Раді Вас бачити!

На лекціях Вікторія не могла зосередитись. Її думки постійно тікали за межі аудиторії, десь далеко, у світ її мрій. Вона раз по раз поверталась до образу хлопця, якого нещодавно зустріла. Його проникливі очі ховали у собі якусь таємницю, а голос, ніби мелодія, відлунював у її свідомості, викликаючи солодке хвилювання.

Останні кілька днів він був її нав’язливою думкою, яка не відпускала. Сьогодні вони мали зустрітись, це очікування змушувало серце шалено калатати. Її долоні ставали вологими, у животі вирували метелики, а розум малював сотні варіантів розвитку подій. Що принесе цей вечір? Ця загадка не давала Вікторії спокою. Вона навіть не помічала, як її олівець, забутий між пальцями, бездумно виводив на полях зошита його ім’я — Владислав.

Раптом її увагу привернуло світло за вікном. Вікторія повільно повернула голову та завмерла. На гілці дерева сидів білий птах. Спершу він нагадував голуба, але його розміри були значно більшими, а крила здавалися неймовірно величними. Від птаха лилось м'яке біло-золоте світло, яке золотило все довкола. Його краса була неземною, чарівною, такою, що перехоплювало подих. Вікторія заворожено дивилась на нього, відчуваючи, як щось незбагненне прокидається в її душі. Птах теж уважно дивився на неї, ніби бачив її наскрізь, читаючи всі її думки та почуття. Раптом він широко розкрив свої величні крила, здавалось, що навіть повітря навколо них вібрувало. Змахнувши крилами, птах легко злетів у небо, залишаючи за собою тонкий слід золотого сяйва. Вікторія ще довго дивилася вслід цій незбагненній істоті.

Увечері Вікторія стояла перед дзеркалом, уважно роздивляючись своє відображення. Вона була одягнена в теплу синю сукню, яка ніжно облягала її фігуру. Чорні туфлі гармонійно доповнювали її елегантний вигляд, а чорна шкіряна куртка надавала образу трохи зухвалості. Її темно-русяве волосся було акуратно заплетено, а на шиї блищала нова підвіска — подарунок, який вона отримала зовсім нещодавно.

Її темно-карі очі світились хвилюванням і захопленням, адже попереду чекало побачення. Вона взяла у руки помаду та трохи затамувавши подих, почала акуратно фарбувати губи.

— Колір занадто яскравий, — раптом пролунав голос за спиною.

Вікторія здригнулась та повернулась до дверей. Там стояв її брат, схрестивши руки на грудях і критично оглядаючи її з голови до ніг.

— А мені подобається, — посміхнулася Вікторія.

— Хто він взагалі такий? Чим займається? — Дратівливо спитав брат.

— Реставратор. Його батько — колекціонер, а мати — директор галереї.

— Люди мистецтва?! Напевно багатенькі.

— Вікторе, що з тобою? — Вже злилася Вікторія.

— Мені не подобається твій новий хлопець. Він якийсь занадто загадковий.

— А тобі ніколи не подобаються мої шанувальники.

— Правда? — Замислився Віктор.

Вікторія повернулася до дзеркала, щоб поправити зачіску. Вона зробила крок назад і посміхнулась своєму відображенню.

— Давно тебе такою не бачив. Так, хвилюєшся, — посміхнувся Віктор. — Напевно, він справді справив на тебе враження.

— Побажай мені удачі! — Посміхнулася Вікторія.

— Так сильно бажаю, — підморгнув Віктор.

Вікторія закотила очі та пішла до дверей.

— У мене сьогодні зустріч з клієнтом, але якщо твій новий хлопець виявиться негідником, одразу мені телефонуй.
— Не виявиться, — засміялась Вікторія, спускаючись сходами вниз.

Побачення відбулося у шикарному ресторані, під ніжний акомпанемент скрипок. Вікторія навіть не могла точно зрозуміти, про що розповідав Владислав. Вона сиділа перед ним, немов зачарована, її погляд не міг відірватися від його очей.

Раптом хлопець нахилився до неї та ніжно мовив:

— У мене є для тебе подарунок.

Вікторія розгублено підняла очі на нього.

— І де він?

— Це сюрприз. Для цього треба поїхати в таємниче місце, — загадково промовив Владислав, усміхаючись.

Далі все стало, наче в тумані. Вікторія не могла згадати, як вони вийшли з ресторану, як сіли в машину. Вона оговталася лише на мить, коли побачила, що вони виїхали за межі міста, і перед нею розтягувалась темна дорога, освітлена лише світлом фар. Але думати тверезо Вікторія не могла. Її голова була поморочена, їй було важко контролювати власні рухи.

Раптом машина різко зупинилась. Владислав вийшов, обійшов машину і відкрив дверцята перед нею. Вікторія повільно вийшла з авто та обернулась навколо. Темний ліс простягався в усі боки, навкруги запанувала глибока тиша, лише вітер шурхоту серед дерев. Було темно і холодно, а її серце відчувало, як страх, наче холодна рука, охоплює її душу.

— Що ми тут робимо? — Стурбовано спитала вона, не розуміючи, що відбувається навколо.

Владислав миттєво зрозумів: вона почала виходити з гіпнозу. Це його здивувало. Чому гіпноз так погано на неї діє?

— Це сюрприз. Пам’ятаєш?

Він ніжно охопив її обличчя руками та заглянув у її карі очі. Вікторія завмерла, ніби втративши здатність дихати. Владислав обережно взяв її за руку, перевіряючи її слухняність. Вона знову підкорялась йому, немов безвольна лялька. Він посміхнувся, задоволений та повів її глибше в ліс. Вікторія більше не контролювала, що відбувається. Вона слухняно йшла за ним, поки холодний страх знову не охопив її серце, але слова й дії цього загадкового хлопця повністю заволоділи її розумом.

Раптом вони зупинились. Вікторія відчула, як її розум почав поступово прояснюватись, але контролювати своє тіло було надзвичайно важко. Вона відчула, як Владислав охопив її за талію та притиснув спиною до дерева, силою утримуючи її. Вікторія почала тручатись, намагаючись вирватися з його обіймів, але він міцно схопив її за руки, не даючи жодного шансу втекти.

— Відпусти мене, — наказово проговорила вона.

— Щось з тобою не так? — Тихо промовив він, при цьому його голос звучав спокійно, навіть зацікавлено. — Ти не така проста, як здаєшся.

— Якщо ти мене негайно не відпустиш… — її слова перервались, вона зробила спробу знову вирватись, але сили Владислава не дозволяли.

— То що буде? Що ти зробиш? — Його слова прозвучали вкрай холодно, наче виклик.

Вікторія продовжувала вириватись, але її зусилля були марними. Хлопець був набагато сильніший за неї. З кожною її спробою він лише усміхався, насолоджуючись її боротьбою.

— Все-таки ти особлива, — промовив він, знімаючи розпатлані локони з її обличчя. — Інакше я б тебе не обрав.

— Що ти зі мною збираєшся зробити? — В її очах виблискував страх.

— Подарувати тобі вічну красу, — відповів Владислав, його голос був спокійний, а слова — холодні й розмірені. — Я міг це зробити ще в перший вечір нашого знайомства. Але це занадто нудно для мене. Мені більше подобається розтягувати цю приємну мить. А зараз, спостерігаючи, як ти намагаєшся врятуватись, я ще більше впевнений, що не помилився в тобі.

Вікторія відчула, як її серце б'ється все швидше, холодний піт виступає на її шкірі. Вона намагалася зібрати рештки сил, але страх міцно скував її тіло.

Раптом його образ різко змінився, ніби він скинув останні залишки людської подоби. Очі, що колись були холодними та відстороненими, залились червоним, наче кров вказуючи на жагу, що тепер палала в ньому. Їх глибокий, вогняний відтінок немов поглинав усе навколо. Вуха його стали гострими, немов кінчики гострого леза, тонко виділяючись на блідій шкірі, тепер вони рухались, відчуваючи кожен звук, кожну вібрацію, що порушувала тишу навколо. На обличчі з'явились довгі, проникливі ікла, що простягались вниз, ніби розриваючи шкіру. Вони підкреслювали його нову сутність, додаючи ще більше дикої жорстокості, жаги та кровожерливості. Кожен рух був повний сили й граціозності, в ньому, як вірному відображенні темряви, було щось страшно прекрасне.

Вікторія відчула, як її серце підскакує в грудях від панічного страху. Їй здавалось, що вона навіть не могла дихати, ніби повітря стало важким і непроникним. Її щоки покрились слізьми, що беззвучно котились по обличчю.

— Ти дуже гарна, — його голос був ніжним, але жахливим одночасно. — Тепер твоя краса буде вічною.

Владислав нахилився та поцілував її. Вікторія була такою ж ніжною, як він собі уявляв. Він повільно відірвався від її губ, його погляд став ще більш жадібним. Повільно він спустився до її шиї, його губи ніжно торкнулись її шкіри, а поцілунок невідворотно змінився в укус. Його ікла м'яко, але впевнено впились в її шкіру.

Вікторія не змогла стримати тихий, але гострий крик від болю, коли вона відчула, як його ікла впиваються в її шкіру. Слабкість охопила її, здавалось, вона втрачала контроль над власним тілом. Вона відчувала, як її душа наповнюються чимось зовсім іншим — темним, незворотнім.

Вікторія швидко засунула руку в кишеню, її пальці намацали щось гостре. Це були ключі зі срібною гострою прикрасою. Вона схопила його та щосили вдарила ним по обличчю Владислава. Хлопець відсахнувся. Від цього удару він з криком відпустив її. Вікторія не вагалась — вдарила вдруге, цього разу по його руці. Миттєво місце удару почало палати, як після опіку. Він скривився від болю та відступив, хоч і не надовго.

Але Вікторія не мала часу для роздумів. Вона повернулась та побігла. Її серце розвивалось від страху, а ноги все ще несли її вперед. Вже на самому краю лісу вона раптово зупинилась. Кров текла по її шиї, Вікторія відчула, як її серце стискається від страху. Вона затримала подих та торкнулась шиї. На пальцях залишилася червона ріка, що забруднила її руку, вона затремтіла від цього виду. Кров швидко просочувалась, вона відчувала, як серце б’ється шалено, а життя виривається з тіла, змішуючись із темрявою навколо.

Вікторія важко дихала, її розум був, наче в тумані, а кожен удар серця гучно відлунював у її свідомості, порушуючи зловісну тишу. І раптом вона почула кроки позаду себе. Обернувшись, вона побачила, як до неї наближались дві дівчини. Їх присутність була майже магічною, але зловісною. Вони були одягнені в чорний одяг, а їх очі палахкотіли червоним. Це було страшно й приголомшливо, але водночас надзвичайно привабливо. Їх краса зачаровувала, але все ж відчуття, що це не просто люди, вразило її до глибини душі. Вікторія відчула, як її тіло тремтить від паніки, і спробувала зробити крок назад, але почула інші кроки з іншого боку.

Вона обернулась та побачила трьох хлопців. Вони теж були одягнені в чорний одяг, їх червоні очі палали, а погляди були пронизливими й холодними. Її серце завмерло. Вікторія відчула, що вона опинилась у пастці. Нікуди не було втекти. Один із хлопців зробив кілька кроків до неї, його очі не відривались від неї, а на обличчі з'явилась посмішка, що викликала ще більший страх. Він був готовий накинутись, Вікторія зрозуміла — її час виснаженою надією на втечу закінчився.

Раптом простір пронизало яскраве біло-золоте світло, яке спалахнуло несподівано, наче саме небо розкололось, випускаючи свою могутню силу. Світло огорнуло Вікторію, змушуючи її тіло легшати, ніби вона стала частиною чогось більшого, незбагненного. Вона відчула, як усе навколо змінюється, як реальність розчиняється, стираючи межі між світами. Її силует став розмитим, неначе туман під променями вранішнього сонця. За мить її фігура зникла без сліду. Жодного звуку, жодного руху, тільки залишене після неї біло-золоте сяйво повільно тонуло в повітрі.

Хлопці та дівчата, що стояли поруч, різко зупинились, сповнені неспокою. Їх червоні очі палахкотіли в темряві, блищали, віддзеркалюючи тьмяне світло нічного неба. Їх погляди заметались в пошуках відповіді, але навколо було лише порожнеча. Жодних слідів, жодного натяку на те, куди могла подітись Вікторія. Наче сама ніч її забрала, немов потужні чари вирвали її з цієї реальності, залишаючи після себе лише гнітючу, тривожну тишу, що здавалась ще більш нестерпною, ніж перед бурею.