Раді Вас бачити!

Пам’ятаю той день, як сьогодні: чайник свистів, Боб мовчав, Василина віщувала комусь нещасливе кохання, а мені — швидку подорож. Я ж намагалася не заснути над клієнтськими анкетами.

Аж поки у двері не постукали.

Тобто не просто постукали — гримнули. Так що Боб ледь не впав зі стільця, а мені зненацька закортіло заговорити трольською.

Перше, що спало на думку:

«Оце й усе. Оце кінець. Прийшла податкова. Відчули, гадючі душі, що клієнт розщедрився.»

Але виявилося — гірше.

З-за дверей пролунав владний голос:

— За королівським розпорядженням!

І тут я зрозуміла: спокійне життя закінчилося.

Грюкіт повторився, тепер уже з командним:

— Відчиніть негайно!

Боб пішов відкривати. Тобто, як «пішов» — трохи зігнув дверний косяк плечем і зник за стулкою.

На порозі стояв чоловік років тридцяти у формі з гербом корони й виразом обличчя «я бачив багато, але до цього все одно не готовий».

За його спиною нервово тулився писар — кволий, із величезною текою, і весь час косував на Боба.

— Е-е… — почав той. — Шлюбне агентство «Ключ від будь-якого серця»?

— Саме воно, — відповіла я найпривітнішим тоном, який могла зобразити. — Проходьте, гості! Ми допомагаємо кожному знайти свою половинку й скуштувати радості взаємного кохання!

Боб згідно кивнув, що виглядало швидше як погроза.

Посланець зміряв мене поглядом, ніби намагаючись визначити, чи я взагалі жива.

— Я шукаю пані сваху… е-е… матрону Аглаю Ларр.

— Нашу дорогу бабусю? — пожвавилася я. — А хто її питає?

— Королівський двір, — коротко відповів він. — За наказом Його Величності.

Навіть Василина виглянула зі своєї кімнати — волосся скуйовджене, очі блищать.

— Гель, — шепнула вона, — я це бачила! Корона, дорога, весілля, ти й троль у смокінгу!

— Дякую, підбадьорила, — прошипіла я. — А я хоча б у платті?

— Ні, у платті я, — задумливо сказала вона. — Але це може бути неточно.

Посланець тим часом розгорнув сувій.

— Король повелів, — урочисто почав він, — щоб найкраща сваха королівства супроводжувала Його Високість принца Алдріка в ознайомчому турі країною — для вибору нареченої.

Я невільно присвиснула.

— Серйозно?

— Цілком, — не відриваючись від сувою, відповів він. — Наш король Ролан, нехай ім’я його славиться у віках і дні його будуть довгими, вирішив: час принцу одружитися. І вибір нареченої має бути з усіх верств населення, щоб народ бачив — принц бере шлюб не за титулом, а за коханням.

Я вже відкрила рота, щоб пожартувати, але посланець підняв палець:

— І це ще не все. Королівський провісник визначив, що зорі зійшлися як слід: рік благословенний для шлюбів. Кажуть, Бик увійшов у дім Місяця — тож принц неодмінно знайде своє справжнє кохання, а рід правителів буде міцним.

— Ага, — хмикнула я. — І все це, звісно, вимагає термінової експедиції по країні?

— Саме так! — зрадів він. — У палаці ж усіх не розмістиш, а запросити лише дворян — народ образиться. Тож подорож передбачено по містах, селах і навіть… — він зам’явся, — по прикордонних землях. Усі гідні дівчата вже подали анкети, описи чеснот і, де можливо, рекомендації від шанованих осіб.

— Подали, — повторила я. — Сподіваюся, не портрети на весь зріст?

— Малюнки олівцем. Деякі — з позолотою, — уточнив писар важливо.

— А-а, — протягнула я. — Тобто якщо наречена виявиться відьмою з бородавкою, народ усе одно порадіє, бо малюнок гарний?

— Головне, щоб не іноземка, — зблід писар. — У палаці немає коштів приймати дипломатичні місії.

Мене зненацька пройняло холодом.

«Королівська сваха» — це не просто підвищення. Це пряма дорога в тюремну вежу, якщо з’ясується, що справжня сваха вже давно спочиває у фамільному склепі.

— Передайте матроні Аглаї Семенівні, — суворо сказав посланець, — що король чекає її сьогодні о п’ятій у палаці.

Я прокашлялася:

— Звісно, передайте Його Величності, що сваха неодмінно прибуде.

Він уклонився і пішов, а я втупилася у Василину.

— Ну що, пифіє, — сказала я, — ти ж віщувала мені подорож?

— Віщувала, — кивнула вона. — Тільки не уточнила — куди.

— А от старайся уточнювати! Ладно, є ідея: скажемо, що Аглая занадто стара для дороги, тож пошле замість себе… племінника.

— Племінника? — перепитала Василина, скручуючи волосся у вузол. — Гелю, ти розумієш, що в тебе обличчя… не надто племінниче?

— Нічого, — відповіла я, глянувши в дзеркало. — Щоки припудримо, косу сховаємо, голос понизимо, трохи ілюзії — як на ринок, звична справа. Буду, отже, Гелій Ларр, молодий фахівець із сердечних питань.

— Молодий фахівець, — протягнула Василина. — Весільний шарлатан без диплома.

— Каже пифія, яку вигнали з іспиту за передбачення викладачеві облисіння.

— Але ж воно збулося! — обурилася Василина.

— От саме тому й вигнали, — зітхнула я.

Боб, спостерігаючи за нами, спокійно жував пиріжок.

— Боб, — сказала я строго, — ти їдеш із нами як охоронець.

— А можна я не говоритиму? — уточнив він.

— Саме це і є твоя найкраща кваліфікація.

Він кивнув, задоволений.

Поки я натягувала камзол і намагалася не задихнутися від тісного корсета (щоб, боронь Боже, не видати свої  «верхні дев’яносто»), Василина рилася в бабусиній скрині.

— Ось! — урочисто вигукнула вона, витягуючи старий артефакт зв’язку — кулю в бронзовій оправі з написом: «Любов усе чує».

— О, боги, тільки не він, — застогнала я. — Минулого разу він усю ніч транслював сварку з чиєїсь спальні!

— Бо ти його на радіохвилю налаштувала, — відмахнулася Василина. — А тепер він буде нас з’єднувати. Ти — в дорозі, я — тут. Я підказуватиму щодо наречених.

— Підказуватимеш чи знову “передбачатимеш у стилі: вона тобі на голову впаде”?

— Не придирайся до формулювань. Усе буде добре, от побачиш. Хм… точніше — почуєш.

Я надягла капелюха й поглянула в дзеркало: звідти на мене дивився хлопчина років двадцяти — нахабнуватий погляд, стомлений вираз.

— От і славно, — сказала я. — Свахи немає, зате є її племінник. Молодий, здібний і готовий женити кого завгодно, крім себе.

— До речі, — озвалася Василина, — ти ж розумієш, що принц гарний? Я його якось бачила.

— Тим більше — женити треба швидше.

Боб зітхнув і підняв скриню.

— Не хвилюйся, — сказала я йому. — Головне — тримай обличчя кам’яним, коли нас представлятимуть.

— А якщо хтось спитає, хто я?

— Глухонімий кузен-охоронець.

— Але я не кузен.

— Зате глухонімий. Такого точно дозволять тримати поруч із Його Високістю.

Він задумався, потім кивнув і, здається, лишився задоволений роллю.

Василина провела нас до порога й сунула мені ще якийсь амулет.

— Від лиха, — сказала. — Або на щастя. Не пам’ятаю.

— А якщо воно не від лиха? 

— Тоді побачиш. Результат не забариться.

Я зітхнула.

— Ну що, сваха вирушає в дорогу.

І саме в ту мить, коли ми з Бобом вийшли на вулицю, куля зв’язку здригнулася й прошепотіла знайомим бабусиним голосом:

«Гелю… не забудь брати завдаток наперед…»

Я мало її не впустила.

— Василино!

— Що? — озвалася вона з вікна.

— Він говорить бабусиним голосом!

— Ну… то ж авторитетна шлюбна куля. Вона запам’ятовує найголовнішу сваху.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Тепер бабуся коментуватиме всі мої дії. Як у старі добрі часи.

«Зберися, ганчірко, поплачеш потім. Без свідків!»

Палац, на диво, пах не золотом (цікаво, як узагалі пахне золото?) і не владою, а воском, смаженою рибою й потом надто старанних служниць.

Поки нас вели залами, я тричі спіткнулася об килими, двічі привіталася з дзеркалом і один раз переплутала генерала з гобеленом.

— Нічого, — прошепотіла собі. — Головне — не впасти, не спалитися й не вляпатися в килим.

Куля зв’язку тихенько булькнула в сумці й буркнула бабусиним голосом:

«Гелю, тримай спину рівно. Сваха з сутулою спиною клієнтів втрачає».

— Дякую, бабцю, — прошипіла я. — Саме час учитися поставі.

Нас завели до величезної зали, де стеля губилася десь серед хмар, а посередині стояв принц.

Справжній.

Живий. І, судячи з виразу обличчя, не надто задоволений життям.

Він був зовсім не такий, як я собі уявляла: не напомаджений, не пихатий.

Швидше — розгублений, як людина, якій забули сказати, що її зараз одружуватимуть.

Він подивився на мене, потім на Боба, потім знову на мене.

— Це і є сваха? — тихо спитав він.

— Племінник свахи, — виправила я з поклоном. — Матрона Аглая Ларр занедужала, але веліла мені супроводжувати вас і тримати зв’язок.

— Зв’язок? — підняв він брову.

— Магічний, — уточнила я. — Із родиною. Та, якщо пощастить, ще й зі здоровим глуздом.

Принц ледь усміхнувся, і я зрозуміла — все, почалося.

Такі усмішки завжди означають біду: спочатку все добре, а потім стоїш по коліна в романтичних ускладненнях.

— Як вас звати, пане племіннику свахи?

— Гелій Ларр.

— Гелій, — повторив він, — звучить… як елемент несподіванки.

— Це і є моя професія, Ваша Високосте, — відповіла я. — Робити несподіване очікуваним і навпаки.

Він усміхнувся тепліше:

— Гадаю, дорога буде довга. Сподіваюся, у вас міцні нерви.

— Після роботи в шлюбному агентстві? — фиркнула я. — У мене нерви, як з драконового сухожилля — гнуться, але не рвуться.

Писар покашляв:

— Його Високість бажає, щоб ви негайно розпочали підготовку. Завтра вирушаєте в дорогу.
— Чудово, — сказала я. — А куди саме?

— У північне баронство. Там перша партія наречених.

«Перша партія…»

Я ковтнула слину.

Бабуся б пишалася — із домашньої свахи я виросла в експедиційну.

Принц глянув на мене знову — і в його погляді промайнуло щось схоже на втому.

— Відверто, Гелію, — тихо сказав він. — Можна так вас називати? — Я не в захваті від усього цього спектаклю.

— Дарма, — відповіла я. — Якщо спектакль поставити правильно, іноді з нього виходить справжнє кохання.

Він усміхнувся трохи щиріше.

— Тоді сподіваюся на ваше вміння.

Куля зв’язку в сумці знову загуділа й урочисто промовила бабусиним голосом:

«Пам’ятай: любов любов’ю, а платня наперед — це традиція!»

Я винувато глянула на принца.