Раді Вас бачити!

Віктор сидів у машині, його пальці невпинно грали з кермом, а серце билось так сильно, що він чув, як кров пульсує в скронях. Він не міг позбутися хвилювання. Це було дивно — все йшло так природно, але щось в його нутрі, мабуть, підказувало йому, що сьогодні буде особливий день.

Вранці, коли він запропонував Хелені прогулянку, це виглядало так просто: перевірити її здоров'я, показати їй місто, адже вона так недавно тут. Але чим більше він про це думав, тим більше відчував, як його серце підскакує до горла. Хлопець ловив себе на думці, що хоче знову побачити її. Вона зачаровувала його своєю непередбачуваністю, граційністю, тією легкою усмішкою, що таїла в собі щось більше. Вона бавила його, мов кішка, що грається зі світлом і тінню — не даючи себе впіймати.

І ось він побачив її. Вона повільно йшла в його бік, її кроки легкі, немов танець під вітерцем. Вона була вдягнена в білу сукню, яка ніжно обіймала її фігуру, підкреслюючи її елегантність. Її дивовижне густе руде волосся було заплетене в косу, що додавала ще більше ніжності й грації її вигляду. Віктор не міг відірвати погляд. Коли він вийшов з машини з букетом білих троянд у руках, Хелена зраділа, наче дитина, якій подарували морозиво в жаркий день. Віктор побачив, як її блакитні очі заблищали, а губи розпливлись в теплій усмішці. З квітами в руках вона виглядала ще чарівніше. У її очах читалася така непередбачувана радість, і Віктор, затримавши подих, забув про все навколо. Лише вона і ці білі троянди — світ здавався ідеальним в цей момент.

На радість день був теплий та ясний, сонце лагідно обіймало їх тіла, наповнюючи навколо незрівнянним теплом. Легкий вітерець тихо пестив її волосся, розвиваючи його золотисті пасма, які переливались в проміннях. Вони йшли до річки, вода віддзеркалювали ясне небо, як дзеркало, що відбивало їх спільні кроки.

Віктор не міг відірвати погляду від неї. Кожен її рух був для нього ніби магією, що приваблювала й захоплювала, наче невидимий зв'язок між ними. Він відчував, як щось невидиме, але таке сильне, тягне його до неї, як силою тяжіння, яку не можна було пояснити словами.

Його серце б'ється швидше, а думки розсіюються, залишаючи тільки її образ у голові. Вона була всім, що він шукав, навіть більше. Віктор відчував, як магія цієї миті обгортає їх, і він не хоче, щоб цей момент закінчувався.

Раптом Хелена зробила крок уперед, але несподівано почула хрускіт — тонкий каблук її туфлі зламався. Втративши рівновагу, вона різко похитнулась, її довге руде волосся розсипалось по плечах, а руки інстинктивно потягнулися вперед у пошуках опори. Вже майже падаючи, вона в останню мить вчепилася за руку Віктора, міцно стиснувши його передпліччя. Її пальці тремтіли, а дихання було трохи пришвидшеним. Віктор рефлекторно підтримав її, відчуваючи, як тепло її долоні пробирається крізь тканину його одягу.

— Ой, — вигукнула вона, злегка здивована. — Я зламала каблук.

— З тобою все добре? — З турботою запитав Віктор, його голос звучав трохи знервовано.

— Так, все добре. Це дрібниці, — посміхнулась вона, намагаючись зберегти спокій.

Віктор присів перед нею, його погляд зосереджений на її нозі, а рука ніжно торкнулася її, проводячи по шкірі.

— Може, я допоможу? Можу відремонтувати, — він підняв очі, їх погляди зустрілися. — Мій дім зовсім не далеко.

Хелена замислилась, її очі були сповнені вагань. Вона не була впевнена, чи хоче йти з ним, але щось у його спокійному голосі переконувало її, що він може бути надійним.

— Ой, я не знаю... — вона ще трохи вагалась, а потім посміхнулась, злегка соромлячись.

— Така гарна дівчина повинна боятись. — Віктор проводив рукою по її обличчю з таким ніжним жестом, що це наче зняло все її сумніви. — Але зі мною ти в безпеці.

Хелена не могла не посміхнутись. В її очах з'явилася іскра довіри, і вона кивнула, погоджуючись.

Хелена сиділа на дивані у вітальні, обережно розглядаючи свій туфель. Вона обертала його в руках, мов оцінюючи та посміхнулася.

— Він як новенький, — сказала вона, піднявши погляд. — Дякую тобі.

— Ти впевнена, що з ногою все добре? — Запитав Віктор, його голос був сповнений турботи.

Хелена кивнула, але відчула приємне тепло від його пильного погляду. Його турбота була настільки щира, що серце її почало битися швидше. Вона підняла очі, і їх погляди зустрілися. Її блакитні очі засвітились, Віктор не зміг стримати себе — він сів поруч та поклав свою руку на її.

Вона посміхнулася, ця посмішка дала йому ще більше впевненості. Віктор ніжно обійняв її, без слів їх губи зустрілись. Вона була така ніжна, як він собі уявляв, його серце калатало від цього контакту. Її руки м'яко лягли на його плечі, і вона прижалася до нього, що спонукало його міцніше її обійняти. Їх поцілунок став глибшим, пристраснішим — все навколо зникло, залишилась тільки вона і він.

Їх тіла залишалися близько, але кожен поцілунок був як невидима нитка, що тягнула їх все глибше один до одного. Хелена відчула, як її серце віддзеркалює його ритм, а кожен дотик Віктора додавав їй відчуття безпеки, немов вона була вдома.

Віктор обережно провів рукою по її спині, відчуваючи кожен вигин її тіла під пальцями. Його дихання ставало важким, але він не хотів відпускати її. Вона була як сонце, яке запалює світ навколо, і він хоче поглинути це тепло, залишитись в її світі. Хелена відсунулася на мить, щоб подивитися йому в очі. Вони не казали жодного слова, але в поглядах було все — бажання, спокій, розуміння того, що цей момент є тим, чого вони обидва так прагнули. Її губи розтягнулись в усмішці. Він лише ніжно підняв її підборіддя, щоб поцілувати ще раз, глибше, так, наче це було єдине, що мало значення в цьому світі. І кожен дотик, кожен рух, здавався нескінченним, він залишався поруч, поглинаючи кожну мить, кожну деталь цієї ідеальної реальності.

Раптом двері різко відкрились, луна важкого гуркоту розірвала тишу в кімнаті. Віктор та Хелена здригнулись й миттєво повернулися до входу. Вони побачили Вікторію, що стояла на порозі, тримаючи в руках купу книжок. Її погляд був настільки зацікавленим, що у повітрі застигла невизначена напруга.

— Вибачте, – промовила вона, усміхаючись не зовсім впевнено, – я не знала, що потрібно було стукати.

Віктор та Хелена, трохи зніяковівши, різко підвелись, їх погляди зустрілись. Хелена була злегка збентежена, а Віктор, хоч і серйозно поглянув на сестру, швидко зібрався та знову набрав спокою.

— Це Вікторія – моя молодша сестра, – сказав він, протягуючи руку, аби познайомити їх. Його голос був теплим, хоча у його погляді залишалась легка затурканість від несподіваного візиту. — А це Хелена, - додав він, обережно поклавши руку на її плече, з ніжністю в голосі, що викликала у Хелени легку усмішку.

— Дуже приємно! – Промовила Хелена, розгублено, але тепло посміхаючись, одразу відчуваючи на собі оцінювальний погляд Вікторії.

Вікторія обережно поглянула на неї, її очі оцінювали кожен рух, кожен жест, немов вимірюючи дистанцію між ними. Вона опустила погляд з голови до ніг, зачекавши на відповідь.

— Чай або кави? – Знову посміхнулась вона, хоча в її голосі була легка іронія, запитання прозвучало, як звичайна гостинність. Тон голосу Вікторії став м'якшим, ніби вона намагалась розслабити атмосферу після сюрпризу.

Тиша затрималася лише на мить, перш ніж Віктор трохи нахилився вперед, даючи знак Хелені, щоб вона не турбувалася. Всі троє залишались у легкому, але водночас напруженому спокої, адже кожен з них відчував певну важливість цього моменту.

— Дякую, кави, — посміхнулась Хелена.

Весь вечір вони провели на кухні. Віктор та Хелена, занурені в розмову, не помічали, як час минав. Хелена, з теплою усмішкою, ділилась спогадами про своє дитинство, розповідала про місто, про свою країну, про те, як вона опинилася тут, на навчанні по обміну. Віктор уважно слухав, час від часу кидаючи погляд на Вікторію, яка сиділа поруч й нерухомо спостерігала. Часто Вікторія ловила погляди Віктора, його очі були сповнені натяків, які, здавалось, говорили: Може, пора вже залишити їх наодинці? Але Вікторія, не виявляючи жодного наміру відступити, ігнорувала ці погляди. Вона була настільки поглинена своєю цікавість до Хелени, що не могла відвести погляд. Щось у Хелені було таким загадковим, що вона не могла відвести погляд. Це була не лише її краса, а й невидима, загадкова сила, яка тягнула до себе. Вікторія все ще не могла зрозуміти, що саме її так приваблювало, але це було щось більше, ніж звичайна цікавість.

Сонце сіло за обрій, повітря стало прохолоднішим, але це не зупинило їх розмову. Хелена була так поглинена спілкуванням з Віктором, що не помітила, як образ Вікторії почав мінятись. Вікторія вже дивилась на них червоними очима, її погляд став настільки пронизливим, що здавалось, ніби вона могла читати кожну їх думку. А Хелена продовжувала дивитись тільки на Віктора. Вікторія, сидячи поруч, спостерігала за ними, її погляд поступово змінювався. Спершу зацікавленість, тепер – настороженість. Її очі блищали, не було сумніву, що щось у повітрі стало не таким, яким було до цього.

Аромат, який виходив від Хелени, здавалось, привертав увагу навіть самого повітря. Вікторія закрила очі на мить, відчуваючи той запах, який витає навколо незнайомки. Він був інакший – дуже п'яний, насичений й водночас загадковий. Це був аромат нічних квітів, що розцвітають лише під покровом темряви, коли ніч перетворюється на час магії. Цей запах залишався в повітрі, немов запрошення до чогось таємничого та небезпечного. Вікторія зупинила свою думку на мить, відчуваючи тривогу, яка підіймалась зсередини. Вона відчувала, що це не просто запах, це щось більше. Це не просто аромат від звичайної людини. В ньому була сила, щось, що нагадувало про інші світи, про стародавні таємниці. Вікторія напружилася, адже те, що вона відчувала, було чужорідним.

— Вже дуже пізно, — Хелена нарешті помітила темряву за вікном. — Мені вже час. Завтра потрібно бути на заняттях.

— Я відвезу тебе, — Віктор посміхнувся, його очі все ще не відривались від неї.

Хелена піднялась, не спускаючи погляду з Віктора, відчуваючи, як між ними напружена, але тепла атмосфера. Вона зробила крок до дверей, а він слідував за нею.

— Дуже приємно було познайомитись, — її голос звучав ніжно, але з якимось особливим натяком, наче це лише початок чогось більшого.

— Мені також! — Вікторія, що стояла неподалік, інтригуючи посміхнулась. Її очі мерехтіли в темряві, вона не могла приховати зацікавленості, що переросла в щось більше.

Коли вони зникли за дверима, посмішка на обличчі Вікторії миттєво зникла. Її очі стали темнішими, а в погляді з'явився холод. Вона швидко метушилась по кімнаті, її кроки були різкими й напруженими. Тепер вона не могла дочекатись брата, кожна хвилина видавалась вічністю. Пальці стискали краю стола, а думки не давали спокою. Хелена... щось було в цій дівчині. Щось, що Вікторія не могла зрозуміти, але щось, що вже заполонило її думки.

— Де він? — Прошептала вона сама собі, оглядаючи на годинник, знову нервово поглядаючи на двері, чекаючи, коли брат повернеться.

***

Віктор все більше втрачав відчуття часу та простору. Кожен момент, проведений з Хеленою, здавався безмежним й неймовірно інтенсивним. Вона була, немов вабливий сон, від якого він не міг пробудитись. Кожен її рух, кожен подих, кожен погляд, що вона надавала йому, заповнював його все глибше й глибше.

Як тільки вона намагалася відійти, він не міг дозволити цьому статись, знову хапаючи її за руку і притискаючи до себе, наче це був єдиний спосіб зберегти цей момент. Цілував її з такою пристрастю, що здавалось, ніби не хоче відпускати її ніколи. Вона була як магніт, який притягував його без можливості втекти, а кожен її поцілунок був схожий на спалах, що запалював усе в ньому, змушуючи забути про все навколо.

Нарешті Віктор опанував себе, відпускаючи її, хоч й з важким серцем. Він не хотів, щоб цей момент закінчувався, але знав, що треба дати їй піти.

— До завтра, - прошепотів він, гублячи себе в останньому поцілунку, який був сповнений ніжності й пристрасті.

— До завтра, - відповіла вона, посміхаючись, її голос був теплим, як літній вечір, а в очах горів таємничий вогник.

Її аромат залишався в повітрі, обплітаючи його, як незвична магія. Віктор відчував, як він охоплює його з кожним її кроком, навіть коли вона вже була далеко. Він не міг зрозуміти, що саме в ній було таким магічним, але це зачаровувало його, змушуючи бажати її ще більше.

***

Коли Віктор повернувся додому, було вже досить пізно. Тиша огортала будинок, і він, намагаючись не потривожити сон сестри, обережно пройшов темним коридором до своєї кімнати. Але щойно він увімкнув світло, як різко зупинився, відчувши, як холод пробіг по його спині. Біля вікна, схрестивши руки на грудях, стояла Вікторія. Її червоні очі виблискували у тіні, а погляд був холодним і важким.

— Що ти робиш тут у темряві? — Здивовано запитав він.

— Вона тобі дійсно подобається? — Вікторія проігнорувала його питання, її голос був спокійним, але в ньому вчувалася загроза.

— Звісно, подобається, — відповів Віктор, ховаючи посмішку, яка все ж промайнула в кутиках його губ.

— Щось не пригадую, щоб тебе колись приваблювали дівчата з рудим волоссям, — холодно промовила Вікторія, злегка звузивши очі.

Віктор лише мовчки підійшов до столу, перегортаючи документи, намагаючись не звертати увагу на пильний погляд сестри.

— Невже ти не розумієш? — Її голос став жорсткішим.

— Що саме? — Віктор підняв голову, вдивляючись у її червоні очі.

— Вона — червоний птах.

Повітря між ними стало густим, ніби наелектризованим. Віктор завмер, його пальці міцніше стиснули край столу. Він мовчав, дивлячись просто у вічі сестрі.

— Не смій чіпати її! — Прохрипів він крізь зціплені зуби.

— Ти вже мені погрожуєш через неї? — Вікторія примружила очі, її голос знизився до небезпечного шепоту.

Віктор повільно наблизився до сестри, червоні очі зустріли його темний, глибокий погляд.

— Скоро ми отримаємо прощення. Ми не можемо втратити все через твої нав’язливі думки, — сказав він рівним, але твердим голосом. — Я тебе попереджаю: не роби дурниць.

Вікторія похитала головою, її посмішка була тонкою, майже примарною.

— А я попереджаю тебе, Вітю. Якщо твоя червона пташка справдить Пророцтво… я за себе не відповідаю.

• Чому Віктор так засліплений Хеленою, що не помічає її справжньої суті — червоного птаха?
• А можливо, він і не засліплений, а його діями керує Пророцтво?