Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

У напівтемній бібліотеці, де м'яке світло лилось крізь вікно, стояла Вікторія. Вона була одягнена в чорну, теплу, м’яку сукню, яка не мала зайвих прикрас чи складних деталей. Її темне волосся спліталося в косу, що спадала на спину. Легкий вітерець, що проникав крізь вузькі вікна, підіймав краєчки її сукні, немов співаючи свою власну пісню разом з вогнем. Вона злегка схилила голову, а руки схрестила на грудях. На обличчі панував сум та розпач.

Вона підійшла до старого каміна. Її руки ніжно, але вперто працювали з поліном, розташовуючи їх так, щоб вони швидше зайнялися. Її рухи були спокійні, точні та впевнені. Вона піднесла сірник до тріски та обережно запалила його. Спочатку вогонь був слабким, ледве видимим, але вона терпляче додавала ще одну тріску, потім іншу, поки полум'я не почало палахкотіти, обігріваючи холодне кам'яне приміщення.

Тепло від вогню розливалося по кімнаті, лоскочучи повітря та створюючи контрасти між темними, прохолодними стінами замку і яскравими вогняними відблисками. Її обличчя, що спершу губилося в темряві, тепер було освітлене м’яким світлом полум’я. Вона дивилася на полум’я, на її губах з’явилася легка усмішка, немов вогонь сам давав їй сили.

Вогонь в каміні не тільки наповнював кімнату теплом, але й був символом її внутрішньої сили. Вона, як цей вогонь, вміла розпалювати та підтримувати життя навіть у найтемніші часи, коли навколо панувала тиша й холод. У цьому моменті, коли тепле світло розсипалося по замку, вона відчула, що все навколо оживає, навіть найтемніша ніч може бути зворушливою та красивою.

Дівчина зручно вмостилась в старовинному кріслі та випрямивши спину, відкинулася назад. Її погляд був спрямований на камін, де вогонь танцював своїм магічним, непередбачуваним ритмом. Легке тепло від полум’я обвивало її, а звук тріскучих полін у тиші замку створював дивну гармонію. Іскри вогню пурхали у повітрі, ніби маленькі, яскраві зорі, що розлітаються по темній стелі. Їх світло відбивалося в її очах, створюючи мерехтливий вогняний блиск на обличчі.

Раптом вона почула кроки, які відлунювали по кам'яній підлозі довгого коридору замку. Вікторія почала прислухатись до цих звуків. Вампіри рухались впевнено та швидко, створюючи ехо, що розливається по прохолодних стінах. Кожен крок звучить як обіцянка сили й рішучості, це був єдиний звук, що порушує мертву тишу. Надія, яка щойно панувала в її серці розсіялась, а замість неї виник величезний страх. ЇЇ руки тремтіли, по щоках текли сльози, які вона швидко почала витирати. Вона думала, що кожен крок у цій тиші має вагу, що кожен з них може призвести до важливих наслідків.

Вампіри увійшли у залу. Вони повільно наближались до неї. Дівчина продовжувала дивитись у вогонь, при цьому не рухаючись. Вона пригадувалась до кінця, дивлячись в одно точку.

— Владислава та Драгомира вбили! – З великим розпачам голосно сказав Святослав.

Вікторія мовчала. Вона сиділа нерухомо, її погляд був прикований до однієї точки. Обличчя залишалося спокійним. Її губи були трохи стиснуті. І хоча сльози не падали, вона відчувала, як кожен м’яз її тіла напружувався, мов канат, що ось-ось порветься. Всі емоції, що рвались із середини, застрягли десь у горлі, в грудях, важким тягарем, який вона намагалася стримати, стиснувши зуби. Її внутрішня боротьба була голосною — неймовірною силою волі вона тримала свої емоції в собі, не дозволяючи їм вирватися, не дозволяючи слабкості здолати її. Її погляд залишався твердим та незламним, хоча всередині все розривалося на частини. Вона благала себе не піддатись, не показати болю, не дозволити цій миті перемогти її. Вона намагалась знайти в собі останні сили, щоб вистояти. В останні секунди життя, коли все навколо, здавалось, розпадалось, вона знайшла в собі дивовижну здатність гордо триматись.

— І хто буде наступний? – Вікторія нарешті порушила тишу. Її голос був тихим та спокійним.

— Звичайно перевертні! – Сердити сказав Лука. – Не будемо жаліти жодного, не залежності від ступеня вини.

— Ти з нами? Чи будеш далі ховатись у цьому старому замку та зализувати рани? – Обурено спитав Святослав.

Вся напруга в серці Вікторії раптово порушилась, мов невидимий ланцюг, що тримав її в повітрі, обриваючись за мить. Її душу наповнив холодний подих шоку, коли вона не могла повірити своїм вухам. Лише секунду тому вона стояла на межі, прощаючись із життям, відпускаючи його, як останній подих, який минає без повернення. Все здавалось закінченим, вона була готова прийняти цю темну тишу. Але в ту ж мить, коли її серце вже готувалося до неминучого, все перемінилось. Відголос її думок розсіялись, як туман. Щось, що важко було назвати словом, торкнулося її душі, змінивши напрямок. З дивом в очах вона зрозуміла, що ще не все втрачено. Усе те, що здавалося кінцем, раптом стало новим початком. Ці миті, що завмерли у часі, змінили її, пробудили в ній нову силу.

Вона повільно піднялась та подивилась на хлопців. Її карі очі раптом змінили колір, набувши глибокого червоного відтінку. Сяйво, що з'явилось у їх глибинах, ніби пробудило невидиму силу, погляд став настільки інтенсивним, що здавалось, він здатний спалити все на своєму шляху. Їх світло пульсувало, змушуючи повіки затремтіти, а погляд — на мить — став настільки пронизливим, що навіть сам Святослав на мить розгубився.

— Я знаю з кого ми почнемо. – Лукаво посміхнулась Вікторія.

Святослав і Лука не лише принесли Вікторії важливу новину, а й наголосили, що діяти вони повинні лише разом, адже в їхньому клані важлива думка кожного, без винятку.

А тепер питання до вас, любі читачі:

• Як ви думаєте, ця мила трійця — Вікторія, Святослав і Лука — часто буде приймати важливі рішення?
• І куди їх приведе така єдність?

Пишіть свої припущення у коментарях — мені дуже цікава ваша думка!