Спочатку:
На сторінку книги
Екіпаж повільно котився поміж ранкових полів, де зелені ряди культур тяглися майже до самого обрію. На їхньому тлі виднівся невеликий хутір — дім, комора і кілька доглянутих грядок.
— Ось, — сказала я, — пункт номер п’ять. Наша полудниця.
Принц підняв брову:
— Полудниця? Це щось на кшталт… полудракона? Чи, може, напівдракона?
Я посміхнулась:
— Ні, радше щось на кшталт розумної напівнечисті. Живе серед людей, доглядає за врожаєм і не надто переймається столичними справами. Але якщо вже й вона подала заявку, доведеться відвідати і її.
Принц зітхнув:
— Прекрасно. Урожай, напівнечисть і я. З чого починається ця ваша “шлюбна кампанія”?
— Схоже, цього разу — з розвідки місцевості й невеличкого тесту на витривалість. Як учора, тільки з лопатою, — відповіла я.
Ми під’їхали до двору, і з ґанку вийшла вона: висока, струнка, із золотою косою до землі. В повітрі пахло нагрітою землею, свіжим хлібом і медом.
— Ласкаво прошу! — промовила вона, усміхаючись, але з ледь помітною настороженістю. — Принц… Ваша Високосте? І ваші супутники?
Принц стримано кивнув, намагаючись тримати королівську поставу, але я помітила, як він стиснув кулаки, роздивляючись її простий одяг і ґрунтовитий вигляд. Аристократ — що тут скажеш.
— Гелію… — прошепотів він, зазираючи в дім. — Тут, здається, немає підлоги.
Полудниця хмикнула:
— А й не треба. Я до землі близька, камінь мене душить. Тож не знімайте чобіт, Ваша Високосте, а то потім від бруду не відмиєтесь.
Принц ледь кивнув, стискаючи губи.
— Вперше мене попереджають, що підлога може комусь заважати.
— А ви, виходить, не знали? — усміхнулася вона, витираючи руки об фартух. — Ми, полудниці, землю відчуваємо. Де волога, де тепло, де черви сплять. Без нас гарного врожаю не буде.
Я дістала блокнот і зробила позначку:
“Плюси: господарська, знає, де хробаки. Мінуси: немає підлоги, зате є характер.”
Принц тим часом чемно озирнувся:
— Дуже… мм, просторо. І… мінімалістично, — сказав дипломатично. — А чим ви займаєтесь, якщо не секрет?
— Тим, що видно, — спокійно відповіла вона. — Сію, жну, лікую землю. Допомагаю людям, щоб хліб родив. А іноді, — вона кинула на мене погляд, — і поради даю.
— Поради? — перепитала я.
— Авжеж. Хто землю шанує — тому допомагаємо. А хто забуває, що вона всіх годує, тим… нагадуємо. Засуха, град, дрібниці.
Принц тихо кашлянув:
— Цікава форма дипломатії.
Я схилила голову:
— І все ж… навіщо тоді анкета? Ви ж не шукаєте чоловіка?
Полудниця поставила на стіл глек з медом і сіла навпроти нас:
— Я прийшла не по чоловіка, а по папір.
— Папір? — перепитав принц.
— Право на землю. Наші поля доходять до меж баронства, і щосезону туди заявляються збирачі податків. А ми ж не люди — отже, паперів не маємо. Урожай беруть, половину, а то й більше.
Принц насупився.
— І ви вирішили дістатися до мене через анкету для шлюбу?
Вона кивнула спокійно:
— Інакше не проб’єшся. Людям дозволено просити. Нам — ні. Ось і довелося вдатися до хитрощів.
Я відклала перо й посміхнулася:
— Майстерно. Найелегантніше обхідне маневрування бюрократією, яке я бачив.
Принц замислено подивився у вікно, потім промовив тихо:
— Отже, ви не шукаєте чоловіка.
— Я шукаю справедливість, — просто відповіла вона. — Чоловік мені не потрібен. Я сама себе прогодую й захищу. Але щоб моїх дітей не називали “безземельними потворами” — для цього я тут.
Повисла тиша. Навіть цвіркуни надворі ніби притихли.
Я обережно додала:
— Ну, пункт “незалежна і цілеспрямована” можна вважати розкритим.
Принц підвівся, зняв рукавичку і серйозно кивнув:
— Ви отримаєте свою землю. Я підпишу наказ. Але, зізнаюся, не очікував, що одна з “наречених” виявиться настільки рішучою.
Полудниця ледь посміхнулась:
— Земля вчить: навіть найменший струмок має місце, куди він прагне.
Коли ми виходили, я записала в блокнот:
“Плюси: розумна, практична, пряма. Мінуси: тепер принц задумався, а чи потрібна йому взагалі дружина?”
Принц, сідаючи до екіпажу, промовив тихо:
— Гелію, ви впевнені, що це я шукаю пару, а не вони шукають того, хто донесе їхні думки до трону?
Я зітхнула, закриваючи блокнот:
— Ваша Високосте, ласкаво просимо в реальність. Ніколи не знаєш, чого насправді потребує жінка. Іноді — просто щоб її вислухали.
Довго ми їхали мовчки. Колеса рівно стукотіли, у повітрі пахло сіном і нагрітим деревом. Принц дивився у вікно, і вперше за день не приховував втоми.
Я дістала блокнот, але не стала писати. Слова не складалися.
Рідкісний випадок, коли навіть мені не хотілося ставити галочки навпроти “характер” і “сумісність”.
Іноді сама дорога між зустрічами каже більше, ніж зустрічі.
Полудниця не хотіла заміж — і все ж її “ні” звучало гучніше, ніж чиєсь “так”.
Принц, не відводячи погляду від обрію, тихо мовив:
— Гелію… а якщо кожна з них приходить не до мене, а до влади? Не до людини, а до трону?
Я усміхнулась краєм губ:
— Влада — це лише форма. Хтось шукає захисту, хтось справедливості, а хтось просто хоче, щоб його почули. А кохання… іноді всього лише побічний ефект діалогу.
Принц ледь посміхнувся, без звичного блиску:
— Може, мені варто шукати не наречену, а чесного співрозмовника.
— Можливо, — відповіла я. — Але, боюсь, агентство “Ключ від будь-якого серця” не дає гарантій щодо чесності за анкетами.
Він подивився на мене з тінню усмішки й знову відвернувся до вікна.
А я таки відкрила блокнот і приписала внизу сторінки:
“День другий. Принц почав думати. Тривожний симптом.”
