Спочатку:
На сторінку книги
— «Ой, як пішла вона від нас…» — протягнув десь з вулиці жіночий голос.
Схоже, сусідки вже почали «відзначати мою втрату», хоча офіційно мене ще навіть ніхто нікому не віддавав.
— Чудово, — похмуро сказала я. — У нас дівич-вечір, а в них — поминки по моїй свободі.
До цього моменту ми з Василиною вже щось прийняли, і мені навіть стало себе жаль. От була я вільна, як вітер… ну, як протяг у зачиненій шафі — але ж усе-таки! А тепер доведеться по палацу ходити, всі ці гобелени вчити, з обладунками вітатися. Ні тобі Василини під боком, ні Боба, який, якщо що, кому хочеш як дасть.
У мене навіть сльоза скотилась по щоці.
Боб поставив переді мною тарілку з пиріжками.
— Їж.
— Гаразд, — сказала Василина, наливаючи собі. — А тепер давай про головне.
Вона присунулася ближче, очі блиснули.
— Гелю. Ти взагалі усвідомлюєш, що виходиш заміж за принца? І… Ти що, ревіти зібралася?
— Ага. Щоразу, як на мені приміряють нову тканинну конструкцію, усвідомлюю це по-новому. — Мені стало себе ще жальніше.
Василина мрійливо зітхнула:
— От що я скажу. Ти повинна розслабитися. Це твій дівич-вечір. Ми тут, щоб відсвяткувати початок нової сторінки!
— Але чому ви привели козу? — запитала я, раптом помітивши білу морду за ширмою. Мені навіть плакати перехотілося.
Коза мекнула так, ніби все життя чекала цієї репліки.
Боб винувато підняв руки:
— Це… традиція. У наших краях. На дівич-вечір приводять козу, щоб вона… ну… з’їла злі передвістя.
— І підвіс сукні, якщо не слідкувати, — додала Василина.
Коза завзято замахала хвостом.
— Гаразд, — урочисто сказала Василина. — Настав час головного ритуалу.
Я мало не вдавилася пиріжком.
— Якого ще ритуалу? Ви що, козу різати зібралися?!
Коза заверещала так, що стало ясно: вона категорично проти.
— Ритуалу «прощай, дівоча свобода»! — пояснила Василина. — Кожна наречена повинна символічно спалити щось, що нагадує їй про минуле життя.
— Наприклад?
— Ну… — Василина замислилася. — Твої фальшиві вуса?
Боб аж зареготав:
— Так! Спали їх! На честь нової сторінки життя! І заради всіх, хто їх бачив!
Я хотіла обуритися…
Але в голові виникла тільки одна думка:
— Вони в мене… досі в сумці.
— То тягни! — скомандувала Василина.
Ми вмостилися навколо маленької жаровні, яку Боб притягнув лише після дуже туманного пояснення «раптом знадобиться».
Коза підійшла й теж уставилась у вогонь.
Я дістала маленький згорток, розгорнула — і побачила ті самі мохнаті, кривуваті, місцями притиснуті й навіть трохи лисуваті атрибути мужності.
— Ну… бувайте, так? — пробурмотіла я й кинула їх у жаровню.
Вони спалахнули миттєво, підозріло гучним пшшшш!
Василина плеснула в долоні:
— Ура! Все! Тепер ти офіційно вступаєш у нове життя!
Коли мої нещасні вуса догорали, Василина раптом вирівнялася — ніби згадала щось надважливе.
— Так! — оголосила вона, змахуючи крихти зі столу долонею. — А тепер найголовніше!
— Ти щось серйозніше ритуалу з вусами вигадала? — насторожилася я.
— Авжеж, — урочисто повідомила вона. — Передшлюбне ворожіння!
Боб тихо застогнав, як людина, що бачила занадто багато магії в усіх її іпостасях.
Коза радісно мекнула і занурила морду в кошик, де стояли пляшки.
— Геть, нечиста, — прошепотіла Василина й акуратно відсунула козу. — Ворожіння не для тебе, у тебе своя доля.
Коза образилася й уткнулася мордою мені в плече.
Василина витягла оксамитовий мішечок з картами. Той самий. Я ковтнула.
— Лише… обережно, гаразд? — попросила я. — Я хочу знати майбутнє, але… не дуже глибоко.
— Можу завуалювати, — кивнула Василина. — Але не обіцяю, що вийде красиво.
Ага знаю як вона “вуалюваєт”.
Вона перемішала карти, заплющивши очі — і на мить стала такою тихою й такою страшенно-серйозною, що я завмерла.
— Три карти, — сказала вона. — Минуле. Теперішнє. Майбутнє.
Вона поклала першу.
Минуле — «Дорога».
— Ну звісно, — зітхнула Василина. — У тебе буквально все почалося з подорожі.
— І не посперечаєшся!
Коза розуміюче кивнула, ніби особисто була присутня на кожному кілометрі.
Теперішнє — «Закохані».
Ми всі троє зависли. Навіть Боб.
— Це… очевидно, — сказала Василина, але голос її став м’яким. — Ти стоїш на роздоріжжі. Вибір уже зроблено, але страх…
Вона подивилася мені просто в очі.
— Ти боїшся не шлюбу. Ти боїшся, що все це… надто по-справжньому.
Я знову ковтнула, бо так.
Бо поруч з Алдріком за цей місяць я справді відчувала, що все надто реальне.
Що можна торкнутися його будь-якої миті.
Що можна сидіти поруч за столом і обговорювати манери варварів або шлюбні традиції гномів.
Що він слухає мене — серйозно, — а потім приносить відсутні дані з палацової бібліотеки.
Що за цей місяць у нас майже готова книга — і це наш спільний проєкт.
І так, я трохи боялась, що все це мені сниться.
Що я прокинуся — а ніякого Алдріка й не було.
Але щоранку він усе одно приходив.
Майбутнє — «Сонце».
Василина широко всміхнулася.
— Сонце! Чудова карта. Життя, радість, успіх, щастя, тепло…
Вона зробила паузу.
— І дитина.
Я вдавилася пиріжком.
— Хто? Коли? Яка ще дитина?!
— Не уточнюється, — невинно сказала вона. — Може, твоя. Може, сусідська. Може, кози.
Коза обурено мекнула.
Боб нарешті заговорив:
— Це дуже добра карта. Навіть я знаю.
Я зітхнула, дивлячись на три карти — Дорога. Закохані. Сонце.
Про маскарад я Василині не розповідала.
І про те, в якому костюмі був Алдрік.
— Ну, — сказала я, відчуваючи, як усередині піднімається тихе, тепле щось. — Гаразд. Майбутнє так майбутнє.
Василина кивнула:
— Тільки, Геллю. Май на увазі.
Вона ткнула в «Закоханих».
— Це не про вибір чоловіка. Ти вже вибрала.
Потім ткнула в «Сонце».
— Це про інший вибір — чи дозволиш ти собі бути щасливою.
У цей момент коза, здається, втомилася від пафосу й боднула Боба в стегно.
Боб вилаявся трольською.
Я закрила обличчя долонями.
— Василино…
— Ага?
— Це найдивніший дівич-вечір в історії?
— Та ні, звісно! — гордо сказала вона. — От у моєї тітоньки під час дівич-вечора взагалі шматок стіни впав просто на пиріг.
Вона продовжила:
— Уявляєш, ми всі зібралися. Кожна принесла подарунок. Мама їй шаль подарувала, я — найбільшу жабу, якою пишалась у свої вісім років. Досі пам’ятаю, як шкода мені було її віддавати, але традиції — понад усе! А потім шматок стіни як упаде — рівно за десять сантиметрів від гори подарунків!
Василина зітхнула.
— От же жабі пощастило.
Боб пирхнув:
— Жабі пощастило більше, ніж мені сьогодні. Що я тут взагалі забув?
Коза схвально фиркнула, ніби саме цього й чекала.
Кристал м’яко загудів:
— «І не здумай скаржитись. У тебе ще весілля попереду. А після нього життя тільки починається».
Коза задоволено чавкнула, доїдаючи пиріжок.
А я сиділа, дивилася на згасаючі жаринки колишніх «вусів» і думала:
«Здається… я таки готова».
