Раді Вас бачити!

Екіпаж зупинився перед знайомими воротами. Я не одразу зрозуміла, що відбувається: столичний в’їзд давно лишився позаду, дорога скінчилася, а візник уже шанобливо відчинив дверцята.

— Ми прибули, — сказав він.

Я підвела погляд — той самий поріг, ті самі сходи, той самий будинок, де все почалося.

Альдрік зістрибнув першим, коротко озирнувся, наче хотів щось сказати.

Але замість слів — лише короткий, майже непомітний кивок.
Без натяку на прощання, без пояснення, без погляду, який можна було б упіймати.

Отак.

Він просто розвернувся, взяв повіддя й повів коней геть, навіть не дочекавшись, поки я піднімуся на ґанок.

Я стояла, доки звук копит не розчинився в повітрі.
І тільки тоді відчула, як усередині все обвалилося.

Дім зустрів тишею. Я відчинила двері, ступила всередину — і в наступну мить із кухні долинуло знайоме:

— Геля?! Ти вже повернулася?!

— Василино… — видихнула я, і голос зірвався.

Наступну секунду я вже сховала обличчя у неї на плече.

Слова застрягли десь у горлі, лишилися тільки сльози — занадто довго стримувані.
Усі ці маски, ігри, удавання, холод, гарячка — усе вирвалося назовні одразу, ніби хтось розчинив замкнені двері всередині.

— Ну-ну, — шепотіла Василина, погладжуючи мене по спині. — Дихай. Все вже… все минуло.

— Він… він просто поїхав, — сказала я крізь ридання, сама не розуміючи, чому це болить. — Навіть не… нічого. Просто поїхав.

Василина ледь усміхнулася — не насмішкувато, а тепло, із м’яким співчуттям:

— Принци, Гелько, завжди їдуть. Але не всі — назавжди.

Я ще міцніше пригорнулася, не заперечуючи й не вірячи водночас.

А десь за вікнами ранкове сонце світило надміру яскраво — ніби навмисно нагадувало про чийсь погляд, від якого хотілося сховатися… і до якого хотілося повернутися.

Я не знала, скільки ми так стояли — хвилину чи вічність. Василина терпляче чекала, доки я перестану тремтіти, а потім, ніби нічого особливого й не сталося, заговорила звичайним голосом:

— Ходімо, наллю тобі чаю. У мене свіжий мед. Допоможе.

Я кивнула й слухняно пішла за нею.

На кухні пахло хлібом і чимось солодким — рідним, безпечним. Я сіла, дивлячись, як вона ставить переді мною горнятко.

— Ну? — озвалася вона нарешті. — Все скінчилося?

— Наче так, — прошепотіла я, гріючи долоні об фарфор. — Ми… доїхали до домів магів на заході. А потім він сказав: усе, повертаємось. І привіз мене просто сюди.

— Гм. — Василина всілася навпроти, підпираючи підборіддя долонею. — І все?

— І все. — Я спробувала всміхнутися, але вийшло криво. — Він навіть не сказав навіщо. Я думала… може, вибрав когось… або передумав… або… — я запнулася, — або просто втомився.

Вона дивилася уважно, трохи примруживши очі.

— А тобі що? Образливо?

Я знизала плечима.

— Ні. Тобто… не знаю. Мабуть, просто дивно. Стільки всього сталося… і раптом — кінець. Без слів.

Василина тихо хмикнула:

— Знаю я це «дивно». Воно зазвичай або «боляче», або «шкода».

Я опустила погляд у чай, спостерігаючи, як пара тане в повітрі.

— Може, й шкода, — видихнула я. — Тільки не розумію, чого саме. Ми ж… навіть не друзі.

— Авжеж, — кивнула вона. — Тільки чому тоді сидиш із виглядом людини, що загубила по дорозі серце?

Я промовчала.

У горлі защипало, а всередині наростала важкість, немов перед зливою.

Василина нічого більше не сказала — просто накрила мою руку своєю: теплою, сильною, живою.

Я сиділа, слухаючи, як вітер колише штору, і вперше за весь час дозволила собі просто бути собою — без маски, без ілюзій, без наклеєних вусів і фальшивих надій.

Тиша тиснула сильніше, ніж гамір дороги.

Василина шмигнула носом, глянула на мене уважніше і раптом сказала:

— А ходімо погадаємо. Ну хоч трошки, для розрядки. На картах, на чаї — хоч на тіні від свічки.

— Ні, — я різко похитала головою. — Не хочу нічого знати. Ні майбутнього, ні минулого, ні «що він там думає». Досить.

Вона підняла брову, але не заперечувала.

Тільки тихо протягнула:

— Ну, як скажеш, наша загадкова…

Я мимоволі усміхнулася — криво, невпевнено.

— Тільки не починай.

— Гаразд, — примирливо зітхнула Василина й пішла до дверей, прибираючи посуд.

У цей момент гучно грюкнули вхідні двері. Я здригнулася, серце стиснулося — на мить здалося, що…

Але ні.

— Це Боб, — долинув голос Василини. — Ваші речі заніс.

Я видихнула й заплющила очі.

Тепло, запах меду й старого дерева, м’який шум вулиці за вікном — усе потроху повертало відчуття реальності.
Просто день завершився.
Просто одна історія — так само.

***

Коли наступного дня на порозі дому свахи з’явився ввічливий кур’єр у королівській лівреї, я спершу вирішила, що він переплутав адресу.

Але коли він простягнув мішечок і лист із печаткою, у мене перехопило подих.

«На знак подяки за послуги, надані Його Світлості.
З найкращими побажаннями та повагою».

Підпис був чіткий, рівний.

Альдрік.

Я довго дивилася на мішечок — важкий, дзвінкий, майже образливо щедрий.

Смішно. За весь цей час він жодного разу не згадав про гроші. Ні слова про оплату. А тепер — ось, заплатив за все й одразу.

Наче ставив крапку.

Я зачинила двері, притиснула мішечок до грудей і тихо видихнула.

І розплакалася. Куди вже там стриматися.

Василина тільки визирнула з кухні, зітхнула й мовчки простягнула серветку.

— Уперше бачу, щоб ти від оплати плакала.

Я схлипнула ще голосніше.

— Ну от, — спокійно сказала Василина. — Значить, робота була чесною. Радій.

— Ага, — хрипко відповіла я, — радію…

І втупилася носом у серветку, мішечок впав, а монети дзенькнули десь під столом — як нагадування, що навіть у розбитих сердець буває цілком матеріальна ціна.