Раді Вас бачити!

Місто зустріло нас запахом свіжоспеченого хліба, кінського поту й переконаністю, що життя тут кипить навіть без королівських указів.
Базар гудів, як вулик: торговці горлали, собаки гавкали, діти снували між ятками, а місцеві пані демонстрували на плащах найновіші візерунки — “зі столиці, авжеж!”

Принц, звиклий до етикету й тиші, трохи розгубився. Його плащ одразу схопили троє різних продавців — хто за рукав, хто за серце.

— Ваша Високосте! Тільки сьогодні! Найкращі рукавички з козячої шкіри — гладенькі, як палацові фрейліни!
— Вино! Принцеси закохуються з першого ковтка!
— Мило з ароматом удачі! — гукнула якась жінка. — Приманить будь-якого нареченого!

Я ледь стрималась, щоб не хихикнути.
— Міська культура, — прошепотіла я. — Тут продається все, окрім совісті. Її вже розібрали.

Принц усміхнувся — обережно, але щиро — й кивнув на карету, що саме підкотилася з гербом.
— Гадаю, там — наша наречена?

Карета спинилася біля трактиру, і з неї не вийшла, а випливла дама в бузковій сукні з мереживом, у тонких рукавичках і з песиком розміром із булочку.

— Ваша Високосте! — вигукнула вона так, що навіть коні вирівняли спини. — О, я впізнала вас із портретів! Хоча в житті ви… молодший. І… вищий. І, о, звісно, благородніший!

Я відзначила: говорить без пауз, дихає, мабуть, коли закінчуються слова.
За її спиною вже виринула супутниця — мати, вдвічі ширша й удвічі впевненіша.

— Моя донька мріяла побачити вас, Ваша Високосте! — заявила вона. — Із п’яти років у нас у спальні висить ваш портрет!
— Страшно уявити, — пробурмотіла я собі під ніс. — Напевно, над ліжком.

Принц кашлянув, приховуючи посмішку.
— Радий знайомству, — промовив він максимально ввічливо. — Ваш опис, гм… надихнув мене стати кращим.

Дівчина захихотіла.
— О! Отже, я вже вплинула на долю королівства!

Боже, бережи нас усіх, — подумала я.
Песик загавкав, підтверджуючи думку.

Ми вирушили гуляти — точніше, нас повели.
Дівиця взяла принца під руку так природно, ніби тренувалася робити це щодня з п’яти років.

— Ах, Ваша Високосте, ви просто мусите побачити нашу головну площу! Там стоїть фонтан, відлитий на замовлення мого прадіда! З найчистішої бронзи! Правда, вода вже не ллється — занадто дорого, але все одно красиво!

Ми не встигли зробити й трьох кроків, як навколо вже зібрався натовп. Хтось вигукнув:
— Диви, це ж принц! Справжній!
— Та ну? А чого без охорони?
— Може, й не справжній.

Я старанно занотувала в блокнот:
Плюси: харизма, соціальна активність, уміння тримати увагу натовпу.
Мінуси: натовп у комплекті.

Далі ми звернули на головну вулицю, усіяну крамницями й вивісками, ніби хтось вирішив довести, що розкіш можна вимірювати не смаком, а кількістю позолоти.

Дівиця гордо вела нас уперед:
— Ось ця пекарня — нашої родини! Найкращі круасани в місті, ми навіть постачали їх до палацу! Ну, тобто раніше. Поки татусь не посварився з управителем. А ось — крамниця тканин! Усе наймодніше, усе зі столиці! Ми самі обираємо візерунки — бачите цей плащ? За нашим дизайном!

Принц глянув на плащ. На ньому сяяло стільки паєток, що сонце відвернулося.
— Бачу, — сказав він дипломатично.

— А парк! — знову сплеснула руками дівиця. — Обов’язково парк! Його заклав мій прадід, ще коли місто лише будувалося! Он ті липи — усе його праця! І навіть он та лавка — на ній він колись сидів із мером!

Я не втрималася:
— Який насичений експонат. Можливо, колись тут поставлять табличку: “Місце, де прадідусь відпочивав від податків.”

Принц тихо кашлянув, приховуючи сміх.
А наречена, не вловивши сарказму, з ентузіазмом продовжила:
— Ах, я так люблю наше місто! Воно — як жива легенда! Кожен дім тут має історію. Ось, наприклад, цей особняк — теж наш. І той. І он той, через вулицю. Ну, половина його.

— Яка зворушлива скромність, — пробурмотіла я. — Лише половина.

Принц усе ще тримався, але я бачила — десь глибоко всередині він мріє повернутися у болото, де максимум — жаба кумкає.
(І я ще не забула, що в списку бажаних рис нареченої він відзначав “тишу”.)

— Прекрасне місто, — нарешті мовив він тим самим дипломатичним тоном, який підходить для переговорів і зубного болю.
— Справді? — засяяла наречена. — Тоді я певна, вам тут сподобається!

Я записала:
Плюси: упевненість, власність, ентузіазм.
Мінуси: не залишає простору навіть для повітря.

Коли сонце схилилося за дахи, дівчина зітхнула:
— Ах, як швидко минає час у приємній компанії!
— Цілком згоден, — ввічливо відповів принц, уже майже не кліпаючи.

— Ми б залюбки запросили вас на вечерю, — втрутилася мати, — але, розумієте, у нас сьогодні… особливий вечір. Друзі родини, впливові гості… Усе розписано.
— І стіл замалий, — додала донька з посмішкою. — Для всіх місць не вистачить.

Я прикусила губу, щоб не пирснути.
Принц кивнув, наче це цілком логічне пояснення.
— Звісно, — сказав він. — Я все чудово розумію.

— Але не хвилюйтеся! — пожвавішала дама. — Ми розпорядилися, щоб вам дістали найкращу кімнату в трактирі “Золотий Гусак”! Це, між іншим, теж наш заклад.
— Справді? — мовив він. — Отже, сьогодні я допоможу вашому бізнесу.
— Ах, ви такий шляхетний! — засяяла мати. — Справжній принц!

Вони розкланялися, зашелестіли шовковими спідницями й зникли за рогом, уносячи із собою песика і відчуття рожевого туману.

Ми залишилися стояти посеред площі — я, він, Боб і мій блокнот, який уже просився бути використаним як подушка.

— Ну що ж, — протягнула я, — “Золотий Гусак” чекає. Сподіваюся, там гуси золоті не за рахунком, а за смаком.

Принц тихо засміявся.
— Знаєте, Гелій… я починаю підозрювати, що в цьому турі наречених я більше інвестор, ніж наречений.
— Ви зате розвиваєте малий бізнес, — бадьоро зазначила я. — Держава буде вам вдячна.

Він усміхнувся, глянувши на ліхтар, що загорівся над вивіскою таверни: облуплена гуска з одним оком і написом “Найкраще ложе — від серця до серця!”

— Здається, — сказав він стомлено, — це буде довга ніч.
— Я занотую, — пообіцяла я. — “Плюси: підтримка підприємництва. Мінуси: навіть вечері не видали.”

І ми ступили в таверну, де пахло смаженою цибулею, мокрим деревом і провінційним затишком.