Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у корчмі пахнув вівсянкою, димом і чужими історіями.
Я спустилася в зал раніше за всіх — щоб не перетнутися з Ним.
Але доля, як завжди, запізнилася з попередженням: він уже сидів біля вікна.
Принц.
Здавалося, що він чудово виспався. Хоча, може, й не зовсім.
Серйозний, охайно вдягнений, але з тими самими тінями під очима, що з’являються у людей, які раптом згадали, що вони — живі.
— Доброго ранку, Ваша Високосте, — бадьоро сказала я, намагаючись не дивитися.
— Доброго, — відповів він занадто спокійно. — Кави будете?
— Ні, дякую, я надаю перевагу узвару.
Він усміхнувся.
— А я без неї сьогодні не функціоную.
Я сіла навпроти, гріючи руки об кухоль.
Усе добре. Дихай.
Ти хлопець.
Ти під ілюзією.
Просто хлопець.
— Як спалося? — невимушено спитав він.
— Прекрасно. Жодних снів. Ні про кого. Ніхто навіть не снився.
— Радий це чути, — сказав він, але кутики губ ледь сіпнулися.
Пауза.
Боб сів поруч, уткнувся в кашу й почав методично її знищувати ложкою.
Благослови його тролячу незворушність — якби не він, я б уже згоріла від сорому.
Принц поставив чашку й раптом запитав:
— Гелій… а чому ви стали свахою?
— Сімейна справа, — відповіла я. — Бабуся цим жила.
— Так, пам’ятаю, ви казали. Але ж могли зайнятися чимось іншим.
— Наприклад?
— Магією. Або політикою.
— Політикою я й так займаюся, — зітхнула я. — Поєдную несумісних. Це ж мініатюрна дипломатія. А магією не вийшло — з Інституту мене вигнали після першої ж сесії.
Він посміхнувся.
— Ви розумніші, ніж здаєтеся.
— А ви розумніші, ніж слід було б спадкоємцю трону.
Знову тиша.
Я зробила вигляд, що поправляю рукав, але насправді перевіряла ілюзію — вуса на місці, голос рівний, усе під контролем.
Майже.
Він раптом сказав тихо, майже не дивлячись:
— А я чув вас учора вночі.
Кухоль у моїй руці здригнувся.
— Що?
— Через стіну. Ви з кимось розмовляли.
— Ах… це. Робота. Звіт для тітоньки.
— «Феромони», «катастрофа», «реагує» — це теж частина звіту?
Я кліпнула.
— Дуже поширені слова в шлюбному бізнесі!
— Справді?
— Так! Іноді клієнт пахне так, ніби впав у еліксир закоханості — от і феромони! А ще нечесні наречені можуть їх підмішувати, щоб клієнт не втік.
— Розумію.
— А «катастрофа» — це коли вам підливають любовний еліксир.
Він хмикнув, але погляд залишався той самий — уважний, занадто уважний.
— Знаєте, Гелію, — нарешті сказав він, — ви дивна людина.
— Дякую, стараюсь.
— Інколи здається, що ви граєте роль.
Я ледве не вдавилася кашею.
— Ем… ми всі трохи актори в житті.
— Можливо, — задумливо промовив він. — Але у вас грим добрий. Майже ідеальний.
Я відчула, як жар піднімається до вух.
Ідеальний. Майже.
Майже.
Боб гучно кашлянув, очевидно, намагаючись урятувати ситуацію, і пробурмотів:
— Нам би вирушати, дощ знову збирається.
Я підхопилась.
— Прекрасна ідея! Змінимо клімат, поки не почалася… алергія на вологу.
Збираючи сумку, я відчувала його погляд — не настирний, але уважний, ніби він дивиться не на Гелія, а крізь нього.
Коли я проходила повз, він тихо сказав:
— Вуса тримаються. Але знаєте… вам більше пасує усмішка, ніж вони.
Я застигла на секунду, потім буркнула:
— Я не усміхаюся. Це нервовий тик.
І вискочила надвір.
Боб зітхнув і, не підводячи очей, сказав:
— Хворі. Обидва.
