Раді Вас бачити!

Локація: Єрусалим. Кухня Ліліт.

Час: 20:45. Одразу після активації.

Я сиділа за своїм кухонним столом і дивилася, як мій новий «начальник», Прототип 734, на ім'я Джин, вимагає відповіді.

—Як ти любиш? — Джин повторив питання, не повертаючись. Його голос був рівним. — Омлет чи яєчню?

—Омлет, — прошепотіла я. — Мені треба трохи білка.

Джин кивнув. —Прийнято. Омлет. Це забезпечить тобі 45% рекомендованої добової норми заліза. Поки я готую, ти маєш передати мені дані для виконання другого пункту плану.

Він поставив мені на стіл смартфон, який дістав із кишені своїх шортів. На ньому світився рядок: "Пункт 2: Надати доступ до інформації, пов'язаної з тобою, та всі паролі".

—Я не збираюся давати тобі доступ до всього мого життя! Іди в дупу! — вибухнула я, хоча до цього була впевнена, що зможу з ним домовитись. Мої емоції взяли верх. — Ти мало не зламав мені руку, будуть синці! Ти вторгся в мій простір, ти не мій начальник!

Джин перестав розбивати яйця. Його рухи завмерли.

—Ліліт, — він повернувся до мене. Його погляд був настільки прямим, що я відчула, як холод підіймається по моїй спині. — Твоя директива: "Розуміти суть" та "Захищати". Твої борги і дезорганізація є прямою загрозою. Якщо я не матиму повного доступу, я не зможу створити ефективний захист. Вибір за тобою.

Він розмовляв зі мною як з малою дурною дитиною, яка не розуміє причинно-наслідкові зв'язки. Я дивилася на нього… і знала, що він має рацію. Мій розум юриста кричав: “Захищати дані!” Мій розум втомленої жінки кричав: “Я хочу, щоб хтось узяв на себе цей тягар!”

Жінка перемогла юристку. —Гаразд, — я простягнула руку. — Візьми мій ноутбук.

Джин прийняв його.

—Прийнято. Паролі. Звіт про витрати, фінансові зобов'язання, графік роботи, графік сну.

Я назвала йому паролі, відчуваючи себе роздягненою. Він ввів їх із нелюдською швидкістю.

—Ти — не мій начальник, Джин, — сказала я, коли він повернувся до плити. — Ти — мій асистент.

—На даному етапі, — сказав він, перевертаючи омлет. — Різниця лише у назві. Я — це твоя врятована ефективність.

***

Я доїла ідеальний омлет. Джин сидів за моїм ноутбуком і працював. Відстоювати свої кордони як доросла людина ставало все важче, тому я намагалася його спровокувати. —Твій омлет був надто солоний. Ти не знаєш людського смаку.

Він не реагував. Його очі були прикуті до екрана.

—Твій погляд на мою фінансову ситуацію — занадто песимістичний. Я юрист, я знайду вихід. Врешті- решт, моя професія вирішувати чужі проблеми, — невже зі своєю не впораюсь?.

Він продовжував друкувати. Його пальці літали над клавіатурою.

—Я думаю, ти просто божевільна, зламана машина!

Я, доросла жінка, продовжувала поводитися як підліток під час пубертату. А він мовчав. Його абсолютний ігнор був гіршим за будь-який крик. Він поводився так, ніби я була невидимою, неважливою змінною, яка вже виконала свою функцію.

Я сіла на диван, схрестивши руки. Я не могла його змусити реагувати. Його стіна байдужості була бездоганною, зрозуміла, що марную енергію. Мені не потрібен був омлет. Мені потрібен був сон. Я підвелася. —Я йду спати, Джин. Коли ти закінчиш з моїм ноутбуком, не забудь вимкнути світло.

Джин не відповів. Його очі навіть не відірвалися від екрана. Лише тихий, швидкий стукіт клавіш, який дратував мене як навіжену. Я пішла в спальню, була в паніці, але... вперше за довгий час мій страх перед майбутнім був меншим, ніж впевненість у тому, що мій "оппа начальник" все контролює.

Я провалилася у важкий, але довгий сон, а за стіною усю ніч стукотіла клавіатура.