Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Палац стояв за містом на пагорбі, і до нього вела дорога, яку не підмітав ніхто — і це було першою ознакою того, що за двісті років сюди не приходив узагалі ніхто. Тиха доглядала все, до чого доходила: театр, площу, гавань. Сюди вона не ходила. Вона віддала ключ і сказала правду, яку пан Квіт заніс у реєстр як «визнання межі»: «Я тримала країну й не могла тримати дім. Той, хто тримає все, не тримає нічого, і я обирала країну. Палац жив без мене, і я з ним не прощалася — бо прощання це подія, а я не мала права на події».

Палац не був руїною. Його законсервували так само, як і театр, тільки тут законсервованість мала інший тон: у театрі все було готове до початку, а тут усе залишили посеред неділі. У їдальні стояв стіл, накритий на двох (посуд укривався пилом двісті років, і пил на посуді — це одна з тих речей, які пан Квіт потім назвав «найважчими документами, з якими я працював: вони пишуть про вечерю, якої не було, точніше за будь-який протокол»). У кабінеті стояло письмове приладдя з висохлим чорнилом, і на аркуші, вставленому у приладдя, розпочали указ, але так і не дописали. У спальні на ліжку лежала книжка, відкрита посередині, і сторінки її, що лежали розгорнутими двісті років, вицвіли нерівно: те, що було під сонцем, стало жовтим, а те, що було в тіні, залишилося білим. За цією межею світла й тіні можна було прочитати, о котрій годині палац облишив жити далі й яка це була пора року.

Аврора пройшла палац першою і вимовила наприкінці те, що потім повторив кожен із шести по черзі, бо кожен знайшов тут своє:

— Це не палац мертвих. Це палац, який заснув. Різниця в тому, що мертвих ховають, а сплячих — будять. Підемо в кімнату з веретеном.

Кімната була на другому поверсі, у західному крилі, і її відчинили тим самим маленьким мідним ключем. Усередині була кімната, яку не можна описати словом «порожня», бо в ній стояло тільки одне: веретено.

Воно стояло вертикально на дерев'яній підставці в центрі кімнати, без жодної іншої опори, і оберталося. Повільно. Дуже повільно. Один оберт на чотири секунди.

Пані Дубрава, якби була тут, помітила б цю цифру першою. Першою її помітила Малефісента — вона зупинилася в дверях і не пішла всередину.

— Чотири секунди, — мовила вона. — Панове, чотири секунди. Ви пам'ятаєте період позіхань у королівстві, коли Сомна запускала свій сигнал? Чотири секунди. І потім три з половиною, коли сила зростала. Це той самий ритм. Це не веретено. Це маяк. Або насос. Щось у цій кімнаті працює в тому самому темпі, у якому працювала сонна магія вдома, і я мушу сказати це прямо: я знаю таку магію. Вона не моя, але я знаю її походження. Це жіноча робота. Це робота тієї самої школи, до якої належали Сомна та її вчителька. Хтось із цієї школи був тут. Або, — вона зупинилася, і всі зачекали, бо навчилися чекати на паузи фей, — або ця школа почалася тут.

Аврора увійшла в кімнату першою, і веретено не зреагувало на неї ніяк: воно оберталося далі, рівно, байдуже. Вона обійшла його, подивилася на підставку й побачила те, чого не бачив ніхто — бо всі дивилися на веретено. На підставці вирізали напис. Дрібний, старий, тим почерком, який мають люди, що вчаться писати за зразком, але вчилися давно й уже самі стали зразком, хоч і не прагнуть цього.

«Крутиться, поки хтось чекає».

П'ять слів. Пан Квіт переписав їх у реєстр і довго дивився на них, а потім сказав фразу, яку Проня занотувала і яка згодом увійшла до всіх трьох книжок про цю подорож:

— Панове, я двадцять п'ять років працюю з паперами й навчився одного: кожен напис має автора, і автор завжди відповідає на запитання, яке його мучило. Цей напис — це не опис. Це умова. Хтось замкнув тут щось під умову "поки хтось чекає", і це найхитріша умова, яку я бачив — бо її неможливо перевірити без того, щоб не знати, хто саме чекає. Запитання просте: хто? Тиха чекала двісті років. Країна чекала двісті років. Хтось із цих двох, а може, й обоє — це і є та сила, яка крутить веретено. І якщо ми знімемо чекання, веретено зупиниться. І тоді виникає запитання: що буде, коли воно зупиниться? Бо я більше не вірю в те, що в цій країні щось зупиняється без наслідків.

Малефісента нарешті увійшла. Вона підійшла до веретена впритул, простягнула долоню й зупинила її за пів ліктя, не торкаючись. Вона так стояла довго. Потім вимовила те, чого не розумів ніхто, і що було зрозуміло, здається, тільки їй:

— Це не прокляття. Я знаю, як виглядає моя робота, і знаю, як виглядає робота Сомни. Це — дар. Дар, залишений без адресата. Коли чарівник або чарівниця дає дар, а той, кому він призначався, не приходить, дар не зникає. Він крутиться. Він чекає. Він крутиться, поки хтось чекає — бо дар без власника не знає, чим заповнити себе. Панове, це веретено зробила жінка, яка колись подарувала цій країні щось велике, а та, кому дар призначався, його не прийняла. І дар залишився тут крутитися. Я знаю, як це буває. У мене самої одна робота крутиться й досі: кущ. Мій гнів вилився в кущ, бо той, кого я прокляла, вибачив мене раніше, ніж я встигла забрати гнів назад. Дар, який не знайшов адресата, стає кущем. Прокляття, яке не знайшло адресата, стає веретеном. І я щось розумію, дивлячись на це веретено, і це розуміння мені не подобається: це не веретено Сплячої красуні. Це не про сон. Це веретено, яке мало стати подарунком. І я хочу знати, ким був адресат.

Запитання «ким був адресат» залишалося відкритим чотири дні, і за ці чотири дні палац дав відповідь сам — бо палаци, які заснули, прокидаються повільно й по одному кабінету. На третій день Проня, яка розбирала кабінет із указами (пан Квіт дозволив розбирати, але вимагав реєструвати кожен аркуш, тож Проня до кінця подорожі зареєструвала чотириста шістнадцять аркушів), знайшла в нижній шухляді лист. Недописаний. Почерк був той самий, що й на підставці.

«Донько. Ти не прийшла на прощання, і я не пишу тобі докору — бо ти маєш право на власний шлях, як мав його кожен. Але я мушу сказати тобі одне. Я скажу це, а потім, може, знищу листа, бо матері не можна залишати дітям тягарів.

Ти народилася в рік, коли я вирішила, що країні потрібен спокій. Я подарувала тобі при народженні дар, і цей дар мав бути найкращим, який я вмію: я дала тобі вміння чекати. Не терпіння — терпіти вміють усі. А вміння чекати, не засинаючи. Я думала, це найбільший дар матері доньці в країні, яка забуде, як не спати.

А потім я подивилася на тебе й побачила, що ти не приймаєш дару. Ти чекала так, як чекає вода: не тому, що хочеш, а тому, що немає куди текти. І я зрозуміла, що зробила тобі те саме, що й країні: дала спокій, якого не просили. Дар, якого не прийнято, крутиться в тому, хто його не прийняв, і крутиться в тому, хто дав. Я забрала свій дар назад, скільки змогла, а те, що не забралося, замкнула в кімнаті на західному боці. Хай крутиться, поки ти чекаєш. Але я прошу тебе, донько: не чекай на мене. Чекай на власний кінець казки. Я піду стерегти сон країни, бо хтось має це робити, і це буде моєю спокутою, а не моєю роботою.

Не шукай мене. І якщо колись прийде той, хто дочитає нашу казку, — покажи йому цей лист.

Мати».

Проня принесла листа в залу, де сиділи всі, поклала на стіл і мовила те, що пан Квіт заніс у реєстр дослівно — бо вмів визнавати, коли документація стає непотрібною:

— Панове. Я зареєструвала чотириста шістнадцять аркушів у цьому палаці, і жоден із них не вартий цього. Тиха — це донька тієї, яка подарувала країні сон. Вона двісті років стерегла сон матері. Веретено крутиться, поки чекає вона. І, здається, я тепер розумію, чому сон цієї країни тримався так довго й так міцно: його тримала не магія. Його тримала донька, яка виконувала волю матері, не запитуючи, чи ця воля ще потрібна.

Тиша після цього була довгою. Розірвав її Орест — і зробив це не як хроніст, а як син шинкаря, який знав, що роблять у заїздах, коли надходить новина, яку не можна переповідати чужим:

— Цей лист не увійде до протоколу повністю. Пане Квіте, ви зареєструєте його наявність, дату, місце знахідки й кількість слів. А текст належить Тихій, і його прочитає їй Аврора, наодинці. Ми ж підемо з архіву, поки вона читатиме — бо є речі, які читають удвох, а є речі, які читає одна донька про свою матір, і третіх не буває.

Так і зробили. Ми не знаємо, що було в тій розмові, і ніхто не знатиме — бо кущ, який знає все, що чути в межах його гілок, за морем своїх гілок не мав. Але ми знаємо наслідок, і його зафіксував вартовий театру, який того вечора бачив, як дві жінки йшли з палацу містом у бік театру: одна несла ключ, а друга — веретено.

Веретено, яке оберталося двісті років, зупинилося наступного ранку. Це зафіксували всі, бо до кімнати пішла вся експедиція, і Тиха також. Вона сама підняла його з підставки й узяла в руки. Веретено в її руках оберталося ще якийсь час, а потім зупинилося — як зупиняється колесо, якому більше не треба крутитися: не раптово, а сповільнюючись, і останній оберт виявився найдовшим.

Тиха вимовила одне речення, і воно пішло в реєстр пана Квіта останнім рядком того дня:

— Мамо. Я не чекала на тебе двісті років. Я чекала на дозвіл перестати. Дякую тим, хто його приніс.

А увечері того ж дня відбулася подія, яка починає наступну главу цієї книжки — і починає її, як і всі великі події цієї історії, з малого: у заїзді «Добрий притулок» господиня, яка двадцять років набивала однакові подушки, викинула у двір чотири подушки й набила нові — різні. Одну жорсткішу, одну м'якшу, одну з травами й одну, за її словами, «як замовлять». Косеня спитала, що змінилося. Господиня подумала (дві секунди, не три) й відповіла:

— Донька казала матері, що я маю право. Я двісті років не розуміла цього речення, а сьогодні спробувала — і воно працює.

До першого вечора в театрі, на який прийшло сто тридцять людей, залишалося шість днів.

Михайло Заїка
Дім, який запрошує

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Книга перша. Дім, який запрошує казка про те, що було після "жили довго і щасливо"
1790972733
46 дн. тому
Вступ
1790972874
46 дн. тому
Глава 1. Сто літ потому було зручніше
1790972950
46 дн. тому
Глава 2. Вихід із хащів
1790973037
46 дн. тому
Глава 3. Хто тут король?
1790973100
46 дн. тому
Глава 4. Столітній борг
1791007200
45 дн. тому
Глава 5. Веретенне питання
1791093600
44 дн. тому
Глава 6. Малефісента
1791180000
43 дн. тому
Глава 7. Покоління сплячих
1791266400
42 дн. тому
Глава 8. Принц із позаштатною легендою
1791352800
41 дн. тому
Глава 9. Терновий кущ як особа
1791439200
40 дн. тому
Глава 10. Збори добрих фей
1791525600
39 дн. тому
Глава 11. Король і королева проти сучасності
1791612000
38 дн. тому
Глава 12. Перші вибори
1791698400
37 дн. тому
Глава 13. Злодійка сну
1791784800
36 дн. тому
Глава 14. Шинкар із очевидців
1791871200
35 дн. тому
Глава 15. Позіхання
1791957600
34 дн. тому
Глава 16. Розслідування
1792044000
33 дн. тому
Глава 17. Найманий герой
1792130400
32 дн. тому
Глава 18. Кущ цвіте
1792216800
31 дн. тому
Глава 19. Сто років не минули марно
1792303200
30 дн. тому
Глава 20. Збори зачинателів
1793204439
20 дн. тому
Глава 21. Той самий бал
1793257200
19 дн. тому
Глава 22. Жили недовго, але своє
1793343600
18 дн. тому
Післямова
1793430000
17 дн. тому
Серце Зими казка про те, що чекає за морем, коли вдома все добре
1793516400
16 дн. тому
Вступ
1793520000
16 дн. тому
Глава 1. Пошта за морем
1793523600
16 дн. тому
Глава 2. Хто полетить
1793602800
15 дн. тому
Глава 3. Четвертий день
1793689200
14 дн. тому
Глава 4. Острів, якого не було на мапах
1793775600
13 дн. тому
Глава 5. Берег
1793862000
12 дн. тому
Глава 6. Казки читати чи забирати
1793948400
11 дн. тому
Глава 7. Розповідь, яку слухали двісті років
1794034800
10 дн. тому
Глава 8. Відставка
1794121200
9 дн. тому
Глава 9. Палац на пагорбі
1794207600
8 дн. тому
Глава 10. Сімсот сорок вечорів
1794294000
7 дн. тому
Глава 11. Людина, яка повернулася
1794383880
6 дн. тому
Глава 12. Другий кущ
1794736809
2 дн. тому
Глава 13. Питання про зиму
1794812400
1 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!