Раді Вас бачити!

Віктор обіймав Хелену, відчуваючи, як вона притискається до нього спиною. Його руки міцніше стискали її талію, ніби боячись відпустити. Він вдихав аромат її волосся, ловлячи в ньому солодкі нотки. Ця дівчина зводила його з розуму.

— А хто твої батьки? — Порушила тишу Хелена.

Віктор на мить затримав подих, перш ніж відповісти.

— Наші батьки загинули, коли мені було десять, — сумно мовив він.

— Вибач… — розгублено прошепотіла дівчина.

— Вони були чудовими людьми, — хлопець ледь посміхнувся, та в його очах тіні минулого не розсіювались.

— Як це сталось?

— Автомобільна аварія. Зима, ожеледь… Водій вантажівки не зміг впоратись з кермуванням та врізався в машину батьків. Вони загинули на місці.

Хелена підняла на нього погляд та ніжно взяла його за руку, намагаючись хоч якось розділити цей біль.

— Нас виховав мамин брат зі своєю дружиною, — Віктор задумливо провів рукою по її пальцях. — Віка дуже сумувала за батьками. Я часто чув, як вона плакала вночі у своїй кімнаті… Їй було лише шість.

Хелена мовчала, лише стискаючи його руку сильніше.

— Декілька років тому бізнес дядька розширився, і вони переїхали до Англії. Приїжджають в Україну рідко, але ми з Вікою їм дуже вдячні.

— Я впевнена, що вона також вдячна тобі, — лагідно посміхнулася Хелена, вдивляючись у його темні очі.

— А на кого вчиться Вікторія?

— На археолога. Мама була археологом.

— Цікаво.

— Так. Віка завжди прагнула піти її шляхом. Вона дуже розумна, вчиться на відмінно. Її кімната — це суцільні стоки книжок, — з теплою усмішкою сказав Віктор.

Хелена посміхнулась, уявляючи Вікторію серед книжок, з вогником в очах, який запалює справжнє покликання.

Хелена посміхнулась та ніжно провила рукою по обличчю хлопцю. Він взяв її за руку, їх пальці переплелись. Він повільно наблизився до неї та подарував їй поцілунок. Поцілунок був ніжний та дбайливий. Хелена обняла його шию руками, сильніше притискаючись до нього.

***

Віктор знову повернувся додому пізно. Він обережно зачинив двері, намагаючись не створювати зайвого шуму. Але світло у вітальні було увімкнене.

На дивані спала Вікторія. Вочевидь, вона чекала на нього, та втома зрештою взяла гору. Її рука ледь тримала пульт від телевізора. Віктор обережно взяв пульт і вимкнув телевізор. Коли екран різко потух, вона здригнулася й розплющила очі.

— Котра година? — Сонно пробурмотіла вона.

— Вже пізно, — м’яко відповів Віктор та лагідно погладив її по голові. — Йди до себе, виспись як слід.

— З вами поспиш... — пробурчала дівчина, кутаючись у плед ще сильніше. Вона сіла, її погляд став серйознішим. — Марина приходила.

— Що хотіла? — Напружився Віктор.

— Перевертні хочуть поговорити з нами.

— Чому ти не подзвонила?

— Подзвонила. — Голос Вікторії звучав роздратовано. — Але твій телефон розрядився.

Віктор витягнув мобільник із кишені та побачив чорний екран. Він голосно видихнув, коли почув наступні слова сестри:

— Вампіри в місті.

Його погляд одразу став зосередженим. Він сів поруч, лагідно взяв Вікторію за плечі.

— Як ти? — Запитав він, вдивляючись у її обличчя.

Дівчина дивилася перед собою. В її очах читався страх.

— Мені страшно, Вітю, — тихо прошепотіла вона. — Дуже страшно...

— Не бійся, сестричко, — м’яко прошепотів Віктор, обіймаючи її ще міцніше. — Я захищу тебе. Ніхто не посміє завдати тобі болю.

Вікторія плакала в його обіймах, її пальці вчепилися в його куртку, ніби це могло врятувати її від усього жаху, що чекав за порогом. Віктор провів рукою по її волоссю, намагаючись заспокоїти. У кімнаті панувала тиша, порушена лише тихим плачем.

• У цій главі Вікторія вкотре говорить брату, що їй страшно. Страх перед невідомим завжди болючий для людини. Але для Покликаних він має особливий відтінок: вони знають свою долю наперед. Вікторія вже давно знає, що на неї чекає, тому вона боїться ще сильніше.
• Віктор вже клявся раніше, і знову повторює обіцянку: він буде поруч, він захистить.
• Але чи можна справді вберегти когось від самого себе та від того, що вже визначене долею?