Кімната мені дісталася на першому поверсі, недалеко від зали, де чекала наступна претендентка в наречені принца.
— Ванна за ширмою, — повідомив слуга, кланяючись. — Гаряча. Все для вашої зручності.
Я всміхнулася. Ілюзія хлопця працює, магія творить дива. А от гідність і пристойність — без магії не обдуриш.
— Ідеально, — пробурмотіла я, ховаючись за ширмою.
Боб уже стояв поруч, тримаючи сувої з нотатками про кандидатку де Мор. Він акуратно передав їх збоку, навіть не глянувши — ідеальний охоронець мого тимчасового курорту.
— Це все? — прошепотіла я через ширму.
— Так, — відповів надто тонко, майже пошепки, відступаючи. — Все.
І тут — стукіт у двері.
— Гелій, — почувся голос принца. — Треба обговорити стратегію. Негайно.
Я зітхнула, стискаючи рушник.
— Стратегію? Просто зараз, під час купання?
— Так! — занадто швидко відповів він. — Важливі деталі!
Я уявила, як він там, за дверима, нервово переминається з ноги на ногу — і, може, намагається заглянути у шпаринку. Серце зрадницьки пришвидшилося.
— Ваша Світлосте! — строго промовила я. — Якщо ви думаєте, що це вдалий момент для шпигування — ви глибоко помиляєтесь.
Пауза.
— Я… лише за стратегією, — тихо вимовив він, і за подихом було чути — зніяковів. — Ви завжди були поруч на попередніх зустрічах, і я…
— Що, тепер уже не можете знайомитись із дамою без моєї присутності? — підколола я, роблячи необережний рух — вода хлюпнула через край.
Він ніби відступив на крок.
— Я… просто… хотів упевнитися, що ви… у безпеці.
— У безпеці? — я примружилася, хоча він цього не бачив. — Ви не довіряєте господині? Чи ваша стратегія — потерти мені спину?
Боб за ширмою тихо пирхнув і поспіхом закашлявся, наче прикриваючись.
— Принце, — продовжила я вже з усмішкою, — якщо спробуєте підглядати за моїми процедурами, я перетворю вашу стратегію на стратегію мокрої сорочки.
Він завмер, а потім тихо хмикнув:
— Схоже, головна небезпека справді перебуває в цій кімнаті.
Я всміхнулася.
— От і домовились. Ви — до графині, я — до води. Кожному своє поле бою.
Боб знову тихо засміявся, цього разу не встигши стриматись.
Алдрік покашляв.
— Я… почекаю в коридорі, — видавив він. — Але ми ще не закінчили зі стратегією! Повернуся за десять хвилин.
Двері тихо зачинилися.
Я знову занурилася у воду й, слухаючи, як краплі дощу б’ються об скло, впіймала себе на думці, що зараз найнебезпечніша стратегія — не для принца, а для мене.
***
Їдальня графині де Мор була залита м’яким світлом. Канделябри, дзеркала, шепіт слуг, музика — усе за протоколом.
Кандидатка, леді Амарія, була саме тією жінкою, про яку поети могли б сказати: її очі — як леза, усмішка — як список вимог, а поворот голови — мов шлях до небесних чертогів. Вона вміла тримати паузу, вміла схиляти людей до потрібного рішення і, головне, вміла сміятися так, що слухач забував, навіщо взагалі прийшов.
Вечеря йшла за планом: солодкі промови гостей, чемні тости, обов’язкові компліменти.
У якийсь момент Амарія підвелася й, поглянувши на принца, мовила так, наче це був фінал вистави:
— Ваша Світлосте, дозвольте віддати шану нашому маєтку — невеликим місцевим купажем. Він ніжний і… зближує.
Під оплески подали графини з ароматною, красиво переливчастою рідиною. Принц підняв келих і зробив ковток вина.
Я побачила його очі — і відчула, що в погляді щось змінилося. А на губах графині застигла тріумфальна посмішка.
— Ваша Світлосте, наше вино перевершує всі очікування, — прошепотіла вона.
Серце в мене стиснулося.
Принц посміхнувся — погляд став м’якшим, повіки важчими. Він опустив келих.
— Яке благородство, леді, — вимовив він тихо, і в голосі зникла звична чіткість.
Амарія спритно підхопила його під руку, немов скріплюючи угоду. І я зрозуміла: якщо зараз нічого не зробити, через годину-другу вже підписуватимуть шлюбний контракт — а принц пам’ятатиме лише тепло й ласку. А потім роками підливатиме йому любовний еліксир у кожен келих.
Але я ж не була б відчайдушним професіоналом, якби здала свого клієнта без бою.
— Ой, зачекайте, — вигукнула я, водночас підводячись. — У мене в ванні залишилась трохи мутна вода — не підкажете, де у вас сито?
Слуга здивовано моргнув, затримався на мить, і цього вистачило: я взяла у нього тацю і пляшку з напоєм, після чого навмисне впустила з гучним брязкотом — у залі здійнялася метушня.
Принц, похитнувшись, підвівся й незграбно сперся на край столу — повіки вже важко опускалися, на обличчі застигла дурнувата посмішка. Я в одну мить опинилася поруч. Серце билося так, що здавалося, його стукіт чутно на весь зал.
— Ваша Світлосте, ви в порядку? — запитала я голосом занепокоєного хлопця, а всередині вже рахувала секунди.
Амарія прикрила рот долонею, удавано схвильовано, але її погляд промовляв одне: «Заважаєш».
— Він просто втомився, — проспівала вона. — Довгі подорожі…
Я відповіла посмішкою, щоб виглядало природно, але м’яко відсунула келих із його руки й жестом покликала слугу.
— Принцові потрібен відпочинок. Гаряча ванна. І… щоб послали по лікаря з найближчого міста.
Слуги заметушилися. Я швидко оглянула залу й із полегшенням побачила, що Боб уже тут, готовий допомогти в будь-який момент.
Поки всі бігали, я підхопила принца під руки — він був важкий і майже не пручався.
— Віднесіть його в мою кімнату, вона найближча. Він має залишитися під наглядом, — наказала я твердо.
Амарія спробувала заперечити — мовляв, кому це вигідно, навіщо зайва паніка. Але гості, помітивши, як поблідло обличчя принца, розгубилися. І, на щастя, перемогли дворянські звички: турбота про спадкоємця престолу важливіша за репутацію господині.
У кімнаті, коли слуги поклали принца на ліжко, я відкрила артефакт зв’язку й стисла його в долоні. На іншому кінці — Василина.
— Що там? — її голос проскочив у голову, сухий і зібраний, наче вона вже чекала мого виклику. (Я вам казала, що Василина — найкраща піфія?)
— У вині для принца було щось, — прошепотіла я. — Келих із якимось «сонним» відтінком. Може, любовне зілля, а може — отрута. Він важчає. Не знаю, що робити. Він просто посміхається в порожнечу.
— Попросіть чистої води й промийте шлунок, — порадила Василина. — Нехай Боб сам набере воду на кухні, мало що — хто може бути замішаний.
Алдрік лежав поверх ковдри, тремтів і безтямно посміхався. Я відправила Боба за водою, а сама накрила принца й приклала до губ холодний компрес — щоб повернути йому відчуття реальності.
Він хрипко прошепотів, розтягнувшись у черговій безглуздій посмішці:
— Дякую… ви — найвродливіша у світі…
Я сумно всміхнулася й, забувши про маску, тихо сказала:
— Нема за що. Відпочивайте. Я тут. Я з вами.
За дверима здійнявся шум — хтось вигукнув, що знайшли «підозрілу пляшку». Амарія міняла виправдання на верескливі звинувачення, але градоначальник, який теж був на банкеті, вже вимагав пояснень. Слуги принесли пляшку — біля шийки чітко світилися магічні сліди.
Амарія намагалася зберегти обличчя, розводячи руками — мовляв, як можна подумати про таку підлість? Я не винна! Але погляди присутніх уже були проти неї.
Принц провів решту вечора в напівсні, а я не відходила ні на крок. Цілу ніч ми з Бобом змушували його випити літрів п’ять води, тримали миску, а після промивки — давали теплий чай дрібними ковтками.
Горло в мене пекло немилосердно, але я сама боялася зробити навіть ковток чаю в цьому домі. Хоч Амарію вже замкнули в її покоях до ранку, поки не приїдуть представники влади, Боб переконував мене, що вода безпечна. А мені здавалося — якщо я зроблю хоч один ковток, то просто втрачу контроль над усім.
Вранці Алдрік розплющив очі — і вперше за довгий час посміхнувся усвідомлено, не безглуздо.
Я, мабуть, з полегшенням видихнула — і одразу ж знепритомніла.
