Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Вікторія увійшла до замку, її постать загубилася в напівтемряві великої зали. Але щойно вона зробила крок уперед, простір наповнився гучними голосами, що лунали з усіх боків, ніби удар грому.

— Як ти могла відірватися від нас?! — вигукнула Зореслава, її очі палали гнівом.

— Перевертні ледве не схопили тебе! — додала Росана, її голос дзвенів від хвилювання.

— У тебе погана звичка нікого не слухати, — з докором кинув Лука, схрестивши руки на грудях.

Їх голоси змішувались, накочувались хвилею обурення, занепокоєння та злості. Але Вікторія лише злегка підняла підборіддя, спокійно спостерігаючи за ними. Вона не зводила очей зі своїх побратимів, але не промовила ані слова.

Вікторія посміхнулась — ледь помітно, з відтінком насмішки. Вона мовчки обійшла інших вампірів, її кроки були легкими, майже нечутними. Жодного слова у відповідь, жодного пояснення. Вона рушила по сходах угору, не обертаючись, ніби вся ця сцена не мала для неї жодного значення. У залі запанувала тиша. Усі розгублено дивились один на одного, не знаючи, що сказати. Ніхто не очікував такої реакції. Здавалося, що навіть стіни цього древнього замку затамували подих, чекаючи, хто заговорить першим.

Вікторія швидко рухалась довгим коридором, де тіні від кам'яних стін немов жили власним життям, ковзаючи за нею, повторюючи кожен її крок. Гучне клацання її черевиків об кам’яну підлогу розносилося луною. Чорне волосся хвилями спадало на плечі, відблискуючи в тьмяному світлі смолоскипів. Вона йшла із гордо піднятою головою, кожен її рух здавався відточеним, плавним, майже неземним. Її постать була чорною тінню серед сірого каменю, а погляд — гострим, наче лезо кинджала.

Вікторія чула, як позаду неї крокує Святослав. Його хода була впевненою, але мовчазною, ніби він не хотів порушувати цю дивну гру мовчання між ними. Вона не зупинялась, продовжуючи швидко йти далі коридором, ніби тікала, хоча знала — від нього не втечеш. Святослав не відставав. Його рішучість відчувалася в кожному русі, в кожному подиху.

Нарешті вона увійшла до бібліотеки. Озирнувшись, вона зустріла його погляд — спокійний, пронизливий. Не відводячи очей, вона повільно зачинила двері прямо перед його обличчям.

Та щойно вона повернулась, як зрозуміла — він уже всередині. Святослав стояв у кімнаті, його темний силует розчинився в сутінках приміщення, ніби він завжди тут був. Вікторія лише байдуже поглянула на нього, піднявши брову, ніби це була звична річ — його здатність з’являтися там, де йому заманеться.

— Я готова. Слухаю твої повчання, — роздратовано сказала вона, схрестивши руки на грудях.

— А я не стану тебе повчати, — Святослав ледь усміхнувся. — Я знаю, які у тебе були наміри.

Вікторія скептично підняла брову.

— І які ж?

— Ти хотіла побачити його.

— Неправда, — відповіла вона швидко, аж занадто швидко.

— Аякже. — Святослав посміхнувся ширше. — І як пройшла зустріч? Брат міцно обійняв свою молодшу сестричку, яка зараз так потребую у захисті та підтримці, як ніколи раніше? Запевнив, що захистить за будь-яку ціну?

Дівчина мовчала. Її пальці стиснулися в кулаки, а плечі злегка здригнулись. Святослав помітив, як її губи ледь тремтять, а в очах зблискує щось, що вона намагалася стримати. Почуття провини защемило в його грудях, розуміючи що він знову перестарався. Він зробив крок до неї, обережно заглядаючи в її карі очі.

— Він уже не твій брат, — тихо сказав він. — Він став частиною зграї. Вони приймають рішення разом. Він більше не може належати тільки собі...

Вікторія тихо підійшла до вікна, вдивляючись у темряву за склом. Її пальці ледь помітно здригнулись, коли вона торкнулася холодного скла, ніби намагаючись вгамувати бурю емоцій, що вирувала всередині. Вона розуміла, що ще мить — і сльози, яких вона так довго стримувала, прорвуться, але вона не хотіла, щоб Святослав знову став їх свідком. Вона опустила погляд, відчуваючи, як його слова гіркою правдою розривають її внутрішній світ. Це було те, чого вона боялась, але не могла уникнути. Все те, що він сказав, було правдою, навіть якщо її серце не готове це прийняти.

Він тихо, майже безшумно наблизився до неї, огортаючи її ззаду. Його дотик був водночас легким та впевненим, а холодні пальці повільно ковзнули від її плечей до талії, залишаючи на шкірі ледь відчутний слід. Холод його тіла змішувався з холодом її власних емоцій.

— Якщо з тобою щось трапилось? — Його голос був тихим, майже турботливим, але в ньому було багато більше, ніж просто запитання. Він міцніше пригорнув її до себе, знову ставши її підтримкою, навіть якщо вона цього не шукала.

— Не трапилось, — сказала вона, але цей голос звучав менш впевнено, ніж вона хотіла б. — Янголіна була поруч.

Святослав не відпускав її, лише міцніше притискаючи до себе, немов боявся, що вона знову вислизне. Його руки огортали її талію впевнено, майже владно, та водночас у цьому жесті було щось невимовно ніжне. Його голос став тихішим, а слова — ще важчими:

— А якщо у неї більше не буде змоги постійно рятувати тебе? Що буде тоді?

Вікторія мовчала, це мовчання було важким, немов тягар, який вона не могла скинути. Може, саме цього вона насправді найбільше й бажала. Але ця думка була настільки страшною, що вона боялась дозволити собі її прийняти.

Тиша між ними стала важкою. Вікторія не могла повернутись до нього, її тіло було мов заблоковане, а серце відчувало, ніби розривається від невиразного страху та невідомості, яка зростала всередині.

— Не ходи більше сама у ліс. Я дуже прошу тебе, – його голос був м’яким, але пронизливим.

Вікторія, намагаючись приховати свою внутрішню боротьбу, посміхнулась, хоч й сумно:

— Як це все цікаво, – сказала вона з сарказмом. – Рідний брат готовий вбити мене зі своїми цуциками. А чужі для мене люди переживають за моє життя.

Святослав не витримав. Він різко повернув її обличчям до себе, їх погляди зустрілись. Її карі очі перетворилися на яскраво-блакитні, мов море перед бурею.

— Запам'ятай собі назавжди, – його слова були рішучими. – Ми вже не чужі один для одного.

— Звичайно, – сказала Вікторія з невимушеною посмішкою. – Я вам потрібна лише для здійснення Пророцтва. За інших обставин вам було б все одно на мене.

— Крихітко, насправді ти ж так не думаєш, – посміхнувся Святослав, його слова лунали тихо, але впевнено.

Вікторія почувала, як його погляд стає все більш наполегливим. Його руки повільно піднялися до її обличчя, вони обережно відкинули її темне волосся назад. Святослав обережно взяв її обличчя у свої долоні, його пальці легенько торкались її шкіри. Він повільно наближався. Ще мить, їх губи ось-ось зустрінуться, але в останню секунду Вікторія відвела голову, її рухи були стриманими та холодними. Вона зробила крок назад.

— Ти захопився. – Сухо сказала вона.

Вікторія не озираючись, направилась до столу, де лежали стародавні книги. Святослав залишився стояти, розгублений, неначе втратив контроль над ситуацією. Його погляд, немов магніт, не міг відірватись від її фігури, що віддалялася від нього. Він згадав зараз Владислава. Тепер він розумів, як це вперте дівчисько може вивезти з себе. Але якщо добре подумати, то її поведінка не була така вже й нелогічна. Вікторія нікому не довіряла. І, можливо, саме в цьому світі, де всі мають свої таємні наміри, це було єдине правильне рішення для неї.

Вікторія розгорнула одну з книг, її усмішка ставала все більш загадковою, коли вона знайшла потрібну сторінку. Її погляд м'яко ковзнув по написах, а на її обличчі розцвіла посмішка, сповнена таємниць.

— Всі хочуть, щоб Пророцтво здійснилось. І вампіри, і перевертні. – Її очі загорілись червоним блиском. – Так потрібно це влаштувати. – Вона різко закрила книгу, звук цього руху прорізав тишу кімнати. Її губи розтягнулись в хижій усмішці, відкриваючи гострі, немов леза, ікла. А в очах спалахнув хижий блиск.

Святослав не може відвести погляду від Вікторії. Звісно, вона поки що не відповідає йому взаємністю. Та на цьому етапі йому достатньо вже того, що вона просто поруч із ним.

Щодо Вікторії.Вона чітко бачить, наскільки Святослав одержимий нею.

• Як вона діятиме далі?
• Чи використає його почуття у власних цілях?
• Або ж між ними лише починають зароджуватися великі й глибокі почуття, які ще приємно вразять читача?

Невеличкий спойлер: Святослав народився у 1030 році — йому майже тисяча років. За своє довге життя він ніколи нікого не кохав. То чому ж саме Вікторія підкорила його серце? Можливо, правда ховається у чомусь значно глибшому, ніж здається на перший погляд.

Усі відповіді чекають на вас у наступних главах.