Раді Вас бачити!

Зранку дім зустрів мене гамором: сміх, дзенькіт посуду, вигуки та жарти. Діти вже носилися по залу — розпатлані, з кучерями, що стирчали в різні боки, розмахували руками, ніби намагаючись розігнати повітря. Старші дочки О’Рінн із хитруватими усмішками спостерігали за гостями, підшуковуючи нові витівки.

— О, богине Місяця! — вигукнув хтось за столом, і я мало не підскочила. — Сподіваюся, ви не знехтуєте сонячним світлом цього ранку?

Я зрозуміла, що мене не викрили — просто за столом почалася гра: хто ким був учора, кого вдалося впізнати, хто за ким стежив, а чиї маски так і лишилися таємницею. Виявляється, не лише я втекла із саду до півночі. Кожен рух, кожна репліка родини вогню — маленький спалах. І в цей хаос майстерно вписався Альдрік: очі блищать, на губах тонка усмішка. Кожне його слово — гостре, іронічне, з ледь помітним фліртом. Але він усе ще «сонячний промінь», а я — прихований Місяць, який вдень лиш тінь, що споглядає хаос зі зворотного боку світу.

Ранки тут завжди як випробування: емоції, жарти, сміх, спалахи вогню, іскри, миті, коли здається, що світ з’їхав із глузду… й при цьому не можна забувати, хто ти є насправді.

Ліана сіла поруч, злегка зітхаючи й нервово перебираючи край серветки:

— Шкода, що ми так і не змогли вгадати, хто був під маскою сонячного променя до того, як усі зникли опівночі. І хто ж ховався за образом богині Місяця, що ходив стежками саду?

Я ледь усміхнулася, зустрівшись із її поглядом: вона, безумовно, шукала відповідь, але сама розуміла, що це здогадка без шансів.

— Думаю, — тихо відповіла я, — деякі таємниці краще лишати таємницями.

Альдрік усміхнувся краєм губ, сидячи навпроти. Його погляд ковзнув у бік саду за вікнами, а потім повернувся до мене:

— Так, богиня Місяця… вона має талант зникати саме тоді, коли здається, що її вже можна наздогнати.

— А сонячний промінь? — Ліана не здавалася, усмішка лукава, погляд — відверто дражливий, ніби вже мала свою версію.

— Він, — відповів Альдрік спокійно, але з тінню зухвалості в голосі, — зайнятий тим, щоб стежити за місяцем, аби хтось устиг помітити його справжню маску.

Я відчула теплий відгук усередині: так, ніби весь сад ілюзій і вчорашній маскарад продовжували грати лише для нас двох. І навіть Ліана, здається, зрозуміла: у цій грі не їй — та, мабуть, нікому — не судилося відгадати всі секрети.

***

Прощання з домом магів вогню затяглося довше, ніж ми сподівалися. Кожна дочка О’Рінн хотіла додати нам ще одну іскру сміху, ще один жарт; а батьки обіймали тепло, проводжаючи поглядом. Здавалося, сам дім не хотів нас відпускати: сміх, вогняні іскри, радість і легка метушня — все це здавалося живою силою, що тримає нас ще мить.

Я відчувала, як у мені підіймається м’яке, приємне тепло. Навіть Альдрік, зазвичай стриманий, не приховував усмішки, прощаючись із родиною О’Рінн.

— Сюди було б приємно повертатися, — тихо мовила я, швидше собі, — тут відчувається життя, яке хочеться вдихати кожною клітиною.

— І трохи хаосу, — додав він із легкою усмішкою, — який, на щастя, не заразний.

Нарешті ми вмостилися в екіпаж. Діти махали нам услід, посипаючи повітря золотими іскорками, а дім розчинявся в теплі ранку.

Я дістала з сумки наступну анкету й почала переглядати: ім’я, рід, коротка інформація про сім’ю…

— Досить, — раптом сказав Альдрік. Голос звучав трохи роздратовано, але з усмішкою, ніби він навмисно перервав звичний ритуал. — Повертаємось до столиці. Досить цих оглядин.

Я прикусила губу, відклавши папери, і не знала, як реагувати на таку різку зміну настрою. Серце ще билося в ритмі дому магів вогню, а його тверда інтонація раптом повернула мене до реальності — без сміху, іскор і святкової ейфорії.

Екіпаж плавно рушив, і я задивилася на дорогу, намагаючись упорядкувати думки. На мить здалося, що світ став тихішим, ніби дім О’Рінн залишив по собі не тільки тепло, а й передчуття нової сторінки.

Альдрік сидів навпроти, руки спокійно складені на колінах, погляд за вікном. Усмішка лишалася, але вираз обличчя став очікувальним.

Екіпаж м’яко похитувався, колеса рівно стукали по камінню, а я все не могла зрозуміти — чому ми взагалі звернули? Чому раптом столиця? Чому так раптово — «досить»?

Він сидів спокійно, зібрано, але в цьому спокої відчувалася дивна втома.

Я вдивлялася в документи, роблячи вигляд, що перечитую. Насправді — просто тягнула час. Усе здавалося неправильно різким, немов ми звернули з дороги не лише буквально, а й… внутрішньо.

— Ваша світлосте, — обережно почала я, піднявши погляд, — виходить… вам ніхто не припав до душі?

Він трохи повернув голову. В кутиках губ промайнула тонка, іронічна усмішка.

— Та що ви, — спокійно відповів він. — Усі були чарівні. Кожна по-своєму.

— Але все ж, — я старалася тримати голос рівним, — мала ж бути та, хто сподобалася більше за інших. Якщо ви вирішили завершити подорож, то, можливо, вже зробили вибір?

Він подивився просто, погляд тримався на мені довше, ніж це було доречно.

— Можливо, — тихо мовив він. — Але це не той вибір, який можна вписати в анкету.

Я завмерла, не знаючи, що сказати. Слова прозвучали неголосно, але в них було занадто багато особистого.

Я машинально відвела погляд до вікна, відчуваючи, як щоки спалахують.

— Тобто… — прошепотіла я, — можливо, ви просто втомилися від усіх цих ігор? Безкінечних зустрічей?

— Можливо, — повторив він тим самим тоном, трохи схиливши голову. — А можливо, просто не хочу більше шукати те, що вже знайшов.

Він знову відвернувся до вікна.

Всередині все стиснулося.

Я сиділа, немов мене вразив струм. Не знала — почула я те, що він справді сказав, чи просто захотіла почути.

Екіпаж котився далі, а я старалася не дивитися на Альдріка. Він сидів навпроти — спокійний, з руками на колінах, поглядом на дорозі й ледь помітною усмішкою на губах. Було відчуття, він чекає. Але чого саме — можна було тільки здогадуватися.

Я відчувала дивне напруження: можливо, він думав, що це мить, коли я можу зізнатися, показати, що я — не той хлопець, якого він бачить. Але я не можу. І не хочу. Моя ілюзія — моя броня. Зізнатися? Нізащо. Ніколи. І вже точно — не зараз.

Я стежила за ним нишком, намагаючись вловити хоч натяк, але він мовчав. Його погляд розсікав дорогу, але час від часу торкався мене — ніби перевіряючи, як довго я зможу триматися в цій грі. Усередині все кипіло: хотілося сміятися, сердитися, зірватися, вигукнути: «Так, це я. Жінка. І я весь час брехала». Але губи лишалися стиснутими, руки — складеними на колінах.

Мовчання ставало дедалі щільнішим, майже матеріальним. Між нами тягнулася невидима нитка очікування, напруги й… чогось іще, чого я не могла назвати. Я, мабуть, справді дурепа, якщо ще дозволяю собі сподіватися.

Мовчання натяглося, наче тятива. Я вже хотіла щось сказати — будь-що, лише б зняти цю тишу. Але він випередив мене:

— Певно, решту дороги проїду верхи.

Він підвівся, спокійно розправив плечі та відчинив дверцята екіпажа — ніби це було цілком природним.

Я стиснула кулаки, але промовчала. Його силует зник на дорозі, а я лишилася сама — з серцем, що билося швидше, ніж раніше, і з ілюзією, яка раптом здавалася водночас крихкою й незламною.

Екіпаж знову рушив. Дорога заспівала рівний ритм. Я перевела подих, відкинулася на спинку, намагаючись упіймати спокій. Та думки все одно блукали — плуталися, зникали, поверталися, ніяк не складаючись у щось ціле.