сусіднього королівства існувало, за підрахунками пана Зоремира (він слухав дуже спокійно й щось занотовував), одинадцять версій казки про красуню, яку прокляла фея. У десяти з них фею було переможено. У шести принц був благородним лицарем. У чотирьох принц був драконом, який умів перетворюватися. В одній — найпопулярнішій і найдешевшій — королівство заснуло не через прокляття, а через власні лінощі, і це видання, як повідомив Зоремир, витримало двадцять два передруки.

— Брехня! — вигукнув канцлер.

— Так, — погодився Зоремир. — Але друкована. А друкована брехня, як показує практика, живе довше за усну правду, бо її можна подарувати.

Король сказав, що треба видати спростування. Зоремир запитав, у якій друкарні. Король сказав, що в нашій. Зоремир спитав, де наша друкарня. Це питання теж перейшло до категорії безвідповідних.

Четверта новина була найважчою, і Орест прибережно її наостанок, зробивши паузу навмисно, бо знав, як її тримати: професія.

За хащами жили не тільки люди. За хащами жили феї. Небагато їх залишилося, але вони жили. І за ці сто років вони пережили те, чого не переживали раніше: страх. У сусідніх королівствах з'явилася нова мода. Вона прийшла не з ненависті, а з бухгалтерії. Спочатку якийсь розумний радник у якогось дрібного герцога підрахував, скільки коштує королівству одне ображене фейське прокляття на хрестинах, і порівняв із тим, скільки коштує його відсутність. Цифри виявилися наочними. Потім вийшов трактат «Про шкідливість необмеженого чаклунства у справах народження дітей». Потім почалися пікети. А далі — все інше, про що Орест говорив тихо й неохоче, і що канцлер занотовував у протокол дрібними літерами, ніби менший шрифт робив подію меншою.

Двох фей, сказав Орест, спалили за його життя. Він не бачив цього сам, але чув, і в корчмі, де про це балакали, ніхто не вважав, що сталося щось надзвичайне.

У залі сиділа одна людина, яка знала, що таке бути феєю, і могла б пояснити це іншим. Але Малефісента тоді ще не з'явилася. Вона з'явиться через три глави, з документами. Тож у залі просто сиділи люди, які зрозуміли, що світ за хащами має рацію у своїй бухгалтерії, і що їхні власні хрестини сто років тому теж були бухгалтерською помилкою: одного прибору бракувало, і королівство розплатилося за це століттям.

Королева тихо спитала:

— А наші шість? Наші добрі феї?

— Одна з них живе за тридцять миль звідси, — сказав Орест. — Під чужим ім'ям. Вона продає ліки від безсоння. Дієві, кажуть. Вона сама не спить уже сто років, бо прокидається щоразу, коли чари слабшають. І вона просила передати одне.

— Що саме?

— Що вона дарувала вашій доньці красу, і це був дурний дар. Треба було дарувати їй стійкість.

Королева не відповіла. Аврора, яка слухала з-за колони, куди прийшла всупереч прямій забороні бути присутньою на раді, теж нічого не сказала. Але вона запам'ятала цю фразу, і з неї, як потім з'ясують історики, і почалася вся її політика.

Останнім, що приніс загін, був папірець. Одна сторінка з офіційним гербом сусіднього королівства та з текстом, набраним уже не від руки:

«Королівській родині сплячого замку. Інформуємо, що згідно із законом про бездіяльні престоли, ухваленим у 1712 році, особи, які не брали участі в управлінні державою впродовж 25 років і більше, вважаються юридично сплячими, а від 50 років — юридично померлими. У зв'язку з цим ваша територія з 1774 року перебуває під опікою сусідніх корон і має бути включена до наступного перепису. Представника надіслано. Очікуйте на нього до осені.

З повагою, канцелярія.

P.S. Вітаємо з поверненням.»

Останній рядок було додано від руки, іншим почерком, і він, мабуть, мав пом'якшити враження. Але він його не пом'якшив.

Король прочитав папірець уголос — двічі, бо першого разу голос тремтів. Потім мовив:

— Юридично померлі. Ми юридично померлі.

— Юридично, — погодився Зоремир. — Але, ваша величносте, є й добра новина. Юридично померлі не сплачують податків. За останні п'ятдесят років ми нічого не винні скарбниці. Це наш єдиний стабільний прибуток за століття.

Король подивився на нього так, як королі дивляться на банкірів, коли ті говорять правду, про яку король уже й сам здогадувався, але відмовлявся визнавати.

Увечері Аврора знайшла Ореста на мурі. Він сидів там, де раніше сидів вартовий, і дивився на хащі. Місяць підсвічував їх згори, і гілки виглядали майже дружньо — якби не знати, що вони й зараз потроху ростуть.

— Кажуть, там, за хащами, краще, — сказав він, коли вона сіла поруч. — Дороги. Друкарні. Лікарні. Закони. Ніхто не спалює людей на вогнищах за поганий характер.

— А за що спалюють?

— За чари. І за казки, якщо ті неправильні, — Орест повернув до неї голову. — Авроро. Я там відчув себе принцом. Це поганий знак. Справжні принци там не потрібні. Там потрібні люди, які щось уміють.

— А ти щось умієш?

— Я вмію розповідати історії, — мовив Орест. — І вмію пробиратися крізь хащі. Це, як я з'ясував, дві найменш затребувані професії у світі за хащами.

Аврора довго мовчала. Потім мовила:

— Мене оголосили юридично померлою. Але я, між нами, ніколи й не була юридично живою. Уся моя біографія — це одна сторінка в чужій книжці, і там я сплю на всіх малюнках.

— То що будемо робити?

— Не знаю, — сказала Аврора. І це, як з'ясувалося згодом, була друга найкорисніша фраза в історії королівства, бо вперше за сто років хтось у замку сказав «не знаю» і при цьому не проспав наступне століття в пошуках відповіді.

Під ними, внизу, терновий кущ виростив одну нову гілку. Вона тягнулася до муру, зупинилася за пів ліктя від каменю й наче чогось чекала. На ранок на гілці з'явиться покажчик. На ньому буде написано: «До осені 94 дні».

Хтось за хащами рахував дні. І це, як виявиться, було найменш приємною новиною з усіх, що їх приніс загін.