Спочатку:
На сторінку книги
Після сніданку повітря здалося особливо живим.
Сад О’Рінн пульсував теплом — не спекою, а м’яким жаром, наче земля дихала в унісон із серцями тих, хто тут мешкав. Трояндові кущі спалахували короткими вогниками, листя ледь потріскувало, а кам’яними доріжками пробігали іскри, лишаючи позаду золотавий слід.
Я вийшла у двір під приводом того, що хочу ковтнути свіжого повітря, хоча насправді шукала тиші після нескінченних веселощів. І раптом почула знайомий голос.
Альдрік стояв на краю тераси — навпроти Ліани. Вона говорила тихо, щиро, без удаваної грації:
— Ваша світлосте, ви завжди насторожі. Навіть коли усміхаєтеся. Наче боїтеся, що знову обпечетесь.
Він усміхнувся, та в цій усмішці не було глузування:
— Можливо, я вже звик до опіків. Вони безпечніші, ніж ілюзії.
— А якщо хтось не боїться вашого вогню? — запитала вона.
— Тоді я боюся за нього, — відповів він після паузи.
Я застигла в тіні, відчуваючи ніяковість, хоч і не мала наміру підглядати чи підслуховувати.
Ліана посміхнулася лагідно, по-доброму — і відійшла, ніби відчувши, що розмова вичерпана.
А я раптом помітила, що стисла пальці.
Альдрік лишився на терасі сам. Кілька секунд він просто дивився в небо — і, не озираючись, мовив:
— Можете вийти, Гелію. Я знаю, що ви тут.
Я завмерла.
— І довго ви слухали? — не обертаючись, запитав він.
— Рівно стільки, щоб переконатися в тому, що все гаразд.
Він усе ж повернувся. Куток губ ледь сіпнувся — не осуд, не роздратування, а щось інше.
— Тоді, може, й ви дозволите собі трохи відпочинку, — сказав він. — Мене попередили, що ввечері ми вирушаємо на бал-маскарад.
Дім О’Рінн гудів, наче вулик. Дівчата сміялися, складаючи вбрання та прикраси, хоча бабуся лише втомлено відмахувалася — мовляв, для балу костюми не потрібні, все вирішить арка ілюзій.
Альдрік стояв біля вікна, слухаючи цей гамір зі змішаним виразом щирого переляку та прихованого задоволення.
— Маєте вигляд, ніби ладні кинутися в бій, — не втрималася я, проходячи повз.
— А хіба до цього все не веде? — усміхнувся він. — Кажуть, ілюзіоністи полюбляють гратися зі сприйняттям. Цікаво, ким вони вирішать мене зробити.
— З вашим характером — напевно, дзеркалом, — відповіла я надто швидко.
Він звів брову, а в погляді блиснула іскра:
— А вас, отже, — відображенням?
Я опустила очі, але відповісти не встигла: сестри вже тягнули нас до ґанку.
— Усі готові? — дзвінко спитала Ліана. — Пам’ятайте: арка сама обирає образ. Заходити по одному! І не підглядати!
Назовні, на галявині перед порталом, повітря тремтіло — ніби від спеки. Над аркою мерехтіли знаки, схожі на уламки снів. Кожне ім’я, яке шепотів маг-ілюзіоніст, спалахувало і розчинялося в сяйві.
Я ступила вперед, і серце пропустило удар.
— Не бійтеся, — тихо промовив Альдрік. — Усе приховане рано чи пізно відкривається.
— Ви про маски чи про людей?
— Хіба це не те саме?
Він усміхнувся, і я увійшла в сяйво.
Світло зімкнулося наді мною — тепле, м’яке, майже живе.
І в ту мить я зрозуміла: що б не чекало за аркою, моя власна ілюзія не протримається й до півночі. А може, я вже й не прагну її тримати.
Музика в саду, в якому я опинилася, не звучала — вона текла, наче сам вітер торкався струн.
Повітря було сповнене світлом, рухом і дивним відчуттям нереальності. Кожен крок відгукувався спалахом, кожна тінь — відблиском чиєїсь таємниці.
Я не одразу усвідомила, що змінилася. Лише опустивши погляд, побачила, як на шкірі мерехтить місячне сяйво, а сукня — чи, може, сама ілюзія — струмує довкола, мов водна гладь.
Богиня місяця, покровителька ілюзій. Символ і маска, якої навіть не довелося вигадувати — вона сама обрала мене.
Сміх вогняних дівчат долинав здалеку — дзвінкий, іскристий, справжній. Вони кружляли між арками, лишаючи сліди іскор, і здавалося, що весь сад палає їхньою радістю. І навіть їхні образи — фея, лісова покровителька, фенікс, мати-захисниця — не приховували їхньої сутності.
Я йшла стежкою, вдивляючись у постаті: хтось став звіром, хтось — хмарою, хтось — королем зі стародавньої легенди. Та його — Альдріка — я не бачила.
І все ж відчувала: він десь поруч.
Пульс підлаштовувався до чийогось іншого дихання. Ілюзії шепотіли — лагідно, з ледь помітною насмішкою — й підсилювали моє власне хвилювання.
Я зупинилася біля фонтану, де місячні краплі стікали мармуром, і раптом у водяному віддзеркаленні майнула постать — висока, огорнута золотом і димом. Не людина — радше втілення сонячного світла, владного, сліпучого.
Я здригнулася.
Арка ілюзій бавилася нами
Якщо я — місяць, то хто ще міг стати сонцем?
