Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Ніч опустилася на землю, вкриваючи її темною завісою.

Вікторія стояла біля тісних поличок у підвалі, серед численних винних пляшок. Святослав стояв поруч, спершись об стіну, його погляд не відривався від неї, уважно відстежуючи кожен її рух.

— Емеральдова ріка 1320 року, Сонце в тумані 742 року, Червоні води 490 року, Нічний місяць 1285 року, Зоряний падіж 1487 року, Піщана роса 305 року … А чогось свіжого немає? – Запитала Вікторія, не відводячи погляду від пляшок з вином.

— Бачу, у тебе сьогодні чудовий настрій? – Зауважив Святослав.

— Це я просто тебе хочу позлити, – додала вона з лукавим блиском в очах.

— У тебе чудово виходить, – відповів Святослав, повністю обпершись на стіну та схрестивши руки на грудях.

Вікторія взяла одну з пляшок, подивилась на Святослава та хитро посміхнулась.

— Може складеш мені компанію? – Запитала вона, пильно дивлячись на нього.

— Я не п'ю... вино, – відповів Святослав, злегка знизивши брови.

— Багато втрачаєш, – зауважила Вікторія. – Кажуть, що вино дуже корисно для гемоглобіну.

Вона сіла за стіл та почала відкривати пляшку, наповнюючи червону рідину в бокал.

— Можливо, ти так протримаєшся ще якийсь час, але голод візьме своє, – сказав Святослав, не відриваючи погляду від її рухів. – Що будеш робити потім?

— Тут у лісах багато зайців. Пухнастих та гладеньких, – відповіла вона та піднесла бокал з вином до губ.

— Без людської крові ти будеш слабнути, – він усміхнувся, спостерігаючи, як вона скривилась та відштовхнула бокал з вином.

— Це тебе сильно переймає? – Запитала Вікторія, піднявши очі.

— Взагалі-то так, – відповів він з серйозним виразом на обличчі. – Нам потрібен сильний Покликаний, а не вампір, який ледве може пересувати ноги.

Дівчина провела рукою по своєму довгому волоссю, відчуваючи його шовковисті пасма між пальцями, а потім відкинула їх за спину. За короткий час її волосся, знову, виросло з неймовірною швидкістю. Його раптова довжина викликала у ній лють.

Вікторія різко встала, її погляд став різким та непохитним.

— Крихітко, далеко зібралась? – Суворо запитав Святослав.

— Огляну замок, – сказала вона, не озираючись. – Ти мені вже набрид нестерпно.

Її кроки чулись відлунням в порожніх коридорах, вона зникла у темряві замку, залишивши Святослава стояти на місці, злегка здивованого її прямолінійністю.

Вікторія увійшла до бібліотеки й одразу відчула, як її охоплює приємне відчуття спокою. Нарешті вона знайшла місце, близьке її душі. Величезна багатоповерхова зала тонула в м'якому світлі свічок, що відбивалось від старовинних фоліантів. Високі дерев'яні полиці тягнулися аж під саму стелю, а масивні сходи вели до книжкових скарбів, прихованих у верхніх рядах. Тут панував аромат давніх сторінок та таємниць, що чекали, коли їх розкриють.

Вікторія обрала кілька старовинних книг, покритих пилом часів, з міфами та легендами, які привертали її увагу. Легким рухом руки вона перевернула обкладинку та вмостилася за великий дубовий стіл. Шурхіт сторінок, що м’яко ковзали під її пальцями, був єдиним звуком, що порушував тишу навколо. Вона занурилась у текст, вбираючи в себе історії про богів, героїв та таємничі сили, що переплітались у стародавніх переказах. Кожен новий абзац відкривав нові горизонти — у її грудях щось завмирало, щось майже забуте, що колись було серцем.

У бібліотеку увійшов Владислав. Він повільно підійшов та сів поруч із Вікторією. Вона демонстративно відсунулась, намагаючись тримати дистанцію, але хлопець не збирався здаватись. Його губи розтягнулись в самовдоволеній усмішці, а рука ковзнула їй на талію, притягуючи ближче. Він нахилився до її губ, проте в останню мить Вікторія різко відвернулась. Роздратований, Владислав стиснув її обличчя в долоні, примушуючи подивитись на нього. Дівчина рвучко вирвалась та направилась до виходу, але він схопив її за руки та грубо притиснув до стіни.

Вікторія скрикнула, відчувши, як холод каменю вп’явся в її спину.

— Відпусти! — Її голос тремтів від люті й відрази.

— Ти будеш робити те, що я скажу! — Гаркнув Владислав, його очі блищали небезпечним полум’ям.

Святослав, стоячи в тіні за дверима, спостерігав за тим, що відбувалось в бібліотеці. Його погляд був зосереджений на кожному русі. Коли він побачив, як Владислав грубо змушує Вікторію, його рука мимоволі стиснулася в кулак. Він вже був готовий влетіти в кімнату, коли раптово зупинився, побачивши, як Вікторія, з непохитним виразом обличчя, витягнула срібний кілок та піднесла його до грудей Владислава.

Владислав повільно відійшов назад, не вірячи своїм очам. Святослав розкрив очі від здивування та завмерши, продовжував стежити за ними. Кілок у руках Вікторії почав вивергати струмки диму, від яких навіть повітря навколо затремтіло.

— Ти божевільна! — Голос Владислава нарешті прорвався крізь тишу, але в його словах більше звучало страху, ніж гніву.

— Стала нею після того, як ти обратив мене, — Вікторія посміхнулась холодною посмішкою, роблячи крок вперед. Її погляд був невідворотним, а в її рухах відчувалася незламна рішучість.

Владислав знову почав відступати, відчуваючи, як його впевненість тане.

— Боягуз! — Вигукнула Вікторія, її слова відлунювали у тиші.

З відчаєм він відступав далі, а Вікторія, не витрачаючи більше часу на нього, відкинула кілок в сторону. Вона підійшла до вікна й легко підстрибнула на підвіконня. Різким рухом розчинила віконні рами — у кімнату хлинув морозний нічний вітер. Вікторія розкинула руки, й на очах вони обернулись на чорні крила, схожі на зіткані з тіні. Не вагаючись, вона кинулась у ніч. І вже за мить із башти замку вилетів кажан.

***

Вікторія йшла крізь густий ліс, кожен її крок лунав у тиші. Вона зупинилась, обхопивши себе руками, ніби намагаючись затримати свої розірвані почуття. Щоки її покрили сльози, вона схилила голову, дозволяючи болю від пережитого опанувати її. Раптом вона підняла голову й миттєво почала витирати обличчя.

— Це сльози від болю через срібло? Чи від примусового поцілунку? — Почувся голос Святослава позаду неї.

Вікторія відвернулась, намагаючись приховати свої емоції. Швидко витерши сльози, вона навіть не помітила, як Святослав наблизився та взяв її за руку. Він обережно обмотав її поранену руку червоною рослиною. Широкі стебла м'яко обгорнули її шкіру, вона одразу відчула, як біль втихомирюється, а рука наповнюється приємною прохолодою.

— Що це? — Розгублено запитала Вікторія.

— Червона трава. — Святослав був серйозним. — Кожен вампір повинен мати її при собі. Це найшвидші ліки від срібла.

Святослав мимоволі відпустив її руку, відчуваючи, як його пальці залишають холодну шкіру Вікторії. Вона схопила поранену руку іншою, притискаючи її до себе. Святослав підняв погляд та побачив її очі. Вони були темно-карими, як нічне озеро, сповнені не лише сліз, але й несказаного страху. Вона була настільки розгублена, немов весь світ навколо неї раптово почав крутитись, вона не знала, як утримати рівновагу. Святослав не міг не помітити, як її очі спалахнули повним страху та недовіри. Вона виглядала такою незахищеною та вразливою серед цього всього хаосу. Хлопець не міг відвести погляду від її очей. Він відчував дивне почуття, яке раніше не з’являлось. Вона була ще дитиною. Як вона, ця молода дівчина, могла бути Покликаною? Як вона могла нести на собі цей тягар? Вона повинна була бути захищена, оточена миром й теплом, а не стояти перед вибором між життям та смертю. Зараз їй потрібен був захист, а не йти на смертельний бій з перевертнями.

— Дякую, – тихо промовила Вікторія, опустивши очі.

Її слова немов повернули його до реальності. Святослав ще раз уважно оглянув її. В її погляді, в кожній лінії обличчя він відчував знайому тугу, щось у ньому стислось. Він згадав їх першу зустріч, той самий ліс, рік тому. Вона була тоді вся в крові, налякана, розгублена. І ось, зараз, мало що змінилось. Вона досі була такою ж, зраненою, сповненою страху та невпевненості.

Святослав зробив крок вперед, проте одразу помітив настороженість, що промайнуло в її очах. Її погляд став обережним, вона не була готова довіритись йому. Він зупинився.

— Що ти там казала? – Він намагався змінити тон, щоб полегшити атмосферу. – Зайчиків любиш?

Його питання здалося йому, як спосіб повернути її до реальності, до того спільного моменту, коли вони не були ворогами, а просто двоє вампірів, які прагнули вижити в цьому світі. Він спостерігав за її реакцією, сподіваючись, що це допоможе трохи розрядити напругу.

Вікторія трохи здивовано подивилась на нього, а потім її губи мимоволі стиснулись у легкій посмішці. Це був перший знак того, що вона може розслабитись, навіть якщо на мить. Вона відступила кілька кроків та витерла залишки сліз з обличчя.