Запитання хлопчика висіло в залі заїзду довше, ніж тривала тиша після нього. Це був парадокс, який пан Квіт потім заніс до реєстру з приміткою «так буває тільки з правильними запитаннями»: запитання залишається довше за відповідь на нього, бо відповідь знімає запитання, а правильне запитання знімає вагу з того, хто його почув.
Аврора відповіла не одразу. Вона зробила те, чого тут, здається, ніхто не робив років двадцять: подумала п'ять секунд — тобто довше за місцеву норму. Усі в залі це помітили, і хлопчик теж, бо дивився на неї так, як дивляться на те, що працює інакше, ніж навчали.
— Казки читати, — сказала вона. — І жодної не забирати. Навіть однієї.
Хлопчик кивнув. Кивок був точний, дорослий, навчений: так кивають ті, хто передає відповідь далі, а не той, кому відповідь цікава самому. Він мовив: «Добре. Я передам». І вже в дверях зупинився. Це була друга тріщина за два дні — друга пауза, яка не вкладалася в три секунди. Він запитав: «А що таке читати? Мене вчили слів, і я знаю, що читати — це дивитися на літери й говорити. Але пані з порогу сказала, що ви читатимете інакше. Розкажіть як».
У залі ніхто не ворухнувся, але всі зрозуміли одне й те саме: «пані з порогу» — це була та, у сірому. Вона спостерігала не з площі. Вона була поруч раніше, ніж вони дізналися про це, і послала хлопчика із запитаннями, що мали чітку структуру. Нудьга не ставить запитань. Хто ставить запитання про читання — той вчиться.
— Як читати інакше, — сказала Аврора й попросила хлопчика сісти. Він сів на край лави, готовий підхопитися щомиті, бо звик, що гості квапляться. — Я розкажу тобі, як читають у нас. У нас, коли читають казку, той, хто слухає, має право на одне речення після неї. Це речення називається "чому". Наприклад: чому дівчинка пішла в ліс сама? Чому вовк чекав? Чому сім гномів не написали листа королеві? Ніхто не зобов'язаний відповідати. Але після "чому" казка стає не тим, що було сказано, а тим, що ти з неї зробив. Ти хочеш спробувати?
Хлопчик подумав (три секунди, але Проня зафіксувала, що цього разу вони були нерівними: дві й одна, наче в ньому щось ворухнулося між ними) і запитав: «А це не зіпсує казку?».
І Косеня, яка в цій справі мала більше досвіду, ніж уся експедиція разом узята (бо сама була колись людиною, яку казка зберегла і яка потім мусила вчитися розчаровуватися в казці, не розчаровуючись у правді), мовила:
— Ні. Казку неможливо зіпсувати запитанням. Її можна зіпсувати тільки тим, що її не торкаються. Запитання — це як полив. Звідки я знаю, хлопче? Я виросла в хащах, і мене виховала книжка, яка виявилася неправдою. Але я досі жива, і книжка теж жива. Ми обидві пережили те, про що я запитувала.
Хлопчик пішов після того, як Аврора розповіла йому першу казку (вона взяла найпростішу — про зірку, яка впала в ставок і не знала, чи вона впала, чи стрибнула; хлопчик прослухав і поставив своє перше «чому»: «чому вона сумнівалася?»). Після його відходу експедиція сиділа ще годину, і за цю годину вирішилося те, що визначило решту подорожі.
Малефісента почала:
— Панове. Треба сказати вголос те, що ми всі думаємо, бо несказане в цій країні небезпечніше за сказане: тут воно присипляє. Отже. Вона знала, що ми приїдемо. Вона знала, що ми будемо в цьому заїзді. Вона послала до нас хлопчика із запитанням, яке має дві відповіді — і обидві відповіді правильні, що не є випадковістю. "Читати чи забирати" — це іспит, і ми його склали. Тепер я скажу, чим він був. Казки забирають ті, хто думає, ніби сила в речах: забери казки — і країна залишиться без пам'яті, а сон зламається. Це дурний план, і я запропонувала б його років двісті тому заради історії. Казки читають ті, хто вважає, що сила в словах, мовлених улучно й у присутності потрібних людей. Але є третій шлях, і я думаю, вона чекає саме його: казки залишаються тут, де лежали, а до них пускають людей. Не читати їм — а читати з ними.
— Тобто театр, — сказав Орест.
— Тобто театр, — погодилася Малефісента. — І тому я маю одне прохання до пана Квіта — прохання, за яке він має право стягнути з мене плату за консультацію. Завтра ми підемо в театр. Усі. І пане Квіте, я прошу вас: у театрі не реєструйте перші пів години. Я знаю, чого це вам варте. Але там лежить сімсот сорок казок країни, яка їх забула. Перші пів години в тому місці мають бути не документом, а зустріччю. Документ — потім. Я вмію чекати на документ, я двісті років зберігала папку. Але зустріч відкласти неможливо.
Пан Квіт мовчав довго. Потім сказав:
— Пів години. І я заношу до протоколу, що це найбільша поступка, яку я робив за кар'єру, і що вона коштує мені особистих зусиль. І ще вношу, чому я її роблю: бо двадцять два роки тому друкар Лімб приніс зошит на острів, і на острові ніхто не вів протоколу, але зошит вижив. Отже, є речі, які протокол може вбити своєю швидкістю. Реєструю це як відкриття. Воно мені не подобається, але воно істинне, а я працюю з істинним.
Театр знайшли наступного ранку, і знаходження не вимагало пошуків: Тиха Гавань мала одну вулицю, яка вела від площі вгору. Угорі на цій вулиці стояла будівля, яку неможливо було не впізнати, хоч ніхто й не казав, що це театр. Будівля була зачиненою двісті років, і двісті років її доглядали: дах не протікав, двері не розсохлися, бруківка перед брамою була підметена. Театр не був покинутий. Його утримували. Це, як сказала Косеня, страшніше за покинутість: покинути — це коли все вкриває пил, а тут пил не мав права з'являтися.
— Інструкція Лімба, — сказав пан Квіт і відкрив зошит. — Сходи ліворуч від головної брами, третій майданчик, гачок із ключем.
Вони піднімалися лівими сходами вшістьох. На третьому майданчику, на гачку, який і досі висів, був ключ. Ключ лежав не в макеті, не в бруді: він висів у тому самому положенні, у якому його поклали двісті років тому. За цим ключем було стільки часу, що він став не предметом, а датою.
Малефісента взяла його.
— Я накладала прокляття й знімала їх, — мовила вона. — Я вмію відчиняти двері, які відчиняти не треба. Але цей ключ, — вона повертіла його в руках, — цей ключ висів тут двісті років і чекав. Знаєте, чим різниться прокляття від запрошення? Прокляття відчиняє двері без ключа. Запрошення кладе ключ на гачок і йде, не оглядаючись — бо впевнене, що той, хто має прийти, знайде.
Двері відчинилися. Те, що було всередині, описав Орест, і ми наведемо його опис повністю, бо він того вартий:
«Зала на чотириста місць. Крісла в ідеальному стані. Сцена чиста, завіса опущена. Як ми потім перевірили, під завісою стоїть готова декорація першої дії "Донни Рози", стоять готові двадцять два костюми статистів. На одному з них — того, який носив Лімб, — ще висить ярличок із його ім'ям. Панове, театр не закрили після останньої вистави. Його просто залишили посеред приготування. Плюс двісті років. І за ці двісті років хтось приходив сюди й замітав підлогу, бо підлога не має жодного сліду. А театр без слідів на підлозі — це те саме, що море без солі. Я сів у крісло в третьому ряду, бо так сідають глядачі, які хочуть бачити все, і просидів, мабуть, годину. Я не міг писати. Уперше за моє життя хроніст не міг писати, і причина проста: усе, що я бачив, уже було написано — і написано не мною, а двістірічною підлогою, яка чекала на людей.
За годину прийшов пан Квіт із реєстром, бо пів години минуло, і сказав: "Час документа". І ми пішли в архів реквізиту».
Архів був під сценою. Скриня з написом «Донна Роза, перша дія» стояла першою, а за нею стояло ще сімдесят три скрині, і в кожній лежали книжки. Сімсот сорок казок, як і казав Лімб, зібраних руками, переписаних, у палітурках різних майстрів. На форзацах — імена: хто збирав, хто читав, хто передавав. Це був не архів. Це була бібліотека, яку хтось уклав у скрині — бо в країні, де нічого не чіпають, найнадійніше місце для книжки — це скриня, яку ніхто не відкриє.
Пан Квіт відкрив реєстр і почав інвентаризацію, бо це була його мова. І цією мовою він плакав (Проня зафіксувала: «пан Квіт плакав, не перестаючи інвентаризувати; я не втручалася, бо я теж»).
Остання казка лежала окремо — не в скрині, а на столі архіву, під склом. Вона була написана на одному аркуші рукою, якої ніхто з присутніх не знав, але яка мала те, чого не мала жодна рука в цій країні: нерівність. Окремі букви стояли прямо, окремі трохи нахилилися, а один рядок виявився виправленим: слово було перекреслено, а зверху написано інше.
Аврора прочитала казку вголос. Вона мала всього одинадцять рядків, і ми передаємо її слово в слово — бо саме з цих рядків починається друга частина цієї книжки:
«Казка про короля, який нічого не хотів.
Жив собі король, і мала він країну, а в країні панував спокій. Король думав: поки підданим нічого не треба, вони щасливі. І він робив усе, щоб їм нічого не треба було: давав їжу, одяг, роботу в міру й тишу в міру. І все було добре, і ніхто не плакав.
А потім король постарів і помер. Перед смертю він сказав: "Я зробив для них усе. Хай тепер вони зроблять для себе бодай щось одне".
Країна не зрозуміла, що це означає. Вона подумала, що це указ, і почала чекати на пояснення. І чекає досі.
Кінець не казки. Кінець казки пише той, хто дочитав.
Підпис: Тиха».
Тиша після казки була довгою, і цього разу її тривалість не записав ніхто, бо всі шестеро сиділи з роззявленими ротами. Навіть пан Квіт, у якого реєстр був завжди напохваті, забув про нього.
А потім Косеня мовила те, що згодом викарбували (уже втретє за історію цього королівства, бо звичка викарбовувати правильні речі стала вже традицією) на дошці заїзду «Дванадцятий стіл»:
— Вона написала казку й не дописала кінець. Вона написала «кінцівку пише той, хто дочитав», і це не загадка й не філософія. Це запрошення. Найстаріше запрошення цієї країни, і воно чекає двісті років на того, хто дочитає. Ми дісталися останнього рядка, панове. Далі — наш.
Аж ураз у дверях архіву з'явилася жінка в сірому. Вона прийшла без стуку, і ніхто не почув, як відчинилися двері. Вона мовила одне речення, і це речення тривало три секунди. За ці три секунди всі зрозуміли, що двісті років чекання закінчилися:
— Ти дочитала. Тепер скажи: ти читала, щоб дізнатися, що сталося, чи щоб знати, що робити далі? Від цього залежить, хто з нас двох зараз має говорити.
Аврора відповіла, і її відповідь ми передаємо також слово в слово, бо з неї починається все, що буде далі:
— Я читала, щоб знати, чому ви позіхаєте найбільше за всіх. І, здається, я вже знаю. Ви позіхаєте тому, що двісті років дочитували казку без кінця. А кінець, який хтось не дописав, — це те, від чого людина ніколи не відпочиває.
Жінка в сірому вперше за двісті років сіла. Сіла не на стілець, а на скриню з казками. Це, як зауважила пані Дубрава (якби вона була тут; а вона була за морем, і ми передаємо її зауваження з листа, який прийде через пів року), було найточнішим жестом за всю цю історію: Тиха не сіла на трон, не сіла в крісло глядача. Вона сіла на скриню з казками, бо це був її дім, її куток і її в'язниця одночасно.
— Отже, — сказала вона, — розкажи мені, Авроро з-за моря, що у вас там працює. Я двісті років не чула новин, і останні мої новини були поганими: люди, яким нічого не треба. Розкажи мені те, заради чого варто прокинутися. І якщо твоя розповідь буде довшою за моє позіхання, я слухатиму. А якщо ні, — тут вона всміхнулася вперше, і усмішка її була втомленою, дуже старою й зовсім не злою, — то скажи мені "до побачення", і ми обидві вважатимемо, що двісті років — це теж був якийсь термін.
