Спочатку:
На сторінку книги
Ми повернулися до заїзду й, як завжди, розмістилися в сусідніх кімнатах.
Я — із блокнотом і артефактом зв’язку, він — у спробі відновити свою «королівську незворушність».
— Пане Гелій, — почав він тихо, коли ми зустрілися в коридорі, — вам, здається, подобається навмисно провокувати міс Ріану.
— Навмисно? — здивувалася я з невинною усмішкою. — Це був суто професійний інтерес.
Він хмикнув, але в голосі промайнуло напруження:
— Професійний інтерес… А як щодо вашого — особистого?
Я вдавано не почула.
— Особистого? Не думаю, що нам варто змішувати роботу з особистим життям.
— Роботу? — він зробив крок ближче, і між нами залишилася лише тінь від свічки. — Ви називаєте це роботою? Я бачу, як ви усміхаєтеся, коли ловите мене на слові.
Я відчула, як холод пробіг уздовж спини.
— Ах, ваша світлосте, ви надто спостережливі.
— Або ви — надто неуважні, — сказав він, не відводячи погляду. — Інколи мені здається, ви навмисне ставите мене в незручне становище.
— Можливо, — тихо відповіла я, відступаючи вбік, але не надто далеко — просто, щоб перевірити, наскільки він витримає. — Хіба це не частина роботи свахи? Перевірка на витримку й уміння тримати обличчя?
Він зробив крок назустріч.
— Так, тільки клієнт тут — я, а не всі ці дами.
Тиша зависла між нами.
Свічки тремтіли. Кожен подих — як окрема нота.
Я відчувала його погляд і водночас власну паніку від того, як близько він стоїть.
— Ваша світлосте… — почала я, але голос зрадливо затремтів.
Він не дочекався й тихо сказав:
— Гелій…
У коридорі почулося глухе — хтось спускався сходами.
Ми відскочили, наче від дотику полум’я.
Я спробувала відновити спокій:
— Схоже, комусь знадобилися додаткові свічки.
— Так, — пробурмотів він, відводячи погляд. — Схоже.
Ми розійшлися по своїх кімнатах. Серце билося так, ніби намагалося вирватися назовні.
Але обидва знали: ми знову зробили крок — до чогось, про що краще не говорити.
Нічний дощ відступив, залишивши по собі вологе повітря міста.
Карета підскакувала на гравійній дорозі, а ми сиділи поруч — наче два полярні магніти: ближче одне до одного, але напруга між ними водночас відштовхувала.
— Отже, — почала я, перегортаючи сторінки з анкетами, — наступна кандидатка: графиня де Мор. Гадаю, ваша світлість хотіли б ознайомитися з її досьє?
— Авжеж, — сказав він рівно, ніби борючись сам із собою. — Коротко по суті, будь ласка.
— Суть проста, — промовила я з крижаною усмішкою. — Вона гарна, розумна, вихована, уміє шити, вишивати й сміливо приймати рішення… у межах дозволеного.
— У межах дозволеного? — підняв він брову. — Гадаю, це кодове слово для “не надто зухвала”?
— Ну, — усміхнулася я, — ми ж не шукаємо революціонерок. Хоча… іноді такі бувають дуже цікаві.
Він коротко засміявся.
— Розумію, що ви маєте на увазі, але такі “цікаві” надто прямолінійні.
— Як ви, ваша світлосте? — протягнула я, дивлячись просто крізь нього. — Прямолінійність часом небезпечніша за революцію.
Він ледь помітно смикнувся.
— Можливо. Але на революціях зазвичай втрачають голови. А прямолінійність… радше змушує увімкнути голову.
Я хмикнула.
— Так, ваша світлосте, втрата голови має свої наслідки.
— Авжеж, — сказав він, і в його очах майнула тінь — щось невимовне. — Тільки от ви, що дивно для фахівця з кохання, намагаєтесь прорахувати всі наслідки.
— Як ви слушно зауважили, я експерт не з кохання, а зі шлюбів. І моя справа — коли клієнт втрачає голову, встигнути порахувати всі ризики.
Ми замовкли.
Дорога скрипіла, коні фиркали, а кожна вимовлена фраза влучала просто в ціль.
— Ви думаєте, — озвалася я після паузи, — що графиня де Мор витримає ваші ризиковані випади?
Він ледь усміхнувся, але погляд залишався серйозним:
— Не думаю. І, що дивно, мені це навіть подобається — ким би вона не була.
Я відвела очі до вікна, щоб не видати посмішку.
— У такому разі сподіваюся, у вас не виникло зайвих сумнівів у меті подорожі — чи запитань до мене?
— Ні, — різко сказав він. І раптом, не дочекавшись відповіді, підвівся, розправив камзол і кинув:
— Краще поїду верхи.
Карета заскрипіла, коли він відчинив дверцята на ходу.
— Ваша… ваша світлосте?! — вигукнула я, ледь утримавши блокнот. — Дощ, коні, дорога!
— Якщо я залишуся в цій кареті, — гаркнув він, — я з’їду з глузду!
Я розкрила рота, але слова застрягли. Він уже сплигнув на землю, схопив повід і, граційно осідлавши коня, помчав уздовж дороги.
Я відчула, як серце пропустило удар, а в грудях розлився дивний, болісно приємний холодок.
— Ну ось, — прошепотіла я, — хтось нарешті перестав приховувати емоції.
І стало зрозуміло: відтепер у цій подорожі не буде нічого передбачуваного.
