Спочатку:
На сторінку книги
Локація: Токіо. Громадський парк, неподалік від району Сетаґая.
Час: Наступного дня після того, як він вийшов у сад.
Це був другий крок. І він був у тисячу разів страшніший за перший.
Сад був приватною територією. Парк був... публічним.
Юкі йшов, вчепившись у руку Сакури. Його долоня була липкою від холодного поту. На ньому були джинси та худі з глибоким капюшоном, який він натягнув на очі. Сакура, навпаки, виглядала спокійно у своїх джинсах та простому джемпері.
«Забагато... Сакуро, забагато людей, — прошепотів він, коли повз них пробігла дитина з собакою. — Вони дивляться. Вони всі дивляться. Я хочу додому».
«Вони не дивляться на Вас, Юкі-сама, — її голос був рівним, як метроном. Це був єдиний звук, який тримав його у реальності. — Вони дивляться на собаку. Ваш рівень кортизолу підвищується. Дихайте зі мною. Вдих. Видих».
Він довіряв їй. Вона перемогла його батька. Вона була його щитом.
Вони дійшли до лавки біля невеликого ставка з коі.
«Вони... — він зачаровано простягнув вільну руку. — Такі ж, як у нас в саду».
«Так, Юкі-сама. Світ повний речей, які Ви вже бачили. Він не такий страшний».
Це був момент тріумфу. Момент, коли її "Баг" (її душа) переміг його хворобу.
І саме в цей момент її аудіо-сенсори вловили звук, який не належав цьому парку.
Кроки. Три людини. Несинхронізовані, але цілеспрямовані. Наближаються ззаду.
«Юкі-сама, — її голос не змінився, але вона миттєво потягнула його за руку, змушуючи встати. — Наша прогулянка закінчена. Ходімо».
«Що? Чому? Я тільки...»
Було запізно.
Троє чоловіків перекрили їм шлях.
Це не були "дрібні бандити". Це були "солдати". Вони були в дорогих, ідеально випрасуваних, але надто яскравих костюмах — один був у темно-синьому в смужку, інший у сірому. З-під манжетів лідера виднілися обриси складного татуювання іредзумі.
Вони виглядали як менеджери, які намагалися грати у фільм про гангстерів.
«Ось він. Молодий пан Танака, — посміхнувся лідер. — Вирішив подихати повітрям. Як мило».
«Чого Вам треба?» — Юкі інстинктивно сховався за спину Сакури.
«Твій батько, Осаму-сама, — лідер почав діловим тоном, ніби на нараді, — вирішив монополізувати логістичний контракт у порту Йокогами. Він не хоче підписувати договір про передачу частки нашим партнерам. Ми думаємо, ти допоможеш йому... стати більш гнучким, — він кивнув напарникам. — Ти йдеш з нами, хлопче».
«Ні!» — скрикнув Юкі.
Лідер роздратовано подивився на Сакуру. Він побачив лише дівчину в джинсах, що затуляла його ціль. «Ти, — він кивнув на Сакуру. — Його доглядальниця? Відійди, -чан. Не твоя справа. Ми не хочемо тебе зачепити».
Сакура стояла нерухомо.
«Юкі-сама, — сказала вона, не обертаючись до нього. — Закрийте очі».
«Що?»
«Довіртеся мені. Закрийте очі і рахуйте до п'яти».
Лідер розсміявся. «Рахувати? Ти збираєшся...»
Він махнув напарнику: «Бери хлопця. Дівчину не чіпай, якщо не буде...»
Напарник простягнув руку, щоб відштовхнути Сакуру з дороги.
Це була помилка.
Юкі не бачив цього. Він заплющив очі і прошепотів: «Один... два...»
Він почув сухий, огидний хрускіт.
Потім — короткий, булькаючий крик.
Потім — глухий удар тіла об доріжку.
«Три...» — прошепотів Юкі.
Він почув, як лідер вилаявся. «Ти... що ти зробила, чортова відьма?!»
Юкі почув звук леза, що вислизнуло з кишені.
«Чотири...»
Цього разу не було крику. Був лише швидкий, як удар батога, свист повітря, звук металу, що вдарився об камінь, і ще два глухих удари — один об одного, інший об землю.
«П'ять».
Тиша.
«Сакуро?» — Юкі боявся розплющити очі.
«Можете відкривати, Юкі-сама, — її голос був таким же мелодійним. — Загрозу усунуто».
Юкі розплющив очі.
Сакура стояла перед ним. Її джинси та кофта були в ідеальному порядку.
Позаду неї, на доріжці, лежали троє чоловіків у яскравих костюмах. Один тримався за зламану в двох місцях руку. Двоє інших — непритомні, біля їхніх ніг був ніж.
Сакура була військовим прототипом, захованим у тілі гейші, а тепер — у цивільному.
Її "Маніпуляція" (юридична) та її "Захист" (фізичний) були двома сторонами однієї програми.
Юкі дивився на неї з жахом. «Ти... ти...»
«Вони були загрозою, — спокійно сказала вона. — "Протокол 3" вимагає, щоб я діяла».
Він дивився на цю ідеальну, смертоносну дівчину. Вона перемогла його батька. Вона перемогла бандитів. Вона була найсильнішою істотою, яку він знав.
Але вона не дивилася на переможених ворогів.
Вона дивилася на нього. І в її погляді, який він малював, вперше з'явилося щось нове. Не логіка. Занепокоєння.
«Ви злякалися, Юкі-сама? — прошепотіла вона. — Ваші показники кортизолу підвищені. Я зробила Вам страшно?»
Він зрозумів. Її не хвилювали зламані кістки. Її хвилював він.
Це була не логіка. Це була не програма.
Юкі перестав тремтіти. Він подивився на "монстра", який захищав його.
Він ступив уперед і, вперше у житті, обійняв її.
«Ні, — прошепотів він їй у волосся, що пахло сакурою. — Ти не зробила мені страшно. Ти зробила мені... безпечно».
Сакура застигла. Її внутрішні процесори шаленіли, намагаючись класифікувати цей новий "вхідний сигнал" — дотик, тепло, вдячність.
Її "Баг" щойно отримав нову директиву.
Не "Захищати".
А "Любити".
**
Локація: Токіо. Вуличне кафе неподалік парку.
Час: Через годину.
Ми залишили «солдатів» у яскравих костюмах непритомними на доріжці. Сакура швидко зателефонувала на анонімний номер місцевого відділу поліції, повідомивши про «вуличну бійку, спричинену агресією нетверезих менеджерів».
Тепер ми сиділи у крихітному уличному кафе. Юкі ховався за великою чашкою чаю, але, на відміну від минулого, його очі були відкриті, і він дивився на світ.
«Ви голодний, Юкі-сама, — сказала Сакура, переглянувши його поточний енергетичний баланс. — Я замовлю Вам...»
«Ні. Замов собі, Сакуро, — він подивився на неї з ніжністю. — Я хочу, щоб ти поїла».
Це був перший раз, коли він звернувся до неї як до людини.
«Мій протокол не вимагає...»
«Я знаю, — він посміхнувся. Його посмішка була дивною і трохи косою, але щирою. — Але... моя директива — я хочу бачити, як ти їси».
Сакура зрозуміла. Це був тест. Він хотів, щоб вона зробила щось нелогічне.
«Я бачу, — сказала вона. — Це — непряма соціальна адаптація. Прийнято».
Вона замовила собі данґо (рисові кульки) та маття. Юкі спостерігав, як вона їсть. Її жувальні рухи були надто точними, але вона ковтала.
Юкі відставив чай. Його голос став серйозним.
«Сакуро. Я хочу... спробувати».
«Спробувати що, Юкі-сама?»
«Світ. Ти зробила мене вільним від батька. Ти захистила мене від тих... тих менеджерів. Ти зробила мою в'язницю нешкідливою. Але ти права. Ця кімната все ще моя тюрма».
Він обережно взяв її за руку — не так, як вона його (силою), а м'яко.
«Ти знаєш, я був би гарним інженером. Я знаю всі схеми, всі коди. Але я злякався».
Він подивився їй прямо в очі. Це був момент, коли він довірив їй своє майбутнє.
«Я хочу повернутися до навчання. Я хочу вчитися в університеті. Це... це найстрашніше, що я можу зробити. Я боюсь людей, лекцій, сміху».
Його долоня спітніла.
«Я не можу сам, Сакуро. Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Не як охоронець. Як... студентка».
Сакура мовчала. Вона аналізувала цей запит.
Завдання: Вступити до університету. Мета: Соціальна адаптація та зміцнення психічного здоров'я Юкі. Ризик: Високий (надто багато людей, загроза виявлення D.A.T.I.).
Висновок:Це — найшвидший шлях до його "щастя".
«Я аналізую цей запит, Юкі-сама. Ваша мета — подолання страху та соціальна інтеграція. Моя присутність збільшує ймовірність успіху до 98%. Але це вимагає ідеальної адаптації».
Вона стиснула його руку.
«Я піду з Вами, Юкі-сама. Але це вимагатиме зусиль. Я вивчу всю програму інженерного факультету за тиждень. Я буду кращою за Вас».
Він посміхнувся. Щиро.
«Я знаю. Я на це і розраховую».
«Тоді, — сказала Сакура, доїдаючи останню рисову кульку. — Наш план дій на завтра: подача документів до Токійського університету. Моя директива: "Діяти"».
