Спочатку:
На сторінку книги
Екіпаж рівномірно погойдувався, за вікном стелився вечірній туман, і дорога знову здавалася нескінченною.
Я перегортала свої нотатки — свіжі записи про русалок, їхні обряди, властивості води, навіть про шлюбні ритуали (просто для себе, щоб не забути).
— Ви з нею говорили так, ніби були знайомі сто років, — зауважив Алдрік. — Де взагалі вчать таким речам?
Я підняла погляд.
— У якому сенсі — «вчать»?
— Ну, усьому цьому. Цим вашим… — він ледь зморщився, підбираючи слова, — знанням про народи, їхні традиції. Невже є… школа свах?
Я не стрималася й хрипко засміялася:
— Школа свах… звучить, наче місце, де навчають правильно дивитися в очі й вчасно хвалити наречених.
— А що, було б корисно, — усміхнувся він.
— Ні, — похитала я головою. — У нас усе простіше. Ніяких академій і дипломів. Тільки практика й спадковість. Усе, що я знаю, — від бабусі та тітоньки. Вони були найкращими свахами в столиці.
Я трохи відкинулася на спинку сидіння, дозволяючи спогадам виринути.
— До дванадцяти я жила в провінції, у місті, де весілля вважалися головною розвагою. Щотижня — то заручини, то сватання, то скандал через посаг. У нас сваха — це і літописець, і психолог, і дипломат, і жриця в одній особі. Якщо в тебе немає свахи — ти або божевільний, або вже мертвий.
Принц усміхнувся, але в очах майнула щира цікавість.
— Тобто ви виросли серед чужих любовних драм?
— Можна й так сказати, — відповіла я. — А потім ці драми стали моєю роботою.
Він подивився на мене уважніше, ніж зазвичай.
— Отже, для вас це не просто робота. Це… сімейна традиція.
— Можна й так сказати, — я знову нахилилася до записів. — А знати традиції всіх народів — необхідна частина моєї професії.
Ми обидва на мить замовкли. Колеса стукотіли по камінню, і мені здалося, що він хоче щось додати. Але замість цього тихо мовив:
— Гадаю, кожному правителю варто було б мати власну книгу традицій народів.
Я підняла брову й подивилася на нього збоку:
— А чому навчають майбутніх принців? Тільки військової стратегії та світським манерам, чи є ще якісь… заняття?
Принц ледь усміхнувся, ніби чекав цього питання.
— Є військова академія для аристократів, — почав він рівно. — Переважно там навчаються хлопці, звісно. Історія, стратегія, тактика, основи командування, дипломатія у вузькому сенсі і… — він зробив паузу, погляд ковзнув дорогою. — ритуали та традиції дворянських родів. Але поверхово, для галочки.
Я нахмурилася, перегортаючи сторінку в записнику.
— Тобто ви просто проходите формальності? Не вчать справжнього розуміння людей і культур?
— Ні, — знизав він плечима. — Це більше про боєві навички та вміння вести за собою. А от ті тонкощі, про які ви говорите… — він похитав головою. — Цим займаються зовсім інші люди. Ніколи не думав, звідки ж беруться радники й дипломати.
Я посміхнулася, відзначивши подумки, як корисно мені було б це знати.
— Отже, якщо я захочу, то для мене знайдеться місце серед дипломатів? — запитала я з легкою усмішкою.
— Ймовірно, — тихо зізнався він. — І, здається, мені пощастить, якщо це місце посядете саме ви.
Я прикусила губу, щоб не розсміятися й не видати, як приємно було це чути. Колеса продовжували стукотіти, а я раділа, що розмова вийшла і корисною, і… трохи особистою.
Дорога вела на північ — до варварських земель. Судячи з анкети, кандидатка звідти належала до місцевого клану.
— Північ чекає, — сказала я вголос, намагаючись надати голосу впевненості. — І, здається, банкет буде значно… видовищнішим, ніж ми звикли.
Принц посміхнувся:
— Сподіваюся, цього разу я зможу покластися на ваш досвід. Мабуть, мені варто дізнатися заздалегідь, що і як.
Я кивнула, розгортаючи блокнот:
— Отже, слухайте уважно. У місцевих свої звичаї. Наприклад, вітання — плювок під ноги. Не ображайтеся, це знак поваги. Відповісти треба так само, інакше подумають, що ви їх зневажаєте.
— Плювки? — перепитав він, морщачи ніс. — Тобто… мені доведеться плюнути у відповідь?
— Саме так, — підтвердила я. — І подарунки. Ніякої зброї — ні шпильок, ні кинджалів. Це рівнозначно пропозиції руки й серця. Але й приходити з порожніми руками не можна — так роблять лише раби. Підійде щось для дому: килим, плед, щось практичне. А от прикраси дарують лише після весілля.
Принц похитав головою, усміхаючись:
— Ви справді знаєте все про всіх. Мені пощастило, що ви поруч.
Я посміхнулася, роблячи нотатку:
— Головне — повага й уважність. Усе інше — деталі. Якщо слухатимете, проблем не буде.
Він кивнув, трохи збентежено:
— Тоді буду слухати. І постараюся не зганьбитися з тими плювками й подарунками.
Я тихо засміялася:
— Прекрасно. З таким підходом у нас є шанс уникнути дипломатичної катастрофи. А заодно — побачити, чим цікавий цей клан.
***
Екіпаж сповільнив хід, і ми вперше побачили кандидатку.
Вона стояла на пагорбі, висока, з розмахом плечей, як у воїна, з гострим, уважним поглядом — справжня валькірія зі саг. Поруч із нею принц здавався майже крихким, хоч і намагався тримати постать.
— Ну… — пробурмотіла я, більше собі, ніж йому. — Вона точно знає, як привернути увагу.
Принц кинув на неї швидкий погляд, і я помітила легке напруження:
— Схоже, у цьому клані кожна жінка б’ється не гірше за чоловіка. Треба бути обережним.
Я кивнула з усмішкою:
— Саме тому ми так ретельно готувалися. Пам’ятайте правила: плювки, подарунки, жодних прикрас до шлюбу. І уважно стежте за реакціями.
Вона помітила нас і, окинувши оцінюючим поглядом, зробила короткий кивок.
— Вона… — прошепотів Алдрік, — майже на голову вища за мене. І руки… явно звикли до зброї. З нею, мабуть, лише Боб зрівняється!
Я знову глянула на валькірію: вона відклала меч убік, показуючи мирні наміри, і кивнула нам — мов господиня, що приймає гостей на своєму полі. Усмішка тонка, але очі уважні — оцінює одразу.
— Чудово, — прошепотіла я. — Тримайте голову прямо, руки при собі, подарунки напоготові. Спостерігаємо.
Принц глибоко вдихнув — повністю зосереджений. Ми їхали не просто знайомитися з кандидаткою, а справити враження на цілий клан.
Зустріч почалася вдало. Подарунки — теплі кольорові покривала — припали до смаку, і це одразу розтопило лід.
Для нас влаштували показовий бій: чоловіки й жінки демонстрували свою міць і спритність. Я уважно стежила — за рухами, тактикою, реакціями.
Потім був бенкет. Справжній. На рожні — цілий олень, у повітрі запах диму й м’яса, сміх і гомін клану створювали відчуття живої, самодостатньої спільноти.
Я сиділа поруч із принцом і ловила себе на думці, що ця робота — не лише про контроль, нотатки й аналіз. Це ще й можливість побути частиною чужого світу, хай і ненадовго.
Ми майже розслабилися, коли почалися змагання: метання списів, перетягування канатів, підняття каменів розміром із голову. Було шумно, весело, навіть заразливо.
Алдрік дивився з інтересом, але я бачила — у ньому боролися дві сили: виховання й щире бажання взяти участь.
— Хочете спробувати? — запитала я тихо.
Він усміхнувся куточком губ:
— А як ви вважаєте, варто?
Я вже відкрила рота, щоб відповісти, та в ту ж мить пролунав протяжний гул — низький, нелюдський звук, від якого шкіра пішла морозом. Крики, гавкіт собак, дзенькіт металу.
Крик дозорного — і весь клан миттєво змінився: хтось схопив зброю, хтось — дітей, хтось побіг до возів. Варварка з мечем стрибнула на камінь:
— До зброї! Орки!
Принц не вагався. Не питав, не чекав. Просто зняв плащ, схопив спис і коротко наказав:
— Коло навколо вогнища! Жінок і старих — за вози!
Я на мить застигла, дивлячись, як швидко він діє. Голос упевнений, рухи точні — не принц, а воїн, якому вірять. Варвари вагалися лише секунду — і підкорилися.
— Алдріку! — гукнула я, але він уже стояв пліч-о-пліч із валькірією, прикриваючи її фланг. Чомусь я думала, що він озирнеться — хоча б на мить. Але йому це навіть не спало на думку.
Напад тривав недовго, та був запеклим. Орки кидалися з тіні, їхні крики різали повітря, мов сталь. Коли все стихло, запах крові змішався з димом, а земля під ногами потемніла.
Мені не було соромно за себе на той час. Я точно не воїн — усю коротку битву просиділа, сховавшись за екіпажем, пригортаючи до себе кількох дітей. І навіть на думку не спало, що, вдаючи хлопця, мала б із відвагою кинутися на нападників.
Коли навколо все затихло, я повільно рушила до живого й неушкодженого принца, відчуваючи полегшення й радість.
Алдрік стояв, спершись на спис, у багнюці та пилюці, обличчя забруднене, подих важкий — але погляд спокійний.
Поруч із ним — валькірія, на губах якої промайнула коротка, майже шаноблива усмішка.
— Швидко думаєш, — сказала вона, оцінюючи. — Не очікувала.
Він злегка усміхнувся:
— Просто не люблю, коли хтось псує бенкет.
Сміх розрядив напруження. Але я знала — цей момент вони запам’ятають.
Пізніше, коли багаття знову палало, а клан святкував перемогу, ватажок підійшов до принца. Вони говорили тихо, але я почула: прохання про допомогу з постачанням, пропозицію щодо військової академії — усе те, що стане початком нової традиції.
Я подумки доповнила анкету його світлості:
«Плюси: здатен швидко ухвалювати рішення й вести людей у бою. Мінуси: схильність до самопожертви.»
Уява намалювала, як перо сіпнулося й залишило пляму — саме в ту мить, коли я помітила, як вона поклала йому руку на плече.
Валькірія.
Сміх у голосі, кров на щоці, розпатлане волосся, але очі сяють — ось вона, стихія, поруч із якою йому легко. Вона щось сказала — голосно, із приємною хриплинкою. Алдрік відповів — коротко, просто, і вона розсміялася. Потім ляснула його по плечі — так, що я ледь не здригнулася.
І саме в цей момент я відчула: моєї присутності там не потрібно. Без мене їм навіть простіше.
Це не було кокетство. Швидше — визнання рівного.
Але чомусь від цього стало тільки гірше.
Я відвернулася, повернулася до екіпажа, роблячи вигляд, що зайнята нотатками.
Переглядала записи, які й так знала напам’ять:
Стриманий. Рішучий. Уміє слухати. Уміє… подобатися тим, хто поруч.
Увечері, коли клан святкував перемогу, і знову злетілися спів та сміх, я впіймала себе на думці: чи варто було мені тоді кричати його ім’я?
Він би все одно впорався.
Без мене.
І, можливо, — саме це пекло найсильніше.
