Спочатку:
На сторінку книги
— О, запитання! — русалка усміхнулася, і здавалося, що на її губах зблиснула перлина. — Це я люблю. Зазвичай люди не питають — просто витріщаються.
— Професійна звичка, — зізналася я, розгортаючи блокнот. — Вивчаю шлюбні традиції різних народів. І… — я кинула погляд на її руки, з яких краплі води стікали так, ніби вони пливли самі собою, — …ви перша русалка, яку я бачу не на гравюрі.
Вона тихо засміялася — і в повітрі немов пролунав лагідний шум прибою.
— Тоді слухайте. У нас, знаєте, шлюб — це не присяга на папері. Це — обмін диханням.
— Диханням? — перепитав принц, забувши на мить про свою величність.
— Так. Коли двоє вирішують поєднати долі, вони занурюються під воду й діляться останнім подихом. Той, хто приймає, обіцяє повернути. Якщо не повертає — зв’язок рветься. Назавжди.
Я швидко занотовувала, відчуваючи, як від її слів по шкірі біжать мурахи. У цьому було щось первісне, дике й прекрасне.
— Отже, головне у вас — довіра, — уточнила я.
— Найголовніше. Ні магії, ні присяг — лише дихання.
Я задумливо кивнула.
— А подарунки? Символи уваги?
— Ми не даруємо золото чи квіти, — відповіла вона. — Даруємо воду. Але не будь-яку — кожен приносить краплю зі свого рідного джерела. Якщо, змішавши їх, вода не мутніє — значить, долі сумісні.
Я аж прикусила губу від захвату.
— Це… геніально — так просто, так символічно, так красиво. І жодної магії — усе чесно.
Русалка гордо посміхнулася.
— Ми не любимо зайвих чар. Та й серед нас діє лише магія води — вона сама обирає, сама вирішує. Вона — частина природи, частина життя.
Принц, який увесь цей час мовчки слухав, раптом озвався:
— А якщо хтось із вас вирішить пов’язати життя з людиною?
Русалка подивилася на нього з легкою тугою:
— Тоді частина її води завжди буде солоною. І навіть якщо кохання взаємне — море одного дня все одно покличе назад. Не кожну вдається втримати на суші.
Я опустила погляд у блокнот, відчуваючи, що записую не просто факти — історію.
— Дякую, — сказала я тихо. — Це… неймовірно.
— Запишіть це у себе, — підморгнула вона. — Може, колись і русалкам знадобляться послуги свахи.
Я розсміялася, захлопуючи блокнот:
— Буду готова! Купимо лише більшу ванну — щоб клієнтці було де почуватись комфортно.
Принц пирхнув від сміху, і напруга одразу розвіялась.
— Тобто «колись»? — уточнила я, нахиляючи голову. — А зараз, виходить, не знадобились? Вибачте, але навіщо тоді ми тут із принцом, якщо весілля не планується?
Вона усміхнулася — м’яко, трохи сумно.
— Все не зовсім так. Мені вже потрібен один чоловік. Точніше… маг.
— Маг води? — обережно уточнила я, відчуваючи, як професійний інтерес поступово змінюється настороженістю.
Русалка кивнула, вдивляючись кудись понад моїм плечем, ніби бачила далеку хвилю.
— Ні. Маг життя. Він живе тут, у місті. Ми познайомилися, коли лікували одного купця — у нього була морська хвороба в буквальному сенсі. Він допоміг. І відтоді я знала, що хочу бути поруч.
Я схилила голову набік:
— І в чому ж перешкода?
— У паперах, — тихо, але з гіркотою відповіла вона. — Союз між морськими та людьми потребує дозволу Ради. Їм байдуже, що це кохання — головне, щоб не порушився баланс стихій. Вони бояться, що якщо маг життя зв’яже себе з дочкою моря, одна зі стихій ослабне.
Принц хмикнув:
— І ви вирішили подати заявку до шлюбного агентства, щоб показати Раді, що ви… відкриті до інших варіантів?
— Саме так, — зітхнула вона. — Формально я маю “розглянути” кандидатів. Тоді Рада не зможе звинуватити мене у впертості.
Я майже посміхнулася.
— Тобто ми з вами зараз граємо виставу для чиновників?
— Для суші, — уточнила русалка. — У морі все простіше: якщо дві душі співають в унісон — ніхто не заважає.
Я записала це в блокнот, додавши примітку:
«Союз із магом життя — рідкісний випадок. Рада чинить перепони. Мотив — страх втрати рівноваги стихій».
А тоді тихо спитала:
— І все ж… ви впевнені, що цей чоловік того вартий?
Вона усміхнулася — щиро, тепло, і вода в чаші біля входу легко здригнулася, ніби від її почуттів.
— Якби ви бачили, як він сміється, коли розквітає нове латаття, — ви б не питали.
Я на мить завмерла, відчуваючи, як фраза «кохання проти рівноваги» сама проситься в блокнот.
— Розумію, — сказала я. — Іноді свахам треба не сватати, а прикривати.
Русалка засміялася тихо, як вода, що торкається каменю:
— То сьогодні ви будете моїм союзником?
— Якщо знадобиться — навіть адвокатом, — відповіла я.
Принц, досі мовчазний, кинув на мене уважний погляд.
— Але за це я попрошу більше інформації! — додала я, закриваючи блокнот. — У наукових цілях, звісно.
Міріель легенько схилила голову, і на її лусці промайнув м’який відблиск.
— Домовились. Але не при сторонніх.
Я кивнула й обернулася до принца:
— Ваша Світлосте, вас чекає кілька документів для підпису. Рада вимагає підтвердження вашої участі у цьому турі знайомств.
Він примружився, але все ж підвівся.
— Тобто ви мене виганяєте?
— Я називаю це делегуванням відповідальності, — стримуючи посмішку, відповіла я.
Боб хмикнув, а принц неохоче рушив до писаря.
— Гаразд, тільки не влаштовуйте обміну дарами без мене, — кинув наостанок.
— Звісно ні, — запевнила я. — Ми просто поговоримо про клімат і весільні обряди.
Коли двері зачинилися за ним і Бобом, Міріель тихо розсміялася — звук був, мов дзюрчання джерела.
— Ви дуже… турботливо ним керуєте. Не кожна жінка з суші осмілилася б говорити з принцом так спокійно.
— Досвід, — знизала я плечима. — І невелика застуда. Коли болить горло, зайві реверанси робити важко.
Вона раптом замовкла, прищурилася і м’яко простягнула руку.
Повітря навколо ледь здригнулося, стало свіжішим, і від її пальців потягнулася тонка срібляста нитка вологи, торкнувшись мого чола.
Тепло розлилося по шкірі, подих став легшим — і я відчула, як млявість остаточно зникає.
— Магія води, — пояснила вона. — Ми не лікуємо хвороби, лише змиваємо їхні сліди. Але вам, гадаю, полегшає.
— Це… дивовижно, — прошепотіла я, відчуваючи, як щоки тепліють. — Дякую. І, мабуть, тепер я зобов’язана поставити вам утричі більше запитань.
Міріель усміхнулася й легким рухом голови запросила до внутрішнього дворика.
— Тоді ходімо. Розповім те, чого не знайдете ні в одній книзі.
***
Коли я повернулася до екіпажа, принца ще не було — лише Боб нудьгуючи перевіряв печатки на сувоях і дивився у вікно.
Я сіла, розгорнула блокнот. Свіжі чорнила пахли морем, сторінки були заповнені рівними рядками:
«Русалки рідко створюють пари з людьми — різниця середовищ. Весільна клятва відбувається біля води, символ — перлина, у якій зберігається перший спільний подих».
Поруч новий запис:
«Магія води здатна не лише лікувати, а й… змивати сліди болю. Цікаво, чи можна “змити” не застуду, а спогад?»
Я постукала пером по краю блокнота, замислившись.
Міріель казала, що почуття у русалок сильніші, ніж у людей: вони кохають один раз — доки не висохне їхня луска.
І справді… кохання — теж стихія.
Хтось тоне, хтось вчиться плисти, а хтось боїться підійти до води ближче, ніж на крок.
— Записуєте, значить, — почувся знайомий голос за спиною.
Я здригнулася й поспіхом закрила блокнот.
Принц стояв у дверях — із легкою усмішкою й утомленим, але теплим поглядом.
— Папери підписані, світ урятовано. Як просувається дослідження?
— Прекрасно, — відповіла я якнайневинніше. — Дізналася, що русалки лікують не гірше за столичних лікарів.
— Радий чути, — мовив він і зробив крок ближче. — Сподіваюся, ви не підписували з нею якихось… водних контрактів?
— Поки що ні, — усміхнулася я. — Хоч якби запропонувала, я б додала пункт про захист від надмірно цікавих принців.
Він тихо засміявся, але в його погляді знову промайнула знайома тінь — та, що з’являється щоразу, коли між нами надто багато натяків.
Я опустила очі в записи, ніби чорнило могло захистити від думок.
«Русалки не вміють брехати, але часто мовчать. Мабуть, тому що правда — як хвиля: гарна, але може втопити».
