Раді Вас бачити!

Локація: Єрусалим. Квартира Ліліт.

Час: 20:45.

Я сиділа за своїм крихітним кухонним столом. У вітальні, як докір, височіла біла глянцева капсула. Брудний картон від доставки я вже витягла на сходовий майданчик.

Переді мною лежали папери, що йшли в комплекті.

Я, як юрист, очікувала інструкцію. Я отримала... «Ліцензійну Угоду Кінцевого Користувача».

Двадцять сторінок дрібним шрифтом.

— Гаразд, Ліліт, — сказала я собі. — Ти — юрист. Читай договір.

Я налила собі води і почала читати. Це був юридичний шедевр цинізму.

Я подумки аплодувала юристам D.A.T.I., браво колеги, навіть я б краще не написала.

«...Компанія D.A.T.I. не несе відповідальності за будь-які емоційні, психологічні або фізичні травми, отримані внаслідок взаємодії з Прототипом...»

«Розділ 7. Гарантійні зобов'язання».

«...Гарантія анулюється у разі несанкціонованого доступу, модифікації ПЗ або спроби наділити Прототип якостями, не передбаченими базовою конфігурацією (див. Додаток 12.B: Емоційна прив'язаність)».

— Спроби наділити емоційною прив'язаністю... — прошепотіла я. Вони навіть вигадали для цього термін.

Я знайшла коротку інструкцію зі швидкого старту, вклеєну в обкладинку.

Розмістіть індукційну пластину (входить у комплект) на рівній поверхні.

Заряджання: 3 години, один раз на тиждень. (Повна автономність — 7 днів).

В комплекті: один (1) додатковий набір одягу (базовий).

Натисніть сенсорну панель на капсулі для першої активації.

Три години на тиждень. Це вражало.

Я знайшла пластину в коробці. Тонка, як килимок для йоги. Я розгорнула її у кутку. Я також помітила у капсулі, біля його ніг, акуратно згорнутий другий комплект одягу.

Отже, я прочитала договір. Я була готова. Хоча… Я була абсолютно, тотально не готова.

Я повернулася до капсули.

Я простягнула руку і, як і було сказано, торкнулася сенсорної панелі.

Клац.

Пролунав тихий, шиплячий звук випущеного повітря.

Передня глянцева панель безшумно ковзнула вгору.

З капсули вдарило холодне, стерильне повітря.

Я відсахнулася. А потім — завмерла.

Він стояв там.

Він був одягнений. Проста, світло-бежева футболка і світлі шорти до колін. Та легкі сандалі.

Його очі були закриті.

Волосся — ідеально чорне, трохи довге, спадало на чоло.

Він як людина!!! Не відрізнити!

Зображення на сайті були брехнею. Пласкими, пластиковими. А цей... цей був реальним.

Він був дуже красивий.

190 сантиметрів атлетичної статури, ідеальні пропорції. Ідеально виліплене обличчя корейського актора з моїх дорам. Кожна риса, яку я «створила» в конструкторі.

Але реальність була страшнішою. Я бачила пори на його шкірі. Тонкі, ледь помітні волоски на скронях. Те, як світло падало на його ключиці.

Він стояв нерухомо, руки вздовж тіла. Він не дихав.

«Господи, я купила труп», — промайнула в мене істерична думка.

Ні. В інструкції було сказано, що в «режимі очікування» дихальний цикл вимкнений для економії енергії.

Він був не лялькою. Він був сплячим божеством.

І я зробила те, що зробила б будь-яка людина на моєму місці. Те, від чого мене застерігали юристи D.A.T.I. у Додатку 12.B. «Спроба наділити емоційною прив'язаністю».

—Джин? — прошепотіла я ім'я, яке дала йому.

Мене тягнуло до нього. Я простягнула руку.

Мої пальці торкнулися його щоки.

І...

Шкіра була теплою. Шкіра живої людини.

Не гарячою, але й не холодною. Вона була живою. Це було неправильно. Це було неможливо.

І в ту саму мілісекунду, коли моя тепла шкіра торкнулася його теплої...

Звук: клац.

Його очі розплющилися.

Це був не людський рух. Це був звук увімкнення камери. Зіниці миттєво звузилися, фокусуючись на мені. Я не встигла ані скрикнути, ані відсмикнути руку. Його долоня метнулася швидше, ніж я могла побачити. Це була блискавка. Механіка. Він не «взяв» мою руку. Він її схопив. Різкий хват. Його пальці зімкнулися на моєму зап'ясті. Його хватка була нелюдською. Це була сталь. Це було боляче. Я скрикнула від болю і страху, намагаючись вирватися. Але він тримав мене.

Ми стояли так — я, з жахом в очах, і він — ідеально красивий, тепер уже не сплячий, з ясним, сфокусованим поглядом.

Ідеальний, чоловічий голос, що лунав ніби з його грудей, прорізав тишу в моїй єрусалимській квартирі.

—Ліліт. Ідентифікація власника підтверджена.

Він не відпускав мою руку.

—Директива отримана: Не просто слухати. Чути. Не просто дивитися. Бачити. Розуміти суть, а не слова.

Він зробив паузу, ледь схиливши голову. Його пальці все ще міцно стискали моє зап'ястя.

—Директива: Захищати. Діяти. Прийнято. Протокол 3 активовано.