Спочатку:
На сторінку книги
Наступна зупинка була, м’яко кажучи, неочікуваною.
За списком значилося: пані Марена та її дочка, доброчесна леді Алісія.
— Гм, — протягнула я, гортаючи анкету. — Здається, у нас “сімейне подання”.
Принц насупився:
— Знову сестри?
— Ні, — уточнила я. — Мати й дочка. Пишуть, що готові “до будь-якого рішення долі, уготованого зорями”.
— Зорі… — пробурмотів принц. — Цікаво, вони ще й пророцтво вимагатимуть?
Будинок виявився охайним, квітучим, із доглянутим садом і підозріло новою вивіскою:
«Пансіон доброчесності для юних леді».
На ґанку нас зустріли обидві:
- мати — яскрава, пишноволоса, вдягнена з натяком на розкіш;
- дочка — бліда, сором’язлива, ховається за матір’ю, як кошеня за фіранкою.
Матері було років тридцять. Цікаво, наскільки ж вона була “доброчесною” у власній юності?
— Ваша Високосте! — вигукнула пані Марена. — Яка честь! Ми з донькою так чекали цієї миті!
Принц чемно вклонився:
— Радий знайомству.
— Це Алісія, — швидко представила мати, підштовхнувши дівчину вперед. — Їй лише п’ятнадцять, але серце вже повне доброчесності!
Принц завмер:
— Перепрошую… скільки?
— П’ятнадцять, Ваша Високосте! — гордо повторила Марена. — Але розумна не за роками! І готова підтримувати чоловіка… в будь-яких починаннях!
Я поспішно втрутилася:
— Чудово. А ви, пані Марено, чим займаєтеся?
— Я? — вона кокетливо торкнулася локона. — Вдова. Але, як то кажуть, життя триває, і якщо зорі вкажуть саме на мене — не стану сперечатися з долею. Дбаю про доброчесність дівчат і готую їх до подружнього життя в межах своїх скромних можливостей. У пансіоні маю з десяток вихованок, але моя Алісія, звісно, найстаранніша.
Принц повільно повернув до мене голову:
— Гелію… в нас тут що, кастинг?
— Схоже, “родинна ставка”, — прошепотіла я. — Перевірка вашої зацікавленості — і в юності, і в досвіді. Позначимо пункт “ініціативність”.
Ми провели рівно десять хвилин за чаєм, протягом яких пані Марена розповідала, як чудово Алісія вишиває герби, і як “материнська рука завжди готова допомогти молодому дому, спираючись на власний досвід”.
— Звісно, — продовжувала вона, наливаючи принцу чай, — наш пансіон скромний, але дівчата отримують не лише знання, а й, так би мовити, тонке розуміння людської природи. Це ж куди важливіше за сухі книжні правила, чи не так, Ваша Високосте?
Принц мало не вдавився чаєм.
— Гм… тонке розуміння, кажете. А чого саме ви їх навчаєте?
— Усього, що потрібно молодій леді для підтримання гармонії в домі, — відповіла вдова з лукавою усмішкою. — Танцям, витонченості, умінню слухати чоловіка. Адже так важливо, щоб чоловік відчував увагу і тепло. Іноді, — зітхнула вона кокетливо, — достатньо просто правильно подати чай.
Я ледве стрималася, щоб не пирснути.
— Дуже… цілісний підхід, — мовила я. — А “патронуси”, яких ви згадували в анкеті, це… хто?
— О, шановні панове! — пожвавішала Марена. — Наші доброчинці, покровителі пансіону. Приходять навчити дівчат гарних манер, правильної постави… іноді беруть під опіку. От нещодавно один старий благородний добродій допоміг нашій Карині — таке миле весілля було! Їй щойно виповнилося п’ятнадцять.
Принц повільно поставив чашку.
— …Весілля?
— Авжеж. Він же вдівець, але з великим серцем. І з засобами, — додала вона, ніби між іншим. — Прекрасна пара: зрілість і юність, досвід і ніжність.
— Гармонія у всьому, — сухо зазначив принц.
Я кивнула:
— Так, видно, у вашому пансіоні добре поставлена практична освіта.
Пані Марена засяяла:
— Ми стараємося! Головне — щоб кожна дівчина знайшла своє місце. А хто не знайде — я допоможу. Я ж завжди поруч.
Ми з принцом перезирнулися — і одночасно зробили вигляд, що терміново згадали про інші справи.
— Прекрасна розмова, — сказала я, підводячись. — Гадаю, Ваша Високосте отримав вичерпне уявлення про програму навчання.
— І навіть трохи більше, — пробурмотів він. — Тепер мені, здається, потрібен наставник із дипломатичних усмішок.
Коли ми нарешті вийшли, принц виглядав так, ніби пережив облогу.
— Гелію, — тихо сказав він, — якби я вибрав матір, донька б усе одно переїхала з нею?
— Упевнена, що так, — відповіла я. — І, певно, одразу б підвищилася в соціальному статусі.
— А якщо навпаки?
— Тоді мама вимагала б титул “першої радниці з питань сімейного життя”.
Принц прикрив обличчя долонею:
— Жах. Це був не захід наречених — це була драма в трьох поколіннях. Я весь час чекав, що на порозі з’явиться ще й бабуся, яка колись передала ці “цінні знання” пані Марені.
— Ну що ж, — усміхнулася я, занотовуючи, — пункт “якщо хочеш знати, якою буде наречена в майбутньому — подивися на її матір” виконано.
— А я б волів не знати, — похмуро відказав він.
— До речі, — додала я невинно, — пані Марена згадала, що один їхній патронус нещодавно “забрав Карину”, і весілля було дуже зворушливе, за її словами.
Принц повільно повернув голову:
— Карину… п’ятнадцяти років?
— Схоже, що так.
Він подивився вдалечінь, ніби намагаючись осмислити устрій цього світу.
— Гелію, скажіть чесно… цей “пансіон доброчесності” — він справді пансіон?
— Ну… за документами — так. А за натяками пані Марени — швидше практична академія життєвого досвіду.
— Прекрасно, — зітхнув він. — Тур наречених перетворюється на експедицію з соціології шлюбу.
— Зате пізнавально, — підморгнула я. — Тепер ви точно знаєте, що в деяких домах любов виховують змалечку… і під наглядом матрон.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Ну що, мої любі, сьогодні ми разом пережили, мабуть, найважчі десять хвилин у турі наречених — і не тому, що чай був гарячий. Принц витримав десять хвилин. Я — п’ять. І все одно здається, що це було надто довго.
То й ми, на жаль, не знаємо, що робити з тими «доброчесними» панянками і їхніми ще доброчеснішими матусями. Але одне точно ясно — після такого хочеться поставити не галочку в анкеті, а хрестик.
А як вам цей “пансіон”?
