Спочатку:
На сторінку книги
Тінь немов виросла з золотого сяйва — висока, сильна, така, що випромінювала тепло. Сонячне світло в його очах сліпило так, що я мимоволі прикрила повіки.
— Що ж, богине місяця, — озвався тихий, злегка насмішкуватий голос, спочатку не зовсім схожий на голос принца — я навіть на мить розгубилася, — ти сподіваєшся сховатися за світлом, а не за мною?
Я ледь здригнулася. Його енергія пробивалася навіть крізь ілюзію — гаряча, упевнена, зухвала.
— А ви, — відказала я, стримуючи усмішку, — сонячний промінь, який гадає, що може засліпити мене власною яскравістю?
Він зробив крок ближче, і між нами потяглася напруга:
— Я думаю… що ти надто холодна, щоб я міг просто споглядати. Варто перевірити, чи зможу я тебе зігріти.
Я відчула, як усміхнулася всередині, хоч губи лишалися спокійними:
— А ви певні, що не опечетесь?
Він примружився, ніби вибираючи, з якого боку підійти:
— Можливо. Але хіба інколи не варто ризикнути?
Місячне сяйво довкола мене водночас потемніло й заграло яскравіше, наче сама магія балу підштовхувала нас одне до одного. Я ступила назустріч, і відчуття притягання між вогнем і місяцем стало майже відчутним.
— Якщо ми почнемо цю гру, — прошепотіла я, — то хто кого обпалить першим?
Він усміхнувся, і в його погляді з’явилася суміш зухвалості й щирого зацікавлення:
— Сказав би, що це ще треба з’ясувати. Але боюся, богине місяця, перемога буде солодкою для того, хто наважиться підійти ближче.
І раптом увесь сад ожив — кожне світло, кожен звук, кожен подих здався створеним для нас двох. Але магія арки була жорстока: жоден не знав, ким був інший насправді. Лише серця вже впізнавали одне одного. І я сподівалася, що впізнала правильно.
Я зробила ще крок назустріч сонячному сяйву, вирівнюючи дихання. Тінь його рухів була надто жива, щоб бути просто віддзеркаленням — кожен жест здавався водночас продуманим і випадковим, покликаним збити мене з пантелику.
— Здається, — мовила я майже пошепки, — цей сад надто хитрий, щоб дозволити нам просто зустрітися.
— Можливо, — його голос долинав крізь золоте сяйво, водночас близький і розсіюваний у повітрі, — але ж у тому й суть гри — робити її складнішою.
Я ледь помітно усміхнулася, відчуваючи, як магія балу-маскараду відповідає нашим відчуттям: місячне сяйво лагідно пульсувало навколо мене, граючись тінями, а кожен рух його сонячного світла ніби торкався мого обличчя. Серце забилося швидше — не від страху, а від передчуття.
— А якщо хтось нас побачить? — запитала я трохи схвильовано. — Або здогадається, хто ми насправді?
Він наблизився, і тепер я могла розгледіти тепле сяйво в його очах, яке відбивалося в моїх — неможливо було зрозуміти, де закінчується він, а де починається його ілюзія.
— Тоді нехай бачать, — промовив він тихо, зухвало. — Нехай здогадуються.
Я завмерла. Ці слова — м’які, майже інтимні — перекрили весь гамір саду, спалахи ілюзій і голоси гостей. Здавалося, що час наче запнувся. І все ж я обережно ступила ближче до сонячного світла, дозволяючи йому наблизитися до моєї тіні.
— То ми граємо за правилами цього саду? — спитала я з легкою усмішкою, намагаючись надати голосу невинності.
— За твоїми правилами, — відповів він, а в його тоні прозвучала ледь відчутна насмішка, наче він був певен, що переможе у цій невидимій дуелі.
І в ту ж мить теплий легкий подих вітру пройшов стежками, похитавши гілля дерев і розкидавши золоті іскри — наче сама магія ілюзій підбурювала нас, шепочучи: «Ніхто не залишиться непоміченим».
Я відступила на крок, насолоджуючись грою світла й тіні, але не могла не помітити, як кожен його погляд ніби пронизував мене, перевіряючи: чи впізнаю я його раніше, ніж маски зникнуть опівночі.
— Тоді… — прошепотіла я, відчуваючи, як напруга між нами зростає, — погляньмо, хто кого обпалить першим.
Він зробив ще крок, і золоте сяйво його вогню торкнулося мого місячного світла. Холод і тепло зустрілися, переплелися, створюючи відчуття майже фізичного полум'я.
— Я б сказав, що переможець уже визначився, — прошепотів він. — Але… перемога завжди солодша, коли за неї треба боротися.
Сад знову ожив навколо нас: ілюзії закружляли, сміх, шелести, спалахи світла й тіні — все перетворилося на арену нашої невидимої дуелі. І я зрозуміла: навіть не знімаючи масок, ми вже впізнаємо одне одного краще, ніж будь-хто міг би уявити.
Я відчула, як сонячне світло наближається, й серце майже зупинилося — треба було не лише тримати маску, а й залишатися собою всередині. Місячне сяйво, яким я була огорнена, заблищало й сховало мої рухи.
— Спробуй наздожени мене, сонячний промінцю, — прошепотіла я, нахилившись у бік доріжки, де ілюзії розпливалися, мов ранковий туман.
Він ступив уперед, і золоте сяйво підхопило його силует, відбиваючись на кожному повороті стежок:
— Ти справді думаєш, що зможеш утекти? — його голос лунав поруч, але зливався зі пошепки вітру й легким тріском сотень крил ілюзорних метеликів.
Я ледь усміхнулася, стрибнула вбік, і ілюзії саду одразу загусли, створюючи завісу зі світлотіні, за якою я могла сховатися. Його сміх прокотився поруч — гарячий, глибокий, але в ньому звучала легка досада: наздоганяти було цікаво, та він уже зрозумів, що я граю за своїми правилами.
— Місяць проти сонця, — пробурмотів він, і в голосі прозвучали і захват, і виклик. — Але якщо я тебе впіймаю…
— …я зможу спалити тебе власним світлом? — підхопила я, майже сміючись, ховаючись за вигином стежки, де магія свята мерехтіла сріблом і золотом.
Він рушив уперед, і ілюзії розійшлися, відкриваючи йому шлях, а я вислизнула між ними, мов вітер. Кожен мій рух був водночас танцем і стратегією: я хотіла встигнути сховатися до півночі, не дозволивши йому побачити мене, поки маски не спадуть.
— Ти завжди хитра, богине місяця, — озвався голос зовсім поруч, коли сонячне світло майже торкнулося мене. Я відчула його подих, але не озирнулася.
— А ти занадто гарячий, сонячний промінь, — відповіла я, і по спині пробігла легка тремтливість.
Ми грали у цю невидиму дуель у серці саду, місяць і вогонь перепліталися, віддзеркалювалися і зникали, створюючи ілюзію, що весь світ — наша арена. Я знала: до півночі маю втекти, щоб урятувати не лише свою таємницю, а й саму себе. Але з кожним кроком відчувала, що ця гра стала значно більшою, ніж просто маскарад — це був флірт, який змушував горіти й серце, і розум.
Коли я нарешті розчинилася у сріблястих тінях, за спиною пролунав знайомий сміх Альдріка — тихий, зухвалий, обіцяючий, що він не припинить це переслідування.
Я ковзала поміж ілюзіями, і місячне світло робило мене майже невловною. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися назовні, а кожна стежка, кожен кущ, кожна колона ставали водночас і пасткою, і сховком.
— Місяцю, — його голос почувся зовсім близько, гарячий і м’який водночас. — Ти не зможеш ховатися нескінченно.
Я усміхнулася, але не обернулася: гра була надто захоплива. Він ступив уперед, і сонячне світло раптово осяяло мене, мов спалах. Я відчула жар — і силу, що скувала мене.
— Ти й справді думаєш, що зможеш утекти від сонця? — його голос став нижчим, майже пошепки.
Я завмерла, відчуваючи притягання. Він був зовсім близько. А потім… його губи торкнулися моїх.
Його дотик був не стільки поцілунок, скільки спалах, відлуння того, що я боялася відчути.
Серце пропустило удар, але тіло відреагувало швидше, ніж думка: я різко відхилилася, намагаючись вирватися. Він розсміявся — зухвало, щиро, майже виклично:
— Ах, богине місяця, — мовив він, відступаючи, — а я вже подумав, що сьогодні моя перемога буде особливо солодкою.
Я зробила кілька вдихів, намагаючись заспокоїтись, хоч легка тремтливість усе ще бігла спиною.
— Не сьогодні, сонячний промінцю, — прошепотіла я і пришвидшила крок до арки. Місячне світло знову огорнуло мене сяйвом, приховуючи лице й постать.
Він зробив ще крок, майже торкнувшись мене, але я вже ковзнула крізь арку. Ілюзії спалахнули й розступилися, пропускаючи мене. Сад лишився позаду — вогонь і місяць переплелися у нашому короткому зіткненні, і серце все ще співало від цієї близькості.
— До півночі, — почувся його голос, коли я зникала в арковому світлі, — і нехай тоді маски впадуть.
Наступної миті арка виштовхнула мене назад у звичний світ — яскравий, гарячий, сповнений вогню дому магів О’Рінн, де мене знову зустріли сміх і іскри. Серце ще тремтіло від зустрічі із сонячним світлом, а губи ще пам’ятали жар його дотику.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
І от на цій ноті, мої дорогі, давайте залишимо Гелю саму. Почуттям інколи справді потрібна тиша… І відсутність зайвих очей та думок!
Заглядайте в блог, я там викладаю візуалізації до книжки.
Пишіть свої думки в коментарях, а щоб не пропустити наступний розділ — тисніть “Відстежувати автора” і додавайте книжку до бібліотеки. Для мене це дуже важливо! Дякую!
