Спочатку:
На сторінку книги
Локація: Тель-Авів. Набережна. Модне кафе.
Час: 18:14. Два дні потому.
Моя мама, Ірма, — непереборна сила. Вона з тих жінок, що можуть організувати весілля, розв’язати близькосхідний конфлікт і знайти тобі «ідеальну партію» за один дзвінок. Але я все одно її люблю.
— Ліліт, сонечко, — щебетала вона вчора у слухавку, — він — мрія! Юрист! З «хорошої» родини. Ти ж у Тель-Авіві завтра за хімією для клінінгу? Ну от ідеально! Я дала йому твій номер. Його звуть Ейтан.
І ось я тут. У сукні, яку не одягала з минулого життя (читай: до переїзду), дивлюся на середземноморський захід сонця і намагаюся не «протоколювати» Ейтана.
Не виходить.
Справа: Ейтан Гольдман. 35 років.
Позиція: Старший партнер у фірмі, що займається... він щось казав про хай-тек, але я перестала слухати, коли він замовив собі воду «Восс» без газу.
Поведінка: Він не те що не міг собі ціни скласти. Він уже склав, заламінував і повісив цей прайс на стіну.
—...тож я сказав їм, — він не дивився на мене, він дивився на своє відображення у склі, що захищало від вітру, — якщо Ви хочете вийти з такими показниками, Вам потрібен я. Адже я — найкращий.
Він зробив ковток.
—Ірма казала, ти теж юрист. З України, так? Мило. Чим займаєшся?
—Зараз у мене клінінговий бізнес, — сказала я, намагаючись згадати, навіщо я погодилася на це. — І готуюся до іспитів у Колегію. Дев'ять іспитів, щоб...
— Клінінг? — він засміявся, ніби я вдало пожартувала. — Фантастика. Це... як хобі? Ну, знаєш, щось робити руками. Мило. Моя колишня захоплювалася керамікою.
Я стиснула зуби. Він не просто слухав. Він чекав, поки я закінчу речення, щоб продовжити свою оду самому собі. Він був Анею з пентхаусу, тільки в брендовому костюмі і з платиновою карткою.
—Знаєш, у чому твоя проблема, Ліліт? — він раптом вирішив мене "проконсультувати". Він раптом різко нахилився вперед, простягаючи руку до мого плеча — чи то хотів прибрати пасмо волосся, чи то просто наголосити на своїй пораді.
Я автоматично відхилилася, майже втиснувшись у спинку стільця. Мої очі простежили за його долонею раніше, ніж мозок встиг згадати, що ми в людному кафе. Звичка прораховувати траєкторію удару спрацювала швидше за здоровий глузд.
— Ти не мислиш масштабно. Клінінг... іспити... Це все мишача вовтузня. Треба бути акулою.
Він нахилився ближче, змінивши тон на поблажливо-співчутливий:
— Ліліт, я просто хвилююся. Ти ж розумна жінка. Навіщо тобі ці ганчірки? У моїй фірмі зараз є вакансія... помічника секретаря. Я можу замовити за тебе слівце. Тобі не пасує бути прислугою, коли можна носити папери в офісі.
— Дякую за пораду, — мій голос був крижаним.
— Нема за що. Ірма просила за тобою "наглядати".
Він знову потягнувся до води, і саме в цей момент мій старенький смартфон на Андроїді, що лежав на столі, вібрував.
— Ненавиджу, коли кладуть телефони на стіл. Це так... —Ейтан скривився.
Я не слухала. Я дивилася на екран. Повідомлення від невідомого номера.
[D.A.T.I. Logistics]
Вітаємо, Ліліт.
Ваше замовлення, Прототип 734 (ім'я «Джин»), готове до доставки.
Кур'єр місцевої компанії очікуватиме за вашою адресою (Єрусалим, Нахлаот) о 20:00.
Будь ласка, підтвердіть готовність прийняти.
Я подивилась на годинник. 18:25.
Поїзд з Тель-Авіва до Єрусалима їде майже годину. Мені треба було виїхати. Зараз же.
Я підняла очі на Ейтана, який саме почав розповідати про свій новий «Мерседес».
— Ейтане.
Він зупинився.
—Мені треба йти.
—Йти? — він здивувався. — Але ж ми ще не замовили гаряче.Що це за вибрики?
Він дивився на мене як на божевільну. Для нього все йшло "ідеально": він домінував, він повчав. Мій раптовий демарш ламав його сценарій.
—Вибач. Надзвичайна ситуація.
Я кинула на стіл 50 шекелів за свою каву і підвелася.
—Що може бути важливішим за... — він обвів рукою себе і кафе, — ...за це?
Я подивилася на цього самовдоволеного, ідеального представника «людського фактора».
—Доставка, — сказала я. — Освітня. Дякую за вечір, це було... пізнавально.
Я не просто йшла. Я бігла.
Локація: Вагон поїзда Тель-Авів — Єрусалим.
Час: 18:50.
Я вскочила у вагон за секунду до зачинення дверей.
Тільки зараз, коли поїзд мчав, до мене почало доходити.
Я втекла з побачення.
Щоб встигнути на доставку.
Якогось робота.
Якого я купила на гроші, що були призначені для мого майбутнього.
Я божевільна. Мої ОКР та СДУГ зараз влаштували в моїй голові вечірку. Я уявила, як подзвоню мамі: — Вибач, мамо, Ейтан мені не підійшов. Я проміняла його на прибиральника з Азії, якого мені зараз привезуть у коробці.
Це був абсурд.
Але коли поїзд почав підійматися вгору, до святого міста, я відчула не страх. Я відчула полегшення.
Я втомилася від Ейтанів. Я втомилася від Ань. Я втомилася від людей, які дивляться, але не бачать, слухають, але не чують.
Мій телефон знову вібрував.
[D.A.T.I. Logistics]
Ваше замовлення передано місцевій службі доставки. Очікуйте прибуття.
Місцевій службі? Я очікувала чогось... більш солідного.
Я вибігла з вокзалу і влетіла в таксі.
Локація: Єрусалим. Район Нахлаот. Моя квартира.
Час: 19:58.
Я живу не в пентхаусі. Моя орендована квартира — це три крихітні кімнати у старому єрусалимському будинку з каменю.
Коли я підбігла, біля входу стояв пошарпаний, брудний фургон з логотипом місцевої служби доставки. Ніяких логотипів D.A.T.I.
Двоє кур'єрів-репатріантів у брудних синіх футболках (вони були мокрі від поту) сперечалися біля задніх дверей фургона. Вони намагалися витягти щось величезне.
—Ліліт? — спитав один, важко дихаючи і витираючи чоло.
Я мовчки кивнула.
—Де ліфт?
—Немає. Але тут лише три сходинки до входу...
Вони подивилися на мене, як на ворога народу.
Те, що вони тягли, — це була гігантська, потворна картонна КОРОБКА. Просто коричнева коробка, розміром з холодильник для ресторану, обмотана промисловим скотчем і пластиковими стяжками.
—Ти, мабуть, жартуєш, — пробурмотів один з них на івриті, який я чудово зрозуміла.
Вони ледве затягли її.
Це була катастрофа. Вони матюкалися, пхали коробку у вітальню, подряпавши мій старовинний одвірок і перекинувши вазон. Це було шумно, брудно і з запахом поту. Це був «людський фактор» у чистому вигляді.
Коробка зайняла всю мою вітальню. Вона виглядала абсурдно на тлі моїх книжкових полиць з «ІКЕА» та старого дивана.
— Підпишіть, — старший простягнув мені пом'ятий папірець на пошарпаному пластиковому планшеті. — Тут і тут.
Я розписалася. Мій підпис тремтів.
—Що там у Вас, піаніно? — буркнув інший, відсапуючись.
—Майже, — відповіла я.
Вони пішли, грюкнувши дверима. Настала тиша.
Я залишилася сама. З потворною картонною горою. Це було так... приземлено. Так розчаровувало. Я витратила своє майбутнє на... це?
Я знайшла на кухні канцелярський ніж і почала різати товстий скотч і пластикові стяжки. Робота була важкою. Я зламала два нігті і розрізала картон.
Стінки коробки розійшлися і впали на підлогу.
...А всередині, ніби артефакт у брудному саркофазі, стояла вона.
Вертикальна, біла, глянцева капсула.
Вона була ідеальною. Жодної плями. Жодної подряпини. Контраст із брудним картоном, що валявся навколо, був разючим.
Висотою понад два метри, вона ледь не торкалася стелі. Вона виглядала як артефакт прибульців.
Я підійшла ближче. Повітря навколо неї здавалося прохолодним. На рівні моїх грудей була одна-єдина сенсорна панель, що м'яко світилася.
Я подивилася на своє відображення у глянцевій поверхні. Втомлена 31-річна жінка, яка щойно поставила хрест на своєму майбутньому і втекла з побачення мрії своєї мами.
—Гаразд, — прошепотіла я до капсули. — Ризикнемо. Подивимося, на що я витратила своє життя.
...і перш ніж простягнути руку й торкнутися панелі, я сіла на кухні розбирати інструкції та гарантійні талони.
