Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Запитання хлопчика висіло в залі заїзду довше, ніж тривала тиша після нього. Це був парадокс, який пан Квіт потім заніс до реєстру з приміткою «так буває тільки з правильними запитаннями»: запитання залишається довше за відповідь на нього, бо відповідь знімає запитання, а правильне запитання знімає вагу з того, хто його почув.

Аврора відповіла не одразу. Вона зробила те, чого тут, здається, ніхто не робив років двадцять: подумала п'ять секунд — тобто довше за місцеву норму. Усі в залі це помітили, і хлопчик теж, бо дивився на неї так, як дивляться на те, що працює інакше, ніж навчали.

— Казки читати, — сказала вона. — І жодної не забирати. Навіть однієї.

Хлопчик кивнув. Кивок був точний, дорослий, навчений: так кивають ті, хто передає відповідь далі, а не той, кому відповідь цікава самому. Він мовив: «Добре. Я передам». І вже в дверях зупинився. Це була друга тріщина за два дні — друга пауза, яка не вкладалася в три секунди. Він запитав: «А що таке читати? Мене вчили слів, і я знаю, що читати — це дивитися на літери й говорити. Але пані з порогу сказала, що ви читатимете інакше. Розкажіть як».

У залі ніхто не ворухнувся, але всі зрозуміли одне й те саме: «пані з порогу» — це була та, у сірому. Вона спостерігала не з площі. Вона була поруч раніше, ніж вони дізналися про це, і послала хлопчика із запитаннями, що мали чітку структуру. Нудьга не ставить запитань. Хто ставить запитання про читання — той вчиться.

— Як читати інакше, — сказала Аврора й попросила хлопчика сісти. Він сів на край лави, готовий підхопитися щомиті, бо звик, що гості квапляться. — Я розкажу тобі, як читають у нас. У нас, коли читають казку, той, хто слухає, має право на одне речення після неї. Це речення називається "чому". Наприклад: чому дівчинка пішла в ліс сама? Чому вовк чекав? Чому сім гномів не написали листа королеві? Ніхто не зобов'язаний відповідати. Але після "чому" казка стає не тим, що було сказано, а тим, що ти з неї зробив. Ти хочеш спробувати?

Хлопчик подумав (три секунди, але Проня зафіксувала, що цього разу вони були нерівними: дві й одна, наче в ньому щось ворухнулося між ними) і запитав: «А це не зіпсує казку?».

І Косеня, яка в цій справі мала більше досвіду, ніж уся експедиція разом узята (бо сама була колись людиною, яку казка зберегла і яка потім мусила вчитися розчаровуватися в казці, не розчаровуючись у правді), мовила:

— Ні. Казку неможливо зіпсувати запитанням. Її можна зіпсувати тільки тим, що її не торкаються. Запитання — це як полив. Звідки я знаю, хлопче? Я виросла в хащах, і мене виховала книжка, яка виявилася неправдою. Але я досі жива, і книжка теж жива. Ми обидві пережили те, про що я запитувала.

Хлопчик пішов після того, як Аврора розповіла йому першу казку (вона взяла найпростішу — про зірку, яка впала в ставок і не знала, чи вона впала, чи стрибнула; хлопчик прослухав і поставив своє перше «чому»: «чому вона сумнівалася?»). Після його відходу експедиція сиділа ще годину, і за цю годину вирішилося те, що визначило решту подорожі.

Малефісента почала:

— Панове. Треба сказати вголос те, що ми всі думаємо, бо несказане в цій країні небезпечніше за сказане: тут воно присипляє. Отже. Вона знала, що ми приїдемо. Вона знала, що ми будемо в цьому заїзді. Вона послала до нас хлопчика із запитанням, яке має дві відповіді — і обидві відповіді правильні, що не є випадковістю. "Читати чи забирати" — це іспит, і ми його склали. Тепер я скажу, чим він був. Казки забирають ті, хто думає, ніби сила в речах: забери казки — і країна залишиться без пам'яті, а сон зламається. Це дурний план, і я запропонувала б його років двісті тому заради історії. Казки читають ті, хто вважає, що сила в словах, мовлених улучно й у присутності потрібних людей. Але є третій шлях, і я думаю, вона чекає саме його: казки залишаються тут, де лежали, а до них пускають людей. Не читати їм — а читати з ними.

— Тобто театр, — сказав Орест.

— Тобто театр, — погодилася Малефісента. — І тому я маю одне прохання до пана Квіта — прохання, за яке він має право стягнути з мене плату за консультацію. Завтра ми підемо в театр. Усі. І пане Квіте, я прошу вас: у театрі не реєструйте перші пів години. Я знаю, чого це вам варте. Але там лежить сімсот сорок казок країни, яка їх забула. Перші пів години в тому місці мають бути не документом, а зустріччю. Документ — потім. Я вмію чекати на документ, я двісті років зберігала папку. Але зустріч відкласти неможливо.

Пан Квіт мовчав довго. Потім сказав:

— Пів години. І я заношу до протоколу, що це найбільша поступка, яку я робив за кар'єру, і що вона коштує мені особистих зусиль. І ще вношу, чому я її роблю: бо двадцять два роки тому друкар Лімб приніс зошит на острів, і на острові ніхто не вів протоколу, але зошит вижив. Отже, є речі, які протокол може вбити своєю швидкістю. Реєструю це як відкриття. Воно мені не подобається, але воно істинне, а я працюю з істинним.

Театр знайшли наступного ранку, і знаходження не вимагало пошуків: Тиха Гавань мала одну вулицю, яка вела від площі вгору. Угорі на цій вулиці стояла будівля, яку неможливо було не впізнати, хоч ніхто й не казав, що це театр. Будівля була зачиненою двісті років, і двісті років її доглядали: дах не протікав, двері не розсохлися, бруківка перед брамою була підметена. Театр не був покинутий. Його утримували. Це, як сказала Косеня, страшніше за покинутість: покинути — це коли все вкриває пил, а тут пил не мав права з'являтися.

— Інструкція Лімба, — сказав пан Квіт і відкрив зошит. — Сходи ліворуч від головної брами, третій майданчик, гачок із ключем.

Вони піднімалися лівими сходами вшістьох. На третьому майданчику, на гачку, який і досі висів, був ключ. Ключ лежав не в макеті, не в бруді: він висів у тому самому положенні, у якому його поклали двісті років тому. За цим ключем було стільки часу, що він став не предметом, а датою.

Малефісента взяла його.

— Я накладала прокляття й знімала їх, — мовила вона. — Я вмію відчиняти двері, які відчиняти не треба. Але цей ключ, — вона повертіла його в руках, — цей ключ висів тут двісті років і чекав. Знаєте, чим різниться прокляття від запрошення? Прокляття відчиняє двері без ключа. Запрошення кладе ключ на гачок і йде, не оглядаючись — бо впевнене, що той, хто має прийти, знайде.

Двері відчинилися. Те, що було всередині, описав Орест, і ми наведемо його опис повністю, бо він того вартий:

«Зала на чотириста місць. Крісла в ідеальному стані. Сцена чиста, завіса опущена. Як ми потім перевірили, під завісою стоїть готова декорація першої дії "Донни Рози", стоять готові двадцять два костюми статистів. На одному з них — того, який носив Лімб, — ще висить ярличок із його ім'ям. Панове, театр не закрили після останньої вистави. Його просто залишили посеред приготування. Плюс двісті років. І за ці двісті років хтось приходив сюди й замітав підлогу, бо підлога не має жодного сліду. А театр без слідів на підлозі — це те саме, що море без солі. Я сів у крісло в третьому ряду, бо так сідають глядачі, які хочуть бачити все, і просидів, мабуть, годину. Я не міг писати. Уперше за моє життя хроніст не міг писати, і причина проста: усе, що я бачив, уже було написано — і написано не мною, а двістірічною підлогою, яка чекала на людей.

За годину прийшов пан Квіт із реєстром, бо пів години минуло, і сказав: "Час документа". І ми пішли в архів реквізиту».

Архів був під сценою. Скриня з написом «Донна Роза, перша дія» стояла першою, а за нею стояло ще сімдесят три скрині, і в кожній лежали книжки. Сімсот сорок казок, як і казав Лімб, зібраних руками, переписаних, у палітурках різних майстрів. На форзацах — імена: хто збирав, хто читав, хто передавав. Це був не архів. Це була бібліотека, яку хтось уклав у скрині — бо в країні, де нічого не чіпають, найнадійніше місце для книжки — це скриня, яку ніхто не відкриє.

Пан Квіт відкрив реєстр і почав інвентаризацію, бо це була його мова. І цією мовою він плакав (Проня зафіксувала: «пан Квіт плакав, не перестаючи інвентаризувати; я не втручалася, бо я теж»).

Остання казка лежала окремо — не в скрині, а на столі архіву, під склом. Вона була написана на одному аркуші рукою, якої ніхто з присутніх не знав, але яка мала те, чого не мала жодна рука в цій країні: нерівність. Окремі букви стояли прямо, окремі трохи нахилилися, а один рядок виявився виправленим: слово було перекреслено, а зверху написано інше.

Аврора прочитала казку вголос. Вона мала всього одинадцять рядків, і ми передаємо її слово в слово — бо саме з цих рядків починається друга частина цієї книжки:

«Казка про короля, який нічого не хотів.

Жив собі король, і мала він країну, а в країні панував спокій. Король думав: поки підданим нічого не треба, вони щасливі. І він робив усе, щоб їм нічого не треба було: давав їжу, одяг, роботу в міру й тишу в міру. І все було добре, і ніхто не плакав.

А потім король постарів і помер. Перед смертю він сказав: "Я зробив для них усе. Хай тепер вони зроблять для себе бодай щось одне".

Країна не зрозуміла, що це означає. Вона подумала, що це указ, і почала чекати на пояснення. І чекає досі.

Кінець не казки. Кінець казки пише той, хто дочитав.

Підпис: Тиха».

Тиша після казки була довгою, і цього разу її тривалість не записав ніхто, бо всі шестеро сиділи з роззявленими ротами. Навіть пан Квіт, у якого реєстр був завжди напохваті, забув про нього.

А потім Косеня мовила те, що згодом викарбували (уже втретє за історію цього королівства, бо звичка викарбовувати правильні речі стала вже традицією) на дошці заїзду «Дванадцятий стіл»:

— Вона написала казку й не дописала кінець. Вона написала «кінцівку пише той, хто дочитав», і це не загадка й не філософія. Це запрошення. Найстаріше запрошення цієї країни, і воно чекає двісті років на того, хто дочитає. Ми дісталися останнього рядка, панове. Далі — наш.

Аж ураз у дверях архіву з'явилася жінка в сірому. Вона прийшла без стуку, і ніхто не почув, як відчинилися двері. Вона мовила одне речення, і це речення тривало три секунди. За ці три секунди всі зрозуміли, що двісті років чекання закінчилися:

— Ти дочитала. Тепер скажи: ти читала, щоб дізнатися, що сталося, чи щоб знати, що робити далі? Від цього залежить, хто з нас двох зараз має говорити.

Аврора відповіла, і її відповідь ми передаємо також слово в слово, бо з неї починається все, що буде далі:

— Я читала, щоб знати, чому ви позіхаєте найбільше за всіх. І, здається, я вже знаю. Ви позіхаєте тому, що двісті років дочитували казку без кінця. А кінець, який хтось не дописав, — це те, від чого людина ніколи не відпочиває.

Жінка в сірому вперше за двісті років сіла. Сіла не на стілець, а на скриню з казками. Це, як зауважила пані Дубрава (якби вона була тут; а вона була за морем, і ми передаємо її зауваження з листа, який прийде через пів року), було найточнішим жестом за всю цю історію: Тиха не сіла на трон, не сіла в крісло глядача. Вона сіла на скриню з казками, бо це був її дім, її куток і її в'язниця одночасно.

— Отже, — сказала вона, — розкажи мені, Авроро з-за моря, що у вас там працює. Я двісті років не чула новин, і останні мої новини були поганими: люди, яким нічого не треба. Розкажи мені те, заради чого варто прокинутися. І якщо твоя розповідь буде довшою за моє позіхання, я слухатиму. А якщо ні, — тут вона всміхнулася вперше, і усмішка її була втомленою, дуже старою й зовсім не злою, — то скажи мені "до побачення", і ми обидві вважатимемо, що двісті років — це теж був якийсь термін.

Михайло Заїка
Дім, який запрошує

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Книга перша. Дім, який запрошує казка про те, що було після "жили довго і щасливо"
1790972733
46 дн. тому
Вступ
1790972874
46 дн. тому
Глава 1. Сто літ потому було зручніше
1790972950
46 дн. тому
Глава 2. Вихід із хащів
1790973037
46 дн. тому
Глава 3. Хто тут король?
1790973100
46 дн. тому
Глава 4. Столітній борг
1791007200
45 дн. тому
Глава 5. Веретенне питання
1791093600
44 дн. тому
Глава 6. Малефісента
1791180000
43 дн. тому
Глава 7. Покоління сплячих
1791266400
42 дн. тому
Глава 8. Принц із позаштатною легендою
1791352800
41 дн. тому
Глава 9. Терновий кущ як особа
1791439200
40 дн. тому
Глава 10. Збори добрих фей
1791525600
39 дн. тому
Глава 11. Король і королева проти сучасності
1791612000
38 дн. тому
Глава 12. Перші вибори
1791698400
37 дн. тому
Глава 13. Злодійка сну
1791784800
36 дн. тому
Глава 14. Шинкар із очевидців
1791871200
35 дн. тому
Глава 15. Позіхання
1791957600
34 дн. тому
Глава 16. Розслідування
1792044000
33 дн. тому
Глава 17. Найманий герой
1792130400
32 дн. тому
Глава 18. Кущ цвіте
1792216800
31 дн. тому
Глава 19. Сто років не минули марно
1792303200
30 дн. тому
Глава 20. Збори зачинателів
1793204439
20 дн. тому
Глава 21. Той самий бал
1793257200
19 дн. тому
Глава 22. Жили недовго, але своє
1793343600
18 дн. тому
Післямова
1793430000
17 дн. тому
Серце Зими казка про те, що чекає за морем, коли вдома все добре
1793516400
16 дн. тому
Вступ
1793520000
16 дн. тому
Глава 1. Пошта за морем
1793523600
16 дн. тому
Глава 2. Хто полетить
1793602800
15 дн. тому
Глава 3. Четвертий день
1793689200
14 дн. тому
Глава 4. Острів, якого не було на мапах
1793775600
13 дн. тому
Глава 5. Берег
1793862000
12 дн. тому
Глава 6. Казки читати чи забирати
1793948400
11 дн. тому
Глава 7. Розповідь, яку слухали двісті років
1794034800
10 дн. тому
Глава 8. Відставка
1794121200
9 дн. тому
Глава 9. Палац на пагорбі
1794207600
8 дн. тому
Глава 10. Сімсот сорок вечорів
1794294000
7 дн. тому
Глава 11. Людина, яка повернулася
1794383880
6 дн. тому
Глава 12. Другий кущ
1794736809
2 дн. тому
Глава 13. Питання про зиму
1794812400
1 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!