Раді Вас бачити!

Сміх, полум’я й дзвінкі голоси оточили нас вихором. Принц стояв серед усієї цієї непосидючої стихії, і я майже чула, як усередині у ньому тихенько тріщить терпіння. Але з кожною хвилиною, поки до нього підбігали то молодші, то старші дочки, коли мати родини легко спрямовувала цей хаос одним рухом руки, — його погляд поступово змінювався.

— У них тут, як на базарі, — тихо видихнув він. — Але… дивно, не хочеться йти.
Я усміхнулась.
— Бо цей шум не руйнує. Він живий.

Одна з дівчаток підбігла до нього, тримаючи в руках крихітного фенікса з вогню — і, сміючись, простягла:
— Візьміть! Тільки обережно, він гарячий, але не кусається!

Алдрік невпевнено підставив долоню. Пташка спалахнула й розтанула, залишивши легкий слід тепла. Він поглянув на мене — і вперше за довгий час усміхнувся по-справжньому. Без тіні іронії.

— Коли я був дитиною, — тихо сказав він, — у нас удома теж було шумно. Мати часто повторювала, що справжня сім’я — це коли щодня трохи горить, але ніколи не згорає дотла.
— Мудра жінка, — відповіла я. — Може, в цьому й полягає мистецтво магів вогню — жити гаряче, але не обпалювати одне одного.
Він задумливо кивнув.
— Гадаю, я починаю розуміти, що вона мала на увазі.

Тим часом бабуся О’Рінн — сива, але з очима, що досі світилися кольором розтопленого бурштину, — підійшла до нас, ледь погойдувшись, ніби її кроки самі йшли в ритм родинного сміху.
— Ну що, ваша світлосте, — сказала вона м’яко, з усмішкою, — тут сила не в магії, а у звичці слухати одне одного. Ось що є справжньою силою вогню — не палити, а зігрівати.

Принц уклонився з повагою, а я помітила — його плечі вперше за ці дні не були напружені.

Коли дівчата знову закружляли у своєму вогненному танці, я тихо сказала:
— Бабуся колись казала, що сімейних стосунків треба вчитися не з книжок і не в ідеальних шлюбів. А у таких родин, де ніхто не боїться сміятися вголос.
Він глянув на мене — погляд теплий, але трохи розгублений.
— І ви, бачу, теж умієте розпалювати вогонь.

Я відвернулась, щоб він не помітив усмішку.

Родина О’Рінн уміла огортати теплом, як старий вовняний плед. Тут ніхто не давав засумувати: одна з дочок — Ліана — вже спритно підтримувала розмову з принцом, засипаючи його питаннями про столицю, академію, військові маневри. Її очі світилися тим самим вогнем, який мають люди, яким завжди мало світла.

Я залишилася трохи позаду, дозволивши їм відійти в сад, де між кущами магнолій плавали крихітні вогняні кулі. Хотіла було застерегти, що це небезпечно, але поряд з’явилася бабуся О’Рінн — невисока, з таким спокоєм у голосі, що навіть іскри притихли.
— Нехай ідуть, — сказала вона, кивнувши на пару в саду. — Іноді чоловікові треба відчути, що на нього дивляться не як на принца, а як на людину.

Вона взяла мене під руку й повела на кухню, де пахло випічкою й димом.
— Ви ж подорожуєте з ним уже давно, так? — запитала, наливаючи чай.
— Так, кілька тижнів, — обережно відповіла я.
— І весь цей час ховаєте очі, ніби вони можуть вас видати? — усміхнулася вона, навіть не дивлячись на мене.

Я ледь не вдавилась чаєм.
— Перепрошую?
— Дитино, я хоч і стара, але не сліпа. Я бачу, як ви на нього дивитеся. Не як на принца. Як на людину, якій довіряєш — навіть якщо сама це заперечуєш.

Я опустила погляд у чашку. В бурштиновій глибині чаю грали відблиски вогню.
Бабуся говорила далі, м’яко:
— Жінка вчиться любити в родині, — сказала вона, — не тому, що їй наказують, а тому, що поруч завжди є хтось, хто показує приклад. Любов — це не спалах, не пристрасть, не слова. Це коли ти вмієш зігріти, навіть якщо тобі самій холодно. І довіряти. Бо без довіри вогонь не втримати.
Вона нахилилася ближче й запитала:
— То скажи, поруч із ним тобі холодно?

Я не відповіла. Може, тому, що в грудях і справді стало тепліше.

За вікном промайнула фігура — Ліана щось показувала Алдріку, сміялася, полум’я грало на її долонях. Він слухав — чемно, але ніби наполовину був десь далеко.

Бабуся тихо хмикнула:
— Хороша дівчина, але не його полум’я. У кожного — свій вогонь. Твій — тліє глибше.
Я підвела очі.
— Чому ви так певні?
— Бо ти дивишся на нього не як на вогонь, — відповіла вона. — А як на світло.

Двері до саду розчинилися, й у кімнат увірвався прохолодний вітер із запахом диму й квітів. Алдрік увійшов — трохи розпатланий, видно, полум’я дочок О’Рінн дісталося йому. Ліана лишилася на ґанку, усміхаючись, але її погляд уже втратив колишній жар.

Принц озирнувся, знайшов мене очима — й затримав погляд, ніби перевіряв, чи я справді ще тут.
— Вас не спалили? — тихо спитала я, підводячись.
— Майже, — втомлено, але з посмішкою відповів він. — Вони вирішили змагатися, хто запалить найяскравіше полум’я. Тепер я точно знаю, що таке “гарячий захід”.
Я засміялась:
— Зате тепер у вас є досвід спілкування з магами вогню. Уже досягнення.
Він підійшов ближче, кинув погляд на мою чашку й тихо спитав:
— Ви говорили з господинею?
— З бабусею, — поправила я. — Вона сказала, що без довіри вогонь не втримати.
Він трохи підняв брову:
— Мудро. Тож ви їй довіряєте?
— Їй — так, — відповіла я. — А от щодо інших... ще не вирішила.
Він усміхнувся, але в очах промайнула тінь.

***

Ранок у домі О’Рінн починався з хаосу.
Теплого, живого, вогненного хаосу.

Діти бігали сходами, з кухні линув запах підсмажених коржів і пряної кави, а десь у саду вже тренувалися юні маги, випускаючи в небо вогняні кільця.

Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як над двором спалахує черговий феєрверк. Сонце відбивалося у склі, і здавалося, ніби все навколо палає — але від того не страшно. Тепло.

— Ви дивовижно спокійні для людини, що опинилася в епіцентрі катастрофи, — почувся знайомий голос за спиною.

Я обернулася — Алдрік. Без камзола, у самій сорочці, з чашкою кави й трохи розкуйовдженим волоссям. Зовсім не схожий на принца — радше на того, хто вперше за довгий час дозволив собі просто видихнути.

— Після некромантів мене вже важко чимось налякати, — відповіла я. — Тут, принаймні, якщо щось горить — то це частина декору.
Він усміхнувся, зробив ковток і промовив:
— Не знаю… їхній дім справляє дивне враження. Надто живий. Наче навіть стіни сміються.
— Зате тут усім тепло, — тихо сказала я, вдивляючись у сад. — Ось у цьому й сила.

Він підійшов ближче, глянув у вікно. Діти, помітивши нас, радісно закричали й почали змагатися, хто створить у небі найвеличнішого вогняного птаха. Одна з постатей нагадувала фенікса — розправила крила й завмерла на мить.

— Гарно, — сказав Алдрік. — І трохи… заздрісно.
— Чому?
— Тому, як вони вміють бути разом. Без страху, без зайвих слів. Просто довіряють одне одному.
Він обернувся, і на обличчі з’явилася тінь, майже як жаль.
— Мабуть, господиня мала рацію. Без довіри справді не втримати вогонь.
Я злегка всміхнулась, відводячи погляд:
— Головне — не обпектися.
— Іноді варто ризикнути, — тихо відповів він.

Між нами запала тиша — така густа, що навіть шум за вікном здавався далеким.

У цей момент до кімнати вбігла молодша з дочок — кучерява дівчинка з очима кольору міді.
— Принце! — вигукнула вона. — Мама кличе вас на сніданок! І вас, юний пане, — кивнула мені. — А то вистигне!

Алдрік хриплувато засміявся — і я разом із ним.
— Схоже, нас знову чекає бій, — прошепотів він.
— Принаймні цього разу супротивник озброєний булочками, — відповіла я.

Ми рушили за дівчинкою, крізь запахи випічки й сміх — немов у зовсім інший світ, сповнений тепла, життя й того, чого, можливо, нам обом завжди бракувало.

***

За столом О’Рінн не було тиші.
Кожне слово супроводжувалося сміхом, жестами, спалахами магії — то язичок полум’я пробіжить по краю тарілки, то цукор у вазочці сам складеться в постать пташки.

Господиня дому, леді Сайра, зустріла нас із тією особливою щирістю, яка буває лише в тих, хто звик тримати у руках і родину, і бурю.

— Ваша світлосте, — сказала вона, саджаючи Алдріка поруч. — Чула, ви любите порядок. Сподіваюся, не шукаєте його тут — він у нас згорів учора.
Алдрік уклонився, усміхаючись:
— Ваша відвертість чудова, міледі. І навіть трохи… небезпечна.
— У нашому домі без вогню нічого не буває, — з лукавою усмішкою відповіла вона. — Навіть розмов.

Дочки переглядалися, перешіптувалися, і лише одна — Ліана, старша, — сиділа трохи осторонь, спостерігаючи за гостем з уважністю, але без кокетства. В її погляді було спокійне тепло — не блиск полум’я, а жар вуглин, що тримають вогонь довго.

Я нишком стежила за ними.
Алдрік то й діло перекидався з Ліаною короткими фразами — чемними, нейтральними, але з легким, майже грайливим підтекстом. І від цього в мені щось неприємно стискалося.
«Ось вона, — подумала я, — іскра».

Щоб приховати розгубленість, я потягнулася за булочкою, але вона виявилася надто гарячою. Я зойкнула й відсмикнула пальці — язичок вогню весело ковзнув по тісту, не лишивши й сліду.
— Обережніше, юний пане, — засміялася одна із сестер. — У нас навіть булочки з характером!
— Здається, у цьому домі навіть тісто палає пристрастю, — зауважив Алдрік, глянувши на мене.
— І, здається, не лише тісто, — парирувала я, а потім, злякавшись, як це прозвучало, додала: — Тобто… атмосфера така. Тепла.
Він підняв брову, але тільки усміхнувся.

— Ах, юність, — зітхнула леді Сайра, відкидаючись на спинку крісла. — Завжди плутає тепло з полум’ям. Запам’ятайте, ваша світлосте: справжній вогонь — не в іскрах, а в тих, хто лишається поруч, коли все охолоне.
Вона поглянула на Ліану, потім — на мене, наче навмисне.
— От у моєї другої доньки серце спокійне, але сильне. З таким не страшно жити навіть у крижаному замку.

Я відчула, як Алдрік трохи напружився — на мить опустив очі, ніби щось обдумуючи.
— Іноді, міледі, — тихо сказав він, — вогонь потрібен саме там, де надто довго було холодно.

Його слова зависли в повітрі. Навіть діти на мить притихли.
Я раптом спіймала себе на тому, що хочу — ні, боюся — зустріти його погляд.

Він не подивився. Лише підняв чашку, зробив ковток — і, проходячи повз, майже непомітно торкнувся моєї руки.